Імунна система (ІС) людини і вищих тварин являється самостійною структурно- функціональною одиницею організму, що знаходиться в тісній взаємодії з іншими його системами. Головна функція імунної системи – це збереження сталості внутрішнього середовища організму шляхом постійного контролю за антигенним складом організму. Ця функція здійснюється шляхом розпізнавання і елімінації клітинами імунної системи чужорідних агентів антигенної природи, як тих, що проникли в організм екзогенно (мікроби), так і тих, що виникли в організмі ендогенно (клітини, що змінилися в організмі під дією вірусів, ксенбіотиків, ракові клітини). ІС складається з двох компонентів: вродженого і адаптивного (набутого, придбаного) імунітету, які знаходяться в тісній функціональній взаємодії. Вроджений імунітет філогенентично найбільш древній, і, мабуть, присутній в усіх багатоклітинних організмах, тоді як адаптивний імунітет є відносно молодим і наявний тільки у хребетних тварин. Вважається, що головна різниця між цими компонентами ІС заключається в специфічності: вроджений імунітет функціонує неспецифічно, набутий – специфічно. Ця різниця є умовною: як вроджений, так і адаптивний імунітет виконують єдине функціональне завдання, доповнюючи один одного, підключаючись на різних етапах чужерідної інвазії.

Імунодефіцитні захворювання поділяють на дві основні групи: природжені (первинні) та набуті (вторинні).Первинні імунодефіцити спричинені мутаціями генів, що кодують важливі для роботи імун- ної системи молекули рецепторів, коре цепторів, цитокінів, молекули МНС, ферментів метаболізму, компонентів системи комплементу тощо. Завдяки таким своєрідним «експериментам природи», як імунодефіцити, можна встановити роль певних молекул у функціонуванні імун ної системи та організму людини в цілому. Первинні імунодефіцити, як правило, виявляються у людей невдовзі після наро дження. Вторинні імунодефіцити розвиваються внаслідок дії на організм шкідливих чинників навколишнього середовища (недостатність харчування, вживання цитотоксичних хімічних речовин, опромінення, інфекційні агенти). Вторинні імунодефіцити розвиваються після реалізації ефекту ушкодження екзогенними чинниками імунної системи. Загальними проявами імунодефіцитів є підвищення чутливості до інфекцій різного походження та підвищення ризику виникнення лоякісних пухлин.

  Текст у форматі PDF 6.87 Мб

Анатомія людини — розділ анатомії, що вивчає органи та системи органів людського тіла. Анатомія людини вивчає зовнішні форми і пропорції тіла людини і його частин, окремі органи, їх мікроскопічну та макроскопічну будову. Нормальна, або систематична анатомія людини вивчає будову «нормальної» тобто здорової людини, причому систематично, тобто, з розбиттям по системам органів, а потім на органи, відділи органів, та тканини. Анатомія людини має клінічні підрозділи: Нормальна анатомія — розділ анатомії, що вивчає органи та системи органів людського тіла в нормі. Патологічна анатомія — вивчає вражені хворобою органи та тканини. Топографічна (хірургічна) анатомія вивчає будову тіла по ділянкам, з врахуванням положення органів та їх взаємовідношень відносно одне одного та відносно скелету людини. Нормальна (систематична анатомія) анатомія людини включає в себе вивчення організму за системами. Анатомія створює необхідну базу також для вивчення ряду клінічних дисциплін — терапії, хірургії, акушерства та гінекології, офтальмології, оториноларингології, дерматології та інших.

Т. 1. - 2006. - 367 с.

Анатомія людини – це наука, яка вивчає форму та будову організму людини, а також досліджує закономірності розвитку цієї будови у зв’язку із функцією та оточуючим середовищем. Динамічне розуміння анатомії забезпечується вивченням: а) філогенезу (φυλον – рід, γενεσις – походження) шляхом порівняння будови різних тварин та людини. б) антропогенезу (ανθροπος – людина) шляхом порівняння розвитку людини в залежності від розвитку суспільства. в) онтогенезу (οντος – істота) шляхом порівняння будови індивіда на різних етапах його життя: ембріонального, в т. ч. плідного; постнатального, в т. ч. старіння (геронтологія).

