Vol. 3 : I - Po. - 292 p.

Імунна система (ІС) людини і вищих тварин являється самостійною структурно- функціональною одиницею організму, що знаходиться в тісній взаємодії з іншими його системами. Головна функція імунної системи – це збереження сталості внутрішнього середовища організму шляхом постійного контролю за антигенним складом організму. Ця функція здійснюється шляхом розпізнавання і елімінації клітинами імунної системи чужорідних агентів антигенної природи, як тих, що проникли в організм екзогенно (мікроби), так і тих, що виникли в організмі ендогенно (клітини, що змінилися в організмі під дією вірусів, ксенбіотиків, ракові клітини). ІС складається з двох компонентів: вродженого і адаптивного (набутого, придбаного) імунітету, які знаходяться в тісній функціональній взаємодії. Вроджений імунітет філогенентично найбільш древній, і, мабуть, присутній в усіх багатоклітинних організмах, тоді як адаптивний імунітет є відносно молодим і наявний тільки у хребетних тварин. Вважається, що головна різниця між цими компонентами ІС заключається в специфічності: вроджений імунітет функціонує неспецифічно, набутий – специфічно. Ця різниця є умовною: як вроджений, так і адаптивний імунітет виконують єдине функціональне завдання, доповнюючи один одного, підключаючись на різних етапах чужерідної інвазії.

Імунодефіцитні захворювання поділяють на дві основні групи: природжені (первинні) та набуті (вторинні).Первинні імунодефіцити спричинені мутаціями генів, що кодують важливі для роботи імун- ної системи молекули рецепторів, коре цепторів, цитокінів, молекули МНС, ферментів метаболізму, компонентів системи комплементу тощо. Завдяки таким своєрідним «експериментам природи», як імунодефіцити, можна встановити роль певних молекул у функціонуванні імун ної системи та організму людини в цілому. Первинні імунодефіцити, як правило, виявляються у людей невдовзі після наро дження. Вторинні імунодефіцити розвиваються внаслідок дії на організм шкідливих чинників навколишнього середовища (недостатність харчування, вживання цитотоксичних хімічних речовин, опромінення, інфекційні агенти). Вторинні імунодефіцити розвиваються після реалізації ефекту ушкодження екзогенними чинниками імунної системи. Загальними проявами імунодефіцитів є підвищення чутливості до інфекцій різного походження та підвищення ризику виникнення лоякісних пухлин.

  Текст у форматі PDF 6.87 Мб

Анатомія людини — розділ анатомії, що вивчає органи та системи органів людського тіла. Анатомія людини вивчає зовнішні форми і пропорції тіла людини і його частин, окремі органи, їх мікроскопічну та макроскопічну будову. Нормальна, або систематична анатомія людини вивчає будову «нормальної» тобто здорової людини, причому систематично, тобто, з розбиттям по системам органів, а потім на органи, відділи органів, та тканини. Анатомія людини має клінічні підрозділи: Нормальна анатомія — розділ анатомії, що вивчає органи та системи органів людського тіла в нормі. Патологічна анатомія — вивчає вражені хворобою органи та тканини. Топографічна (хірургічна) анатомія вивчає будову тіла по ділянкам, з врахуванням положення органів та їх взаємовідношень відносно одне одного та відносно скелету людини. Нормальна (систематична анатомія) анатомія людини включає в себе вивчення організму за системами. Анатомія створює необхідну базу також для вивчення ряду клінічних дисциплін — терапії, хірургії, акушерства та гінекології, офтальмології, оториноларингології, дерматології та інших.

Т. 1. - 2006. - 367 с.

Анатомія людини – це наука, яка вивчає форму та будову організму людини, а також досліджує закономірності розвитку цієї будови у зв’язку із функцією та оточуючим середовищем. Динамічне розуміння анатомії забезпечується вивченням: а) філогенезу (φυλον – рід, γενεσις – походження) шляхом порівняння будови різних тварин та людини. б) антропогенезу (ανθροπος – людина) шляхом порівняння розвитку людини в залежності від розвитку суспільства. в) онтогенезу (οντος – істота) шляхом порівняння будови індивіда на різних етапах його життя: ембріонального, в т. ч. плідного; постнатального, в т. ч. старіння (геронтологія).

Т. 1. - 640 с.

Антибіотики (anti — проти, bios - життя) специфічні продукти життєдіяльності організмів (або їх модифікації), що відрізняються високою фізіологічною активністю по відношенню до певних груп мікроорганізмів (віруси, бактерії, гриби, водорості, протозоа) або до злоякісних пухлин, вибірково затримують їх ріст або повністю придушують розвиток.

