Літочислення Дніпропетровська викликає жваві суперечки в історіографії. Для пересічного мешканця все просто — місто виникло в 1776 р. Початок саме такому стереотипу масової свідомості поклало гучне святкування 200-річчя Дніпропетровська у 1976 р. Ця дата є дотепер актуальною як для офіційних органів влади, так і для офіційної історії міста. Теза про те, що місто виникло наприкінці XVIII ст. як принципово новий об’єкт, не пов’язаний з історією попередніх населених пунктів, утвердилася вже з ХІХ ст. Офіційна історіографія дореволюційної доби робила акцент передусім на акції урочистого закладення Преображенського собору у 1787 році, згадуючи при цьому і про невдалий досвід розміщення Катеринослава на р. Кільчень. В книзі розглядають "іншу, справжню історію міста", яка є наслідком не упередженого погляду на факти.

Видання пропонує читачеві ознайомитись з результатами другого етапу моніторингового соціологічного дослідження, спрямованого на вивчення проблеми незаконного насильства в органах внутрішніх справ України. Дослідження виконане в межах проекту Харківської правозахисної групи «Створення національної системи запобігання катуванням і поганому поводженню в Україні» та за участі і у співпраці з УМДПЛ МВС України. Воно розширює знання про причини, форми та наслідки незаконного насильства у діяльності міліції, а також формулює напрямки протидії цьому явищу. Видання стане на користь керівництву та працівникам органів внутрішніх справ та іншіх правоохоронних органів, державним службовцям, адвокатам, правозахисникам, викладачам навчальних закладів системи МВС України та всім, кто є зацікавленим у вирішенні проблем, пов’язаних з незаконним насильством в правоохороній діяльності.

Ч. 1. - 245 с.

Монография М.Евгеньевой "Любовники Екатерины" была издана в 1924 г. Для современного читателя могут представлять интерес факты интимной жизни русской императрицы. Материал субъективен в оценке событий и характеров исторических лиц.

Уперше українською (перекладів на жодну з інших слов’янських мов немає) надруковано працю французького історика XVIII століття — перший західноєвропейський твір, цілком присвячений історії України. Зі сторінок книги промовляє шира симпатія автора до України, захоплення героїчною боротьбою козаків за волю. Попри помилки, упередження, схиляння перед потужністю імперії, проти якої боролись козаки, перед культом Катерини II, узагальнення Ж.-Б. Шерера звучать цілком по-сучасному: «Цей народ, пам’ять якого повна спогадів про предків, скинув із себе ярмо, — і саме цього не хочуть йому пробачити».

У монографії з’ясовується роль і місце совісних судів в українському суспільстві кінця ХVІІІ—першої половини ХІХ ст. Засновуючи їх у кожному губернському центрі під час реформування місцевого управління, Катерина ІІ намагалася зіпертися на європейські взірці, поклавши в основу діяльності цих інституцій головні ідеї та принципи Просвітництва—гуманізм, священне право приватної власності, повагу до людини з її слабкостями й вадами. На відміну від інших судів совісний виконував не лише каральну функцію, а й намагався примиряти конфліктуючі сторони згідно з умовами, які ті самі пропонували. Караючи, совісні суди виховували в порушників почуття відповідальності за скоєні злочини, залучаючи до осуду громадськість, родину, церкву. Визначено станову виборність як основний критерій формування суддівського корпусу, коли дворянська корпорація та міщанська й селянська громади обирали суддями високоморальних, відповідальних та авторитетних місцевих діячів, яким довірялося здійснювати судові повноваження, описано умови служби цих посадовців. На основі архівних матеріалів висвітлено судові практики совісних судів, які розглядали земельно-майнові суперечки, сімейні сварки, злочини малолітніх, душевно-хворих, а також справи про чаклунство та забобони. Визначено, що саме з компетенції совісних судів було найбільш запитуваним і чому.

Юр’єва Катерина Анатоліївна (1961) – кандидат педагогічних наук (1994), доцент (1995). Працює на кафедрі з 2001 року: читає курси школознавства, української етнопедагогіки, керує роботою аспірантів і пошукувачів. Основні напрями наукових досліджень – історія педагогічної думки України, педагогічна спадщина В.О. Сухомлинського.

Вип. 1 : Вирізування і настилування. - 1928. - 6 с.

Даний збірник досліджень і доповідей є свідченням творчої зрілості етносоціолога, фольклориста, етнографа, культуролога Катерини Грушевської (дочки академіка АН СРСР Михайла Грушевського, згодом репресованої та загиблої в ГУЛАГу). Книга стала результатом досліджень культур первісних народів. Автор вводив у науковий обіг ідеї і досягнення європейської науки, використовуючи новітні методи, що послужили розвитком нового напряму етнології в Україну.