У практичному посібнику «Апоптоз і рак: від теорії до практики» розглядаються останні досягнення у вивченні клітинних та молекулярних механізмів апоптозу. Крім того, описані наявні методи виявлення та дослідження апоптотичних клітин in vitro та in vivo, значення апоптозу в розвитку злоякісних новоутворень та використання модуляторів апоптозу для лікування онкологічних хворих. Смерть живих організмів є предметом зацікавлення не лише природодослідників, але й філософів. Постійно виникає питання, чому смерть є неминучою і в багатьох випадках наперед запрограмованою. В останні три десятиліття наші уявлення про смерть клітин тканин та органів піддалися серйозному переосмисленню. Цьому сприяли відкриття, зроблені незалежно двома групами вчених, які використовували різні об'єкти та підходи у своїх дослідженнях. Очевидно, тут доречно згадати слова відомого фізика Макса Планка про те, що головною рисою кожної нової наукової ідеї є певне поєднання двох різних за суттю явищ. На початку 70-х років минулого століття австралійський вчений Джон Керр вперше описав особливості ультраструктурних змін, що відбуваються в клітинах ссавців під час їх фізіологічної загибелі, що не викликана дією якогось патогенетичного чинника. Пізніше він та його колеги (А. Віллі та А. Кюрі) з Едінбургу в Шотландії систематизували дані, що стосуються цього явища, та запропонували термін «апоптоз» для його позначення. Приблизно у той самий час інші вчені з Великої Британії - Сідней Пренер та його співробітник Джон Салстон, а також американець Роберт Горвіц, займаючись вивченням мікроскопічного грунтового хробачка Caenorhabditis elegans, ідентифікували гени, що контролюють загибель клітин під час розвитку цього примітивного організму. Значний інтерес до апоптозу на початку 90-х років минулого століття привів до виявлення у ссавців генів, подібних до «генів смерті» у нематоди (С. elegans). Після цих праць тема апоптозу стала не лише популярною, але й надзвичайно плідною. У комп'ютерній інформаційній системі PubMed станом на грудень 2004 року знаходилося біля 92000 наукових статей, в яких вживається термін «апоптоз» - слово, яке ще не так давно було малознайомим широкому колу природодослідників. Виявлення явища апоптозу стало справді революційним у біології і його можна порівняти з такими важливими відкриттями, як, наприклад, існування клітинного циклу. Тому першовідкривачі апоптозу стали розглядатися як імовірні претенденти на отримання Нобелівської премії з фізіології та медицини. Перед комітетом, який присуджує такі премії, стояло складне завдання. У результаті ретельного розгляду цього питання 10 грудня 2002 року в річницю смерті Альфреда Нобеля на церемонії вручення премії його імені перед королем Швеції стояли С. Бренер, Сер Дж. Салтсон і Р. Горвіц. Зараз це вже історія, хоч дискусії з приводу правомірності саме такого вибору Нобелівського комітету не припиняються. У книзі «Апоптоз і рак: від теорії до практики» узагальнені найновіші відомості про закономірності та механізми загибелі клітин евкаріютичних організмів. Порівнюються різні форми такої загибелі - апоптоз, який ще називають запрограмованою або фізіологічною смертю клітини, автофагія і некроз - патологічна смерть клітин. Практичний посібник «Апоптоз і рак: від теорії до практики» розрахована на фахівців у різних галузях біології та медицини. Вона буде корисною не лише для лікарів-онкологів, але й для широкого кола читачів, які цікавляться новинками в галузі природничих наук.

Підручник "Біологічна хімія" містить систематизований виклад курсу біологічної хімії відповідно до програми з дисципліни, затвердженої для студентів вищих медичних навчальних закладів IV рівня акредитації. В основному тексті підручника розглянуті структура та ферментативні реакції перетворення основних класів біомолекул - білків, амінокислот, вуглеводів, ліпідів, нуклеотидів, порфіринів; висвітлені питання будови та властивостей інформаційних нуклеїнових кислот ДНК і РНК, молекулярної біології та генетики, біохімічні основи фізіологічних функцій організму людини та їх нейрогуморальної регуляції. Значну увагу приділено молекулярним механізмам функціонування клітин крові, печінки, м'язів, нирок та нервової системи. Розглянуті біохімічні основи патогенезу атеросклерозу, цукрового діабету, ожиріння, хвороб ендокринної, імунної системи та сполучної тканини. Кожен розділ підручника містить, крім інформаційного матеріалу, набір тестових завдань для самоперевірки та контролю засвоєння знань.

В підручнику викладений курс біологічної хімії відповідно до програми для студентів вищих медичних навчальних закладів: розглянуті структура та ферментативні реакції перетворення основних класів біомолекул — білків, амінокислот, вуглеводів, ліпідів, вітамінів, нуклеотидів, інформаційних нуклеїнових кислот. Висвітлені питання молекулярної біології та генетики, біохімічні основи фізіологічних функцій організму людини та їх нейрогормональної регуляції, молекулярні механізми виникнення найбільш поширених патологічних процесів (атеросклерозу, цукрового діабету, ожиріння) та спадкових ензимопатій. Значну увагу приділено молекулярним механізмам функціонування клітин крові, печінки, м’язів, імунної, нервової системи, ензимодіагностиці та біохімічним засадам фармакотерапії порушень обміну речовин. Підручник може бути також використаний аспірантами, спеціалістами та науковцями, що працюють в галузі загальної і медичної біохімії, фармакології, мікробіології та інших біомедичних наук.

