Книга "Моя країна - Україна" запрошує юних читачів у подорож по рідній країні, в доступній формі знайомить з історією України, її державним устроєм, символікою, природними багатствами та культурою, даючи цілісне уявлення про Україну як незалежну демократичну державу. Мета книги - прищепити юним читачам почуття патріотизму, любові до своєї Батьківщини, гордості за рідну землю. Ці почуття і сформовані під їх впливом риси характеру - чесність, мужність, благородство, відданість - актуальні в усі часи, а надто в такий непростий період розвитку, який переживає Україна сьогодні.

В сегодняшней Эстонии упорно распространяются утверждения, будто в годы Второй мировой войны эстонские солдаты на службе вермахта в карательных акциях не участвовали, к расстрелам мирного населения и к истреблению евреев отношения не имели. На этом настаивают не только эстонские комбатанты, не только юные неонацисты, невозбранно пропагандирующие лозунги, по меньшей мере удивительные для страны, принятой в состав Европейского союза, но и высшие официальные лица, включая бывшего президента Эстонии Арнольда Рюйтеля. Согласно официальной позиции эстонских политиков, эстонцы в немецких мундирах сражались за свободу Эстонии на территории своей страны только с советской властью и сделали все для того, чтобы «создать основу для продолжения сопротивления, приведшего к восстановлению независимости Эстонии через десятки лет». Ложь бывает и более рафинированной – это грубая ложь, которую опровергают документы, собранные в этой книге. Только документы, и они говорят сами, не нуждаясь в комментариях.

Значення публіцистичної діяльності Дмитра Донцова полягає не тільки в глибокому розгляді проблем, так пекучо актуальних для сучасності, але й в періодичному подаванні їх між обома війнами в місячнику — наперед у Літературно-Науковому Вістнику, опісля в Вістнику — де він безумовно розчищував нашу національну духовість. Тимто хто хотів би обмежити Донцова тільки до його книжкових видань, той зовсім заперечив би той колосальний вплив, який відбився на останньому поколінні України.

Книга включает три статьи одного из самых знаменитых и самобытных интерпретаторов лакановских идей применительно к современной культуре, Славоя Жижека, некоторые книги которого уже известны российскому читателю — «Возвышенный объект идеологии», «Хрупкий абсолют», «Добро пожаловать в пустыню реального», «13 опытов о Ленине». Три статьи данной «тетради» объединены не только лакановской методологией, но и предметом рассмотрения — глобализацией, универсализацией, кибернетизацией, природой этнических конфликтов. Эти темы поворачивают книгу лицом к широкому кругу читателей.

У книжці розповідається про основні події, які відбувалися в Севастополі і в Криму з кінця 1991 до 1997 року. Україна і Росія кілька разів опинялися на межі можливого збройного конфлікту під час розв’язування проблеми чорноморського флоту. На основі раніше закритого широкого документального матеріалу показано масштаби неоголошеної війни, приховану великодержавну, шовіністичну політику певних сил Росії, спроби переглянути кордони, відторгнути Крим і Севастополь від України. Велику увагу приділено аналізові діяльності російських спецслужб і розвідки чорноморського флоту на півострові. Наведено факти взаємодії командної ланки ЧФ з по-сепаратистському налаштованими організаціями, партіями та депутатами кримського парламенту і колишнім президентом Криму. Розкривається ряд серйозних помилок окремих керівників України, через які не вдалося своєчасно розв’язати проблему чорноморського флоту. особливе місце займає розповідь про скорумпованість вищих чинів чорноморського флоту, про розпродаж, розкрадання та вивезення цінного майна. Важливу увагу приділено портретам тих, хто створював Військово-Морські Сили України, показано успіхи і патріотизм цих людей, а також їхні помилки. Читач узнає про основні етапи будівництва українських ВМС з 1991 до 1997 року.

Постать видатного українського історика, археографа, філолога, перекладача та письменника Осипа Максимовича Бодянського займає гідне місце у національній культурі XIX ст. Незважаючи на заняття славістикою, він приділяв увагу українознавчим студіям протягом усього життя. В 30-х - 50-х pp. його літературно-естетичні й наукові погляди розвивались у руслі романтизму. Як і в інших представників цього напряму, творчість О.М.Бодянського наснажувалася палким українським патріотизмом, любов'ю до рідної мови, історії, звичаїв та фольклору. “В наше время всеобщего стремления к самобытности, -розпочинав він свою магістерську дисертацію, - все почти народы, особенно европейцы, хотят жить жизнью в полном смысле им принадлежащею, вытекающею из собственных их недр, слагающеюся из совокупности всех стихий человеческого бытия, коими навсегда устанавливается физиономия народа, резко и метко отличающая его от его соседей и прочих народов; короче, хотят быть независимыми, истинно народными”. Однак захоплення культурною самобутністю й неповторним минулим українців супроводжувалось у свідомості вченого почуттям загрози зникнення національної культури, втрати історичної пам'яті народу. Щоб запобігти цьому, Осип Максимович вивчав українську мову, збирав пам'ятки фольклору, розробляв історичну тематику, активно видавав різноманітні джерела, зокрема літописи.

Активна пропаганда 90-річчя української адміністративної традиції сприятиме глибшому знанню громадянами України власної історії, вихованню патріотизму, підвищенню авторитету держави та дасть новий поштовх реформі державної служби та державного управління. Збірка вміщує наукові статті про перший вітчизняний досвід інституціоналізації державної служби за часів гетьманату Павла Скоропадського та унікальні документальні матеріали тих часів, які власне й встановлювали основні елементи державної служби в Україні. Буде корисною державним службовцям, експертам, що працюють у сфері публічної адміністрації, науковцям, а також усім, небайдужим до власної історії.

Ч. 1-2

Антологія «Українські гуманісти епохи Відродження (XVI -- початок XVII ст.)» складається з творів 25 мало відомих (чи й зовсім не відомих) авторів, більшість з яких писали латинською мовою, решта -- польською та українською. Майже всі тексти даються у перекладі сучасною українською мовою, за винятком кількох, які відбивають специфіку давньої української мови, не русифікованої видавцями XIX ст. Це, зокрема, деякі твори Іпатія Потія, Захарія Копистенського, Герасима Смотрицького, Лаврентія Зизанія та рукопис українського списку словника Максима Грека. Чи не вперше в Україні, в одній книжці вміщені твори авторів різних конфесій -- православних, уніатів, католиків. Таким чином, робиться спроба подолати конфесійний патріотизм, притаманний донедавна українським радянським дослідникам. Виявляється, що не тільки православні були українськими патріотами, хотіли добра своєму народові, а Україні волі, але й їхні опоненти. Тривалий період українські землі входили до сусідніх держав, тому видатні представники нашого народу зараховувалися до держави-загарбника. Сьогодні ця несправедливість поступово долається: українському народові повертаються його сини, які ще донедавна були гордістю іншої держави.

У книзі освітлено період історії України від її перших відомих нам початків, і далі до 1991 року. Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні. Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора: «Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією». Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.