У практичному посібнику «Апоптоз і рак: від теорії до практики» розглядаються останні досягнення у вивченні клітинних та молекулярних механізмів апоптозу. Крім того, описані наявні методи виявлення та дослідження апоптотичних клітин in vitro та in vivo, значення апоптозу в розвитку злоякісних новоутворень та використання модуляторів апоптозу для лікування онкологічних хворих. Смерть живих організмів є предметом зацікавлення не лише природодослідників, але й філософів. Постійно виникає питання, чому смерть є неминучою і в багатьох випадках наперед запрограмованою. В останні три десятиліття наші уявлення про смерть клітин тканин та органів піддалися серйозному переосмисленню. Цьому сприяли відкриття, зроблені незалежно двома групами вчених, які використовували різні об'єкти та підходи у своїх дослідженнях. Очевидно, тут доречно згадати слова відомого фізика Макса Планка про те, що головною рисою кожної нової наукової ідеї є певне поєднання двох різних за суттю явищ. На початку 70-х років минулого століття австралійський вчений Джон Керр вперше описав особливості ультраструктурних змін, що відбуваються в клітинах ссавців під час їх фізіологічної загибелі, що не викликана дією якогось патогенетичного чинника. Пізніше він та його колеги (А. Віллі та А. Кюрі) з Едінбургу в Шотландії систематизували дані, що стосуються цього явища, та запропонували термін «апоптоз» для його позначення. Приблизно у той самий час інші вчені з Великої Британії - Сідней Пренер та його співробітник Джон Салстон, а також американець Роберт Горвіц, займаючись вивченням мікроскопічного грунтового хробачка Caenorhabditis elegans, ідентифікували гени, що контролюють загибель клітин під час розвитку цього примітивного організму. Значний інтерес до апоптозу на початку 90-х років минулого століття привів до виявлення у ссавців генів, подібних до «генів смерті» у нематоди (С. elegans). Після цих праць тема апоптозу стала не лише популярною, але й надзвичайно плідною. У комп'ютерній інформаційній системі PubMed станом на грудень 2004 року знаходилося біля 92000 наукових статей, в яких вживається термін «апоптоз» - слово, яке ще не так давно було малознайомим широкому колу природодослідників. Виявлення явища апоптозу стало справді революційним у біології і його можна порівняти з такими важливими відкриттями, як, наприклад, існування клітинного циклу. Тому першовідкривачі апоптозу стали розглядатися як імовірні претенденти на отримання Нобелівської премії з фізіології та медицини. Перед комітетом, який присуджує такі премії, стояло складне завдання. У результаті ретельного розгляду цього питання 10 грудня 2002 року в річницю смерті Альфреда Нобеля на церемонії вручення премії його імені перед королем Швеції стояли С. Бренер, Сер Дж. Салтсон і Р. Горвіц. Зараз це вже історія, хоч дискусії з приводу правомірності саме такого вибору Нобелівського комітету не припиняються. У книзі «Апоптоз і рак: від теорії до практики» узагальнені найновіші відомості про закономірності та механізми загибелі клітин евкаріютичних організмів. Порівнюються різні форми такої загибелі - апоптоз, який ще називають запрограмованою або фізіологічною смертю клітини, автофагія і некроз - патологічна смерть клітин. Практичний посібник «Апоптоз і рак: від теорії до практики» розрахована на фахівців у різних галузях біології та медицини. Вона буде корисною не лише для лікарів-онкологів, але й для широкого кола читачів, які цікавляться новинками в галузі природничих наук.

Предлагаемый атлас представляет собой сводку материалов, разработанных коллективом исследователей за период с 1917 по 1942 г. В своих произведениях Н.И.Пирогов неоднократно касался значения индивидуальности в анализе течений и исходов заболеваний. В его «Anntomia topographical» мы находим рисунки, свидетельствующие о том, что он уже обращал внимание на различия в топографии некоторых отделов. Дальнейшее развитие практической анатомии шло по пути накопления фактов, свидетельствующих о непостоянстве строения отдельных органов и систем. Описывались «отдельные варианты», «аномалии», «отклонения от норм», не связанные с характером строения той или иной системы в целом. Таким образом, «норме противопоставлялись «аномалии».

