Монографія присвячена лексико-семантичному, структурному та етимологічному аналізу особистих імен власне слов'янського походження, що функціонували у побуті українців 14-17 ст. та збереглися ще з тих часів у складі сучасних українських прізвищ.

Розглядаються загальні питання теорії прізвища, історія становлення цього феномену та специфіка функціонування родових назв в Українських Карпатах. Аналізуються мовний та правовий статуси прізвища, глобальні національні, регіональні ознаки прізвищевих назв, їх варіантність, лексичне значення тощо. Подаються всі прізвища, які функціонують на території Закарпаття в перші повоєнні роки і тепер (понад 11,5 тис.). Біля реєстрового прізвища наводяться нинішня його географія побутування, перші фіксації прізвищевої назви в давніх документах Карпатського регіону, дані про соціальний статус засновника роду. Статті завершуються етимологічною довідкою щодо походження прізвища

Словарь содержит около 22 700 английских фамилий, распространенных в Великобритании, США и дрyгих странах английского языка. Даются сведения о русском написании и произношении наиболее употребительных фамилий и об их происхождении. Словарь адресован всем, кто работает с английской литературой, переводчикам, научным и библиотечным работникам, журналистам, работникам радио и телевидения.

Книга популярной серии `100 великих` посвящена самым знаменитым династиям в истории человечества: императорским и королевским, аристократическим и дворянским, промышленным и артистическим. Достаточно назвать только несколько звонких фамилий: Селевкиды и Борджиа, Рюриковичи и Романовы, Габсбурги и Ланкастеры, Медичи и Стюарты, Кеннеди и Морозовы, Форды и Михалковы.

У исландцев нет фамилий. Чеха, поляка, болгарина не называют по отчеству. У некоторых народов Океании нет ни фамилий, ни отчеств. Трехслоговые имена китайцев тоже имеют очень мало общего с нашей системой имён, включающей индивидуальное имя (в узком смысле), отчество, фамилию. Как же обращаться к исландцу, поляку, китайцу? Где имя, а где фамилия у корейца (Ли Гиен) или японца (Акутагава Рюноске)? Как пользоваться такими именами, не соответствующими принятой у нас модели? Как разместить, например, элементы вьетнамского, корейского или китайского имени в наших рубриках «имя», «отчество», «фамилия» (при заполнении анкеты или в различных списках и перечнях, в алфавите авторов, в библиографических указателях и каталогах, в энциклопедических словарях и во многих других случаях)? Как быть с многочленными именами (Эрнест Теодор Амадей Гофман)? В таких случаях необходимо знать, какие формы именования приняты у того народа, к которому принадлежит собеседник или адресат. Различные сичтемы личных имён сложились исторически, обусловленные различиями социального развития и различиями в строе языков. Они не только требуют изучения ради многочисленных практических нужд, но и служат важнейшим источником для таких наук, как история, этнография, лингвистика. Предлагаемая книга содержит характеристики именных (антропонимических) систем почти ста народов мира. Собранный материал даёт возможность ориентироваться в многообразии имён и адекватно воспроизводить их в ситуациях устного и письменного общения.

Монографія розпочинається з детальної, багатої на документалістику (посилання на 147 документів та книжок), біографії родини Бандери. До речі, це прізвище, що в перекладі з іспанської означає «прапор», визначило долю одного зі славетних синів цієї родини, який очолив боротьбу українського народу за волю. Книжка розширює обрії нашої обізнаності з національно-визвольним рухом під проводом С. Бандери. Він перед Другою світовою війною розробив концепцію боротьби українського народу проти всіх поневолювачів: польського, комуно-московського та фашистського режимів на території України; першим дослідив, що гітлеризм та комунізм мають одне профашистське коріння. Також проаналізовано білі плями історії двох гілок ОУН — мельниківської та бандерівської.

Галина Журба ― це літературний псевдонім письменниці, справнжє прізвище якої ― Домбровська Галина Маврикіївна (по чоловікові Нивинська), народилася 29 грудня 1888 року на хуторі Олександрія, поблизу села Соболівка в заможній сім’ї. Мати належала до ополяченого українського роду Копистенських. Вона не обмежувалася домом та домашніми обов’язками, хоч народила четверо дітей, була оточена поклонниками і товариським життям. Освіту здобула домашню. Мати хотіла, щоб діти знали польську і французьку мови, вміли грати на фортепіано, хоча і не цуралися української мови.

Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище — Тобілевич; *17 (29) вересня 1845, с. Арсенівка, Бобринецького повіту Херсонської губернії, тепер Новомиргородський район, Кіровоградська область — †2 (15) вересня 1907, Берлін) — український письменник, драматург, актор, ерудит, брат Миколи Садовського та Панаса Саксаганського.

