В навчальному посібнику висвітлено формування суспільної свідомості та культури селянського населення України і Росії, починаючи з зародження у цьому середовищі раціонального мислення. Вивчено структуротворні чинники, структуру, сутність та енергію руху селянської культури, а також співвідношення її виробничо-утилітарної та святково-естетичної сфер. Розглянуто структуру особистості патріархального селянина. Охарактеризовано народні релігійно-ідеологічні рухи. Показано значення творчості Т. Г. Шевченка у формуванні української та російської культур.

Т. 1, ч.2 : Періодъ первый, Киевскиій или домонгольскій.. - 1904. - 966 с.

Ч. 1. - 270 с.

Владимиру Путину досталось не слишком упорядоченное наследство в части отношений государства и религиозных объединений. Общим местом уже стало утверждение, что государство имело при Борисе Ельцине особые отношения с Русской Православной Церковью (Московского Патриархата – в отличие от иных юрисдикций). Не менее несомненным было несколько ущемленное положение новых религиозных движений (НРД) и части уже далеко не столь новых, но недостаточно широко представленных в России религиозных объединений. Ислам, ортодоксальный иудаизм и буддизм в его традиционном для России (калмыцком, тувинском или бурятском) варианте пользовались «благожелательным нейтралитетом» государства. Надо полагать, государство готово было бы особо отличать ислам, но этому мешала раздробленность мусульманского религиозного руководства, неудобная и малопонятная для чиновников

Юрій Андрухович (*13.03.1960) — поет, романіст, есеїст, перекладач. Народився у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Живе в ньому ж, а також у багатьох інших містах. Автор поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» (1997, 2002) та «Пісні для мертвого півня» (2004). У прозовому доробку — романи «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003) та «замість роману» «Таємниця» (2007). Есеїстика Андруховича на сьогодні видана двома збірками — «Дезорієнтація на місцевості» (1999) та «Диявол ховається в сирі» (2006). Спільно з Анджеєм Стасюком видав «Мою Європу» (2001) — як зазначається у підзаголовку, «два есеї про найдивнішу частину світу». Твори Андруховича перекладено і видано окремими книжками у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США, Італії, Іспанії, Швейцарії та ін. Лауреат кількох міжнародних літературних нагород. Один із засновників і Патріарх літературного угруповання Бу-Ба-Бу. Багато співпрацює з музикантами, співавтор і виконавець альбомів «Andruxoid» (разом із польським тріо Міколая Тшаски), «Пісні Мертвого Півня», «Кримінальні сонети», «Made In ЮА» (разом із гуртом «Мертвий півень»), а також «Самогон» і «Цинамон» (разом із гуртом «Карбідо»), Своїм найвищим письменницьким досягненням вважає винайдення для української мови слова «міжніжжя».

