“Грамматика малороссийского наречия, или грамматическое описание существеннейших отличий, отдаливших малорусское наречие от чистого российского языка», автором якої був Олексій Павлович Павловський, протягом тривалого часу була єдиним посібником у цій галузі і відіграла значну роль як у розвитку української літературної мови, так і у розвитку україністики. Про граматику О. Павловського існує значна література, проте й досі лишається незіпсованим ряд питань, що стосуються цієї важливої праці з українського мовознавства та особи її автора, зокрема: хто був О. Павловський, де він учився, який мав фах, де працював, коли і на підставі яких матеріалів була написана його граматика, чому ця праця була видана аж через 13 років після того, як у 1805 р. автор подав ЇЇ на розгляд Академії Російської, чому її не видала Академія (як відомому 1818 р. книга була-надрукована у приватній друкарні) і т. ін.

Ч. 1. Кінець Козацтва., розд. 1 : Запорозці в 1709 до 1739 р.. - 1883. - 138 с.

Ця публікація присвячена «общему взгляду на прошлое и настоящее Московской русской оперы» (під «настоящим» розуміють другу половину XIX ст., до 1886 р.). У книзі надано перелік вистав, що проходили того часу та виконавців, які запрошувалися для співпраці з-за кордону. Цікавими є дані про фінансове забезпечення та розмір заробітних плат працівників опери, касові збори за театральний сезон.

Праця І. Франка «Карпато-руське письменство XVII-XVIII століть» присвячена дослідженню західноукраїнської літератури XVII-XVIII століть. Автор здійснює власний аналіз літературних пам'яток вказаного часу. Кількість сторінок: 163

Ч. 1 : в літах 1835-49. - 1905. - 614 с.

Противоположность между индивидуальной психологией и социальной психологией (или психологией масс), кажущаяся на первый взгляд весьма значительной, оказывается при тщательном исследовании не столь резкой. Хотя индивидуальная психология построена на наблюдении над отдельным человеком и занимается исследованием тех путей, идя которыми индивид стремится получить удовлетворение своих влечений, однако при этом ей приходится лишь изредка, при определенных исключительных условиях, не принимать во внимание отношений этого индивида к другим индивидам. В душевной жизни одного человека другой всегда оценивается как идеал, как объект, как сообщник или как противник, и поэтому индивидуальная психология с самого начала является одновременно и социальной психологией в этом распространенном, но весьма правильном смысле.

Т. 3. - 1929. - 171 с.

Т. II. - 1934. - 767 c.

Володимир Бірчак – помітна постать в історії Закарпаття чехословацького періоду. Письменник, журналіст, літературний критик, він ще й залишив унікальні спогади про Карпатську Україну. Його мемуари вийшли у Празі у 1940 році, і з того часу постійно привертають увагу дослідників. Як письменник, він яскраво описав, те що бачив. Як журналіст, намагався спиратися насамперед на факти. Як критик, давав відверту оцінку тому, що відбувалося. У підсумку маємо, можливо, найцікавіші мемуари про найдраматичніший період в історії Закарпаття ХХ століття, написані по гарячих слідах. Ясна річ, що думки Володимира Бірчака – не істина в останній інстанції. Це всього-на всього погляд однієї людини. До того ж, безпосереднього учасника подій зі своїми амбіціями та складним характером. Але честь і слава йому, що відтворив дух і атмосферу тих незабутніх днів і допоміг випукліше побачити загальну картину. Книжку видало ужгородське видавництво „Гражда” через 67 років після першого видання у Празі. Цікавість до неї буде велика, бо її розхапали на цитати відразу після написання. Причому, як вороги Карпатської України, так і її симпатики.

Т. 1 : Нариси з історії української православної церкви. - 1942. - 328 с.

Огляд культурної праці української еміґрацй був задуманий покійним проф. Ол. Лотоцьким ще в 1937 р. Видання такого огляду було в плані Українського Наукового Інституту в Варшаві, одначе не було свого часу здійснене. Перша частина його появляється тепер, як видання Музею Визвольної Боротьби України, реалізоване спільними засобами багатьох учасників. Хронолоґічно огляд культурної діяльности в цій книзі обмежений двадцятиліттям 1919—1938 р. р. Поза ці межі автор виходить лише в небагатьох окремих місцях цієї книги, відкладаючи суцільний огляд 1939-го і дальших років війни на будуче. Автор свідомий багатьох недостач своєї праці, на яку він дивиться лише як на першу більшу спробу, гцо її майбутній історик не в одному змінить і доповнить.

В 1919 році минуло триста літ від часу, як у Камінці Струмиловій в 1619 році на ярмарку, що припадав на святого Івана Хрестителя, виставлено польську драму Якуба Ґаватовича, на тему смерти згаданого святого, а при ній дві українські інтермедії. Обидві вони е найдавніїцими досіль опублікованими українськими драматичними сценами. І хоч від найдавніших часів були в українських народніх обрядах, передовсім у звязку з колядою та Різдом Христа й мясницями, гарні елементи або й почини чисто народньої комедії, все-таки історія української комедії починається властиво від 1619 р.

«Вони бояться правди — хай світ почує правду!» — такий епіграф написав український автор Василь Савченко на своїй книжці «Безимлаг», виданій в Авґсбурзі 1948 року. «Вони» — це ті, в кого руки залиті кров'ю мільйонів невинних жертв українського й інших неросійських народів СССР; це ті, що на одній шостій частині світу запровадили таке рабство, якого не бачив світ за часів середньовіччя. Це — большевики, московські імперіялісти, колонізатори. Не зважаючи на те, що російська імперія існує вже більше чотирьох сторіч, а сучасна комуністично-російська система — майже 40 років, світ і до цього часу мало поінформований про жахіття в тюрмі народів — СССР. Навіть тоді, коли протягом 1955–1956 рр. на Захід повернулася численна кількість кол. вояків німецької армії, що потрапили під час другої світової війни до російського полону і, як живі свідки нелюдських знущань у совєтських концтаборах, свідчили про масове народовбивство, арешти і заслання в СССР, — світ далі майже не звернув на те уваги. Знову ж, коли українська еміґрація на Заході, маючи численні свідчення й оригінальні документи від запроторених до совєтських концтаборів українців (напр., з Мордовських концтаборів), закликає вільний західній світ вжити супроти носіїв російського імперіялізму та його допоміжних сил моральних і матеріяльних санкцій, — вільний світ не то що вперто мовчить, але й ще поступово вплутується в коло московської коекзистенції, вишукує шляхи мирних контактів та співпрацює з народовбивцями, а цим самим посередньо сприяє системі невільництва і концтаборів у СССР. Видаючи книжку «Концентраційні табори в Совєтському Союзі», ми хочемо відкрити бодай частину заслони, де як свій, так і чужий читач зрозуміє суть жахливої політики, що її практикує червона Москва на неросійських народах.