Достижения в области физики атомного ядра оказывают очень большое влияние на развитие почти всех отраслей человеческого знания. Овладение атомной энергией дало в руки ученых самых разнообразных специальностей новые средства и способы научного исследования. Неизмеримо выросли возможности научного познания. Научная медицина с самого своего зарождения черпает в физике и химии новые идеи и средства для предупреждения болезней и борьбы с ними. Стоит напомнить, например, что открытие в конце прошлого века рентгеновских лучей привело к тому, что теперь без рентгеновского аппарата не обходится даже небольшое лечебное учреждение. Исключительное значение имеет для медицины использование атомной энергии. Эта отрасль науки обогатилась новыми, весьма ценными методами изучения жизненных процессов, диагностики и лечения болезней. В основе большинства этих методов лежит использование радиоактивных и устойчивых изотопов. С рассказа о том, что они собой представляют, мы и начнем нашу книжку

В підручнику викладений курс біологічної хімії відповідно до програми для студентів вищих медичних навчальних закладів: розглянуті структура та ферментативні реакції перетворення основних класів біомолекул — білків, амінокислот, вуглеводів, ліпідів, вітамінів, нуклеотидів, інформаційних нуклеїнових кислот. Висвітлені питання молекулярної біології та генетики, біохімічні основи фізіологічних функцій організму людини та їх нейрогормональної регуляції, молекулярні механізми виникнення найбільш поширених патологічних процесів (атеросклерозу, цукрового діабету, ожиріння) та спадкових ензимопатій. Значну увагу приділено молекулярним механізмам функціонування клітин крові, печінки, м’язів, імунної, нервової системи, ензимодіагностиці та біохімічним засадам фармакотерапії порушень обміну речовин. Підручник може бути також використаний аспірантами, спеціалістами та науковцями, що працюють в галузі загальної і медичної біохімії, фармакології, мікробіології та інших біомедичних наук.

Підручник "Біологічна хімія" містить систематизований виклад курсу біологічної хімії відповідно до програми з дисципліни, затвердженої для студентів вищих медичних навчальних закладів IV рівня акредитації. В основному тексті підручника розглянуті структура та ферментативні реакції перетворення основних класів біомолекул - білків, амінокислот, вуглеводів, ліпідів, нуклеотидів, порфіринів; висвітлені питання будови та властивостей інформаційних нуклеїнових кислот ДНК і РНК, молекулярної біології та генетики, біохімічні основи фізіологічних функцій організму людини та їх нейрогуморальної регуляції. Значну увагу приділено молекулярним механізмам функціонування клітин крові, печінки, м'язів, нирок та нервової системи. Розглянуті біохімічні основи патогенезу атеросклерозу, цукрового діабету, ожиріння, хвороб ендокринної, імунної системи та сполучної тканини. Кожен розділ підручника містить, крім інформаційного матеріалу, набір тестових завдань для самоперевірки та контролю засвоєння знань.

Висвітлені основні питання загальної біології і біології людини: загальні закономірності життя, вчення про клітину з основами цитогенетики людини, вчення про спадковість з вступом у генетику людини, закономірності індивідуального і філогенетичного розвитку, елементи антропології, походження людини, питання загальної екології та біологічні аспекти екології людини, вчення про біосферу і роль у ній людини, основи загальної паразитології, біологія найважливіших паразитів людини, відомості про отруйні організми. Для студентів медичних інститутів.

История появления и развития микробиологии. Открытие А. ван Левенгуком мира микробов (XVII в). Доктрина абиогенеза самозарождения) и ее опровержение: опыты Ф. Рэди (XVII в), Л. Спалланцани (XVIII в), Ф. Аппера (XIX в); исследования Л. Пастера (XIXв). Аэробность и анаэробность. Сравнение энергетической эффективности аэробного дыхания и брожения. Микроорганизмы как возбудители болезней. Антисептические методы Дж. Листера в хирургии (1864 г.). Доказательство бактериальной этиологии сибирской язвы (1876 г.). Постулаты Р. Коха. Учения о плеоморфизме и мономорфизме микроорганизмов. Смешанные популяции (культуры) микробов. Выделение и культивирование микроорганизмов как методическая основа микробиологии. Чистые культуры. Получение О. Брефельдом чистых культур грибов. Другие методы получения чистых культур микроорганизмов. Разработка питательных сред Р. Кохом и его последователями. Микроорганизмы как геохимические агенты. Исследования С. Виноградскогоо и М. Бейеринка. Метод накопительных культур. Открытие автотрофных бактерий. Фиксация бактериями атмосферного азота. Разработка в институте Л.Пастера бактериальных фильтров. Открытие Д. Ивановским субмикроскопического инфекционного агента, проходящего через бактериальные фильтры (1892 г.). Новый класс инфекционных микроорганизмов - вирусы.