Спільна монографія Вікторії і Віталія Тельваків, яка присвячена патріархові української історичної науки М.Грушевському. Вона стала ще одним кроком на шляху до пізнання та осмислення інтелектуального надбання Великого Українця. В ній досліджується історіографічна творчість вченого в контексті формування та розвитку української історичної науки кінця ХІХ - першої третини ХХ століття. Монографія складається з п'яти частин. У першій автори проаналізували історіографічну традицію вивчення історико-наукових поглядів М. Грушевського, виділивши в ній три періоди: перший охоплює час від кінця ХІХ до його смерті в 1934 році; другий з 1934 до кінця 1980-х рр.; третій з початку 1990-х рр. і до нашого часу. Наведена періодизація не викликає особливих заперечень. Про те в ній варто було б виділити окремі підперіоди. Доволі ґрунтовно автори проаналізували джерельну базу дослідження, в якій виокремили три основні джерельні комплекси: 1) включає твори М.Грушевського, які характеризують його як дослідника української історіографії; 2) „великий текст", тобто всі твори, що вийшли з-під пера вченого; 3) „історико-культурний контекст" - матеріали, що характеризують епоху та умови його наукової діяльності. Слід зазначити, що виявлена авторами сукупність джерел є достатньо репрезентативною і забезпечує досягнення мети даного дослідження. Другий розділ присвячений процесу становлення М.Грушевського як дослідника української історичної науки. Він починається з часу перебування майбутнього історика в Тифліській гімназії, бо саме там були започатковані його перші спроби написання наукових праць. Автори наголошують, що творчість українських істориків М.Костомарова, П.Куліша, М.Драгоманова і В.Антоновича, мали великий вплив на формування світогляду М.Грушевського. І з цим важко не погодитись. В Київському університеті він здобув фах професійного історика. Його вчителями були В.Антонович, В.Іконников, Ф.Фортинський, які відкрили перед молодим дослідником розмаїття історіографічних шкіл та напрямів. Солідний багаж знань та умінь отримав він на наукових семінарах. В той же час, автори наводять доволі скептичну оцінку М.Грушевським Київського університету, яку він подавав у своїх мемуарах. Своєрідною альтернативою подолання недоліків університетських курсів була для юнака самоосвіта. На основі щоденникових записів, конспектів, бібліотечних реєстрів дослідники відновили і проаналізували коло читацьких уподобань історика. Отже, на їхню думку, університетські курси та наполеглива самоосвіта сприяли формуванню в М.Грушевського рис професійного історика. Ще будучи студентом він активно включився в наукове життя, виступивши з власними історичними творами та критичними рецензіями на монографії своїх колег по ремеслу. Третій розділ „Теоретичні проблеми історіографії у працях М.Грушевського" включає кілька параграфів. В ньому аналізується широке коло теоретично-методологічних аспектів історіографічного пошуку вченого, визначення ним спеціальної термінології. На думку дослідників розуміння М. Грушевським предмету вивчення української історіографії в цілому корелюється із поглядами на цю проблему сучасних науковців. З іншого боку вони відзначають і деяку архаїчність у висловлюваннях вченого про історіографічні школи та напрямки, а також певні термінологічні розбіжності та недосконалості, які були властиві для того часу. Варто додати, що й сучасні дослідники використовують різні терміни для визначення історичної науки. Взагалі на думку авторів історіографічної ідеї М.Грушевського явно випереджували свій час як у плані тематичному так і плані теоретичному.

Упорядники ставили перед собою завдання у короткій формі, спираючись на документи, показати, що русифікація як України, так і всіх народів, уярмлених імперією, ніяк не була самочинним, природнім процесом як це намагаються доводити апологети відновлення імперії, а цілеспрямованою державною політикою всіх російських режимів, починаючи від виокремлення московських правителів з–під залежності ханів й підпорядкування київської митрополії Московському патріархові в 1685 році, закінчуючи нинішнім режимом Путіна. Матеріал опрацьований на основі Вікіпедії, Енциклопедії українознавства, Енциклопедичного словника Брокгауса й Єфрона, архівів упорядників і ряду інтернетних сайтів. У цьому переліку показані далеко не всі, а лише найбільш знакові випадки російської денаціоналізаційної політики щодо України.

В своей книге известный историк-религиовед Ефим Федорович Грекулов, основываясь исключительно на подлинных источниках, предлагает вниманию читателя несколько очерков, посвященных истории русского духовенства. Эти очерки, знакомя читателя с различными скрытыми бытовыми особенностями духовенства, являются достаточно показательными для обстоятельной оценки этого явления российской истории. Книга представляет интерес для самых широких читательских кругов.

У монографії досліджується процес становлення афінського поліса від занепаду ахейської палацової цивілізації до реформ Клісфена. Дослідження здійснено на основі шорокого використання античних джерел і спеціальної літератури з проблеми. Для істориків, політологів і всіх, хто цікавиться античною цивілізацією.

ГАРСІЯ МАРКЕС, Габріель (нар. 1928 р.) — колумбійський письменник, автор повістей «Полковникові ніхто не пише» (1958), «Недобра година» (1962), романів «Сто років самотності» (1967), «Осінь патріарха» (1975), «Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь» (1981), «Кохання підчас холери» (1985), збірників оповідань. Лауреат Нобелівської премії 1982 р. Оце така коротенька й суха енциклопедична довідка. Та й навряд чи всесвітньовідомий автор «Ста років самотності» потребує додаткових рекомендацій. Нагадаймо хіба що: і «Полковникові ніхто не пише», і «Осінь патріарха», і «Хроніку вбивства...» свого часу опубліковано у «Всесвіті» (1972, № 3; 1978, № 1 — 3; 1981, № 11). Що ж до пропонованого нині читачам роману, то цілком досить сказати лиш одне: це роман Габріеля Гарсії Маркеса.

Т. 16, ч. 1 : Історія Вселенської церкви на Україні. Т. 1. Від апостольських часів до князювання св. княгині Ольги (І-Х століття). - 2001. - 280 с.

  Текст у форматі PDF 4.57 Мб