Організм людини і тварин є цілісною системою, в якій можна виділити ряд ієрархічних рівнів організації живої матерії: клітинний – тканинний – органний – системно-органний. Кожний рівень структурної організації визначається певними морфо-функціональними особливостями та принципами інтеграції у єдину систему організму.

Перевага навчального посібніка в тому, що головна увага авторів зосереджується на людині: людина розглядається як об'єкт, що потребує захисту в умовах навколишнього середовища. Аналізуються особливості організму людини, вплив на нього природного середовища (кліматичних умов, атмосферного повітря, гідросфери, електромагнітного випромінювання та ін. ). Особлива увага приділяється небезпекам, які є наслідком науково-технічної, соціальної, політичної діяльності людини, урбанізації. Наводить практичні поради щодо захисту населення, надання першої медичної допомоги у разі аварії на транспорті, пожежі, землетрусі, хімічного чи радіаційного забруднення тощо. Аналізуються система управління і правові аспекти безпеки життєдіяльності людини і суспільства. Розраховано на студентів вищих навчальних закладів, керівників державних установ, підприємств і організацій, широке коло читачів.

Автор — заведующий кафедрой биомеханики БГОИФКа, профессор — рассказывает о благоприятном воздействии биомеханической стимуляции на различные функции организма человека, о том, как быстрее восстановить двигательную активность после травм, поддержать здоровье, помолодеть. Для массового читателя, представит интерес для спортсменов, тренеров.

  Текст у форматі PDF 4.98 Мб

  Текст у форматі PDF 0.20 Мб

Монографія присвячена філософсько-політологічному аналізу влади з метою обґрунтування її як самодостатнього соціального інституту, до якого рівною мірою мають відношення як держава, так і громадянське суспільство. При цьому у горизонті громадянського суспільства влада розглядається як атрактор самоорганізації родового життя людини, а у вимірі держави – як інструмент організації соціальних процесів. У ході дослідження діалектики самоорганізаційних і організаційних впливів на формування громадянського суспільства доведено, що влада дійсно є параметром управління у самовідтворенні соціального організму України. Монографія призначена для науковців, викладачів, аспірантів, магістрів, студентів, а також для усіх, хто займаються дослідженнями в галузі політології.

У підручнику висвітлені основні захворювання внутрішніх органів, їх етіологія, патогенез, клінічна картина, діагностика та лікування. Описані методи обстеження головних систем організму. Подані короткі відомості про анатомо-фізіологічні особливості відповідних систем внутрішніх органів. Детальніше порівняно з іншими підручниками викладені питання лікування, невідкладної терапії. Для студентів медичних училищ, коледжів зі спеціальності «Лікувальна справа». Може бути корисним для студентів молодших курсів медичних інститутів.

  Текст у форматі PDF 21.44 Мб

Гігієна (від грец. gygienos - здоровий) - галузь медицини, що розробляє і впроваджує методи запобігання захворюванням, вивчає вплив різних чинників зовнішнього середовища на здоров'я людини, її працездатність та тривалість життя. Гігієнічна наука тісно пов'язана з такими науками, як біологія, фізіологія, біохімія, токсикологія, фізика. Але їй як профілактичній медицині найбільш близькі епідеміологія та екологія. Епідеміологія - наука, що вивчає причини виникнення та об'єктивні закономірності поширення інфекційних хвороб і розробляє методи боротьби з ними. Екологія вивчає закономірності взаємовідносин організмів із середовищем, у якому вони живуть. Великі російські фізіологи І. М. Сєченов та І. П. Павлов довели, що між організмом та навколишнім середовищем існує рівновага, що зумовлена, насамперед, однаковим хімічним складом організму і середовища, а також обміном речовин та енергії між ними. Отож, організм без зовнішнього середовища існувати не може. Для людини зовнішнє середовище - це не тільки природа, а й суспільство, з його засобами виробництва і виробничими відносинами, тому на здоров'я впливають також соціальні умови - спосіб життя. Якщо порушується рівновага єдності організму та навколишнього середовища і несприятливі чинники перебільшують адаптаційні можливості організму, то це може призвести до захворювання. Вплив зовнішнього середовища на організм здійснюється через фізичні, хімічні і біологічні чинники, а також соціально-побутові умови. До фізичних чинників належить температура, вологість та рух повітря, атмосферний тиск, освітлення, сонячна радіація та іонізуюче випромінювання, шум, вібрації тощо. Майже всі вони необхідні для життєдіяльності організму, але за певних рівнів інтенсивності можуть завдавати шкоди здоров'ю.