Автор книги - почетный профессор Лондонского университета, один из наиболее авторитетных в мире специалистов по истории России XVIII столетия, глава британской школы историков-славистов. Предлагаемая книга является наиболее фундаментальным, основанным на сотнях разнообразных источников исследованием одного из важнейших периодов российской истории. Уже вскоре после своего выхода книга получила статус "классического" труда и обрела общемировое признание.

У збірку увійшли праці Ніни Строкатої, Івана Світличного, Святослава Караванського, Марти Тарнавської, Рольфа Аппеля, Галі Мазуренко, Яра Славутича, Надії Світличної, Катерини Штуль, Миколи Вороного, Сергія Солдатова, Михайла Хейфеца, Леоніда Плюща, Остапа Тарнавського, Богдана Рубчака, Леоніда Рудницького, Юрія Шевельова, Людмили Волянської, а також листи, виступи та матеріали у справі Василя Стуса.

Головні герої книжки молодого історика, викладачки Києво-Могилянської академії Катерини Диси – уявлення ранньомодерного українського населення Речі Посполитої про відьомство і чари, звинувачення у відьомстві, а також конфлікти, що призводили до таких звинувачень. На читачів чекає вельми захоплива інтелектуальна, а почасти й «детективна» екскурсія за лаштунки судових процесів, адже самі суди, доводить авторка, – то лише оболонка, а судові документи, які потрапити до рук історика, проходили кілька своєрідних фільтрів: слова відьми записував (власне, переказував і витлумачував) писар, тому запис не конче був тотожний відповіді на запитане; не завжди зрозуміло, який сенс вкладали в ті чи ті слова підсудні, свідки, судді, врешті, невідомо, яким тоном і з якою інтонацію вони ті слова вимовляли...

«ЛЕТОПИСЬ ЕКАТЕРИНОСЛАВСКОЙ УЧЕНОЙ АРХИВНОЙ КОМИССИИ» — друковане видання Катеринославської губернської вченої архівної комісії (1903—16) — науково-істор. т-ва катериносл. істориків, етнографів, археологів, археографів, краєзнавців, літературознавців, громад. діячів. Побачило світ 10 вип. «Летописи...» (1-й вип. — 1904; 2-й та 3-й вип. — 1905; 4-й вип. — 1908; 5-й вип. — 1909; 6-й вип. — 1910; 7-й вип. — 1911; 8-й вип. — 1912; 9-й вип. — 1913; 10-й вип. — 1915). Усі вони виходили за редакцією заст. голови комісії А.Синявського. У «Летописи…» опубл. документи з архіву Коша Запорозької Січі, архівів катериносл. губернського правління, катериносл. духовної консисторії, місц. церков та родинних архівів. Друкувалися актові й наративні (англ. і франц. narrative — розповідь, оповідання, від лат. narrare — розповідати) джерела, переважно 2-ї пол. 18 — 1-ї пол. 19 ст. з історії запороз. козацтва, місц. краю, правосл. церкви та взагалі з історії України, а також істор. й літ. розвідки М.Бикова, В.Біднова, В.Данилова, Д.Дорошенка, В.Машукова, Я.Новицького, І.Огієнка, В.Пічети, А.Синявського, А.Скриленка, Д.Яворницького та ін.

Книжка в основному присвячена доленосним для приазовців колонізаційним вереміям у контексті міжнародних відносин і міжнаціональних контактів вікопомного відтинку нового часу. Досліджено агресивний потяг зовнішньої політики російської держави, невідчепно втілюваний за чорноморським напрямком. Акцентовано яскраві епізоди масового переселення сполоханих християн Тавриди на землю нагло знівеченого царатом Війська Запорозького, після чого поспіхом покинуту ситуативними мігрантами "Татарську область" (невдовзі, 1783 р., безпардонно скасований інтервентами Кримський ханат) анексувала Катерина II. Висвітлено питомі реалії, пов'язані з такими неординарними фігурами як Шагін-Гі-рей II, митрополит Ігнатій, Петро Румянцев-Задунайський, Олександр Без-бородько, Григорій Потьомкін, Олександр Суворов, Феоктист Хартахай та іншими видатними персонажами. Звернуто увагу на феноменальні риси Південно-Східної України. Розглянуто документи, дотичні провокативно заохочених царатом перипетій 1778 р. у Криму, а також по тому – в Азовській губернії. Репрезентовано раритетні матеріали доскіпливого краєзнавця Гаврили Калері, де вагомо атестовано непересічний Маріупольський повіт у відомчій пресі майже 170 літ тому.