Пана́с Ка́рпович Саксага́нський (справжнє прізвище — Тобілевич; *15(27) травня 1859, с. Кам'яно-Костувате на Херсонщині, тепер Миколаївська область— †17 вересня 1940) — визначний український актор, режисер, драматург і педагог школи М. Кропивницького, корифей українського побутового театру.

Автором було опрацьовано метрики всіх сіл північних схилів Західних Карпат і на їх основі створено «Словник прізвищ галицьких лемків XVIII сторіччя». Вивчення цих джерел ще раз підтвердило приналежність лемків до українського народу, дало можливість заперечити «волоської колонізації» Карпат. Видання розраховане на науковців та всіх, хто цікавиться історією рідного краю.

Книга розкриває понад 10 000 псевдонімів, криптонімів та різних умовних знаків, якими підписувалися письменники, критики, публіцисти, актори, художники і громадські діячі України дожовтневого і радянського періодів. До словника включені матеріали з українських видань всіх територій (Східної України, Галичини, Буковини, Закарпаття), а також з окремих органів і видань, що з'явилися в інших країнах (Польщі, Канаді, Швейцарії). При кожному псевдонімі подано видання, де він виступає, і джерело, на основі якого розкрито справжнє прізвище автора. Величезна кількість розшифрувань здійснена на основі архівних фондів та авторських свідчень сучасних діячів культури і преси. Видання розраховане на науковців і партійних працівників, журналістів, працівників бібліотек, викладачів і студентів гуманітарних вузів, на широкі кола книголюбів.

До однотомника ввійшли вибрані твори, написані в 1925—1952 роках — у період найбільшої творчої активності Хемінгуея. Роман «Прощавай, зброє» побачив світ у 1929 році, коли його автор був уж е визваним письменником і мав у своєму доробку кілька книжок, зокрема збірники оповідань «За нашої доби» (1925), «Чоловіки без жінок» (1927) та роман «І сходить сонце» («Фієста»), опублікований у 1926 році. «Прощавай, зброє», поряд з пізнішим романом «По кому б’є дзвін» (1940), справедливо вважається одним з найвищих досягнень Хемінгуея-романіста. Готуючи роман до перевидання в 1948 році, після другої світової війни, автор написав до нього передмову, в якій наголосив на антивоєнному спрямуванні твору. Повість «Старий і море» (1952) — останній значний твір Хемінгуея, опублікований за його життя. Повість викликала величезний іптерес: лише за два дні було продано понад п’ять мільйонів примірників журналу «Лайф», у якому ї ї вперше надруковано. У 1953 році Хемінгуею присуджено найвищу літературну премію США — премію Пуліцера, а в 1954-му — Нобелівську премію. Оповідання, включені до однотомника, взято із збірників «Чоловіки без'жінок» (1927), «Переможець не бере нічого» (1933) і «П’ята колона» та перші сорок дев’ять оповідань» (1938). Деякі з них друкувалися перед тим у різних журналах, інші вперше побачили світ у згаданих збірниках. Оповідання «Картяр, черниця і радіо» , 571 та «Столиця світу» мали в журнальних варіантах інші назви: перше — «Дайте нам рецепт, лікарю», друге — «Роги бика». У першій публікації «Снігів Кіліманджаро» (журнал «Есквайр», серпень 1936) було вгадано відомого американського письменника Скотта Фіцджеральда і наведено початок одного з його оповідань; та, зважаючи на протест Фіцджеральда, з яким Хемінгуей приятелював, у подальших виданнях він замінив прізвище Фіцджеральда на вигадане ім’я Джуліан (див. стор. 563 нашого видання). Оповідання «Старий коло мосту», як свідчить сам автор у передмові до збірника «П’ята колона» та перші сорок дев’ять оповідань», передане телеграфом з Барселони в квітні 1938 року. Воно належить до циклу іспанських оповідань письменника, що друкувалися в 1938—1939 роках у періодиці («Викриття», «Метелик і танк», «Ніхто не вмирає!» та ін.). Проте Хемінгуей за життя не включав решти оповідань цього циклу до збірників, вважаючи їх ще не довершеними. Українською мовою роман «Пращавай, зброє» та повість «Старий і море» перекладено вперше. Оповідання друкувались у збірнику «Сніги Кіліманджаро» та інші новели» (К., «Дніпро», 1968).

Белькампо (справжнє прізвище Герман Пітер Шенфельд Віхерс, 1902 - 1990) за синтезом ексцентричного мислення та індивідуальністю художнього методу стоїть цілком окремо від усіх нідерландських письменників. Він продовжує класичну традицію німецького романтизму, зокрема Е. Т. А. Гофмана. Навіть свій псевдонім письменник запозичив у одного з персонажів його роману "Еліксир сатани" - П'єтро Белькампо. "Останній шукач пригод у нідерландській літературі" - так сьогодні називають співвітчизники письменника, якого критик порівнюють з Кафкою і чия творчість за життя несправедливо була недооцінена.