У книзі Лариси Масенко - одного за найавторитетніших соціолінгвістів України - читач знайде відповіді на багато цікавих і гострих запитань. Чи може існувати і розвиватися в Україні багато мов і чи можуть бути державними дві мови? Що відбувається сьогодні з українською мовою і який досвід у вирішенні мовних проблем мають інші європейські країни? Що загрожує українській мові і що - російській? Яких помилок припустилися і припускаються українські політики та громадські діячі у мовному питанні? Про все це та багато іншого Ви дізнаєтеся на сторінках цієї книги, призначеної не лише для шкільної та студентської аудиторії, а й для журналістів, учителів та всіх допитливих і небайдужих.

Україна дала світу чимало яскравих і цікавих особистостей. І сто героїв цієї книги – лише дещиця з їх числа. Автори намагалися представити в ній найбільш видатні постаті минулого і сучасності, тих, хто своєю працею і талантами прославив країну, вплинув на хід її історії. «Нація виявляє себе не лише в людях, яким вона дає життя, але й у тім, яким людям вона віддає почесті, яких людей пам'ятає», – говорив Джон Кеннеді. Якщо звернутися до історичної пам'яті української нації, то протягом тривалого часу головними її символами незмінно залишалися Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Грушевський. При цьому варто зазначити: життєписи були настільки ідеалізовані й оповиті всілякими міфологічними нашаруваннями, що скоріше нагадували історичні архетипи, ніж біографії реальних людей. Тому, розповідаючи про цих видатних особистостей, автори прагнули зняти з їхніх портретів хрестоматійний глянець і познайомити читача з маловідомими фактами їхнього життя і діяльності. Іще більш далеким від історичної правди було представлено в біографічній літературі життєвий шлях таких державних і політичних діячів, як Іван Мазепа, Симон Петлюра, Нестор Махно, Степан Бандера. Тривалий час їхня роль в історії України викликала суперечливі оцінки, які робили з цих людей не національних героїв, а ізгоїв суспільства. Суперечки навколо них тривають і сьогодні, але навіть їхні супротивники не можуть не визнати того, що всі вони, безсумнівно, є неабиякими особистостями, які виявили чимало сили волі й мужності в найтрагічніші періоди життя країни. Донедавна українці вкрай мало знали про своїх видатних співвітчизників, які з різних причин були змушені залишити батьківщину. Більшість із них забуто. Така ж доля випала й тим, хто став жертвою сталінських репресій, представникам дисидентського руху, борцям за права людини в Україні. А тим часом саме ці люди сприяли зростанню авторитету української науки і культури далеко за межами країни. От чому в сучасній галереї видатних людей України гідне місце посідають Михайло Драгоманов і Олександр Архипенко, Серж Лифар і Володимир Винниченко, Дмитро Чижевський і Микола Бердяев, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Серед героїв цієї книги – не лише українці, але й представники інших національностей. Їхні імена тут не випадкові, оскільки для одних Україна була малою батьківщиною, інші тривалий час жили і працювали на українській землі вже в зрілі роки. Не можна не погодитися з російським ученим, академіком Д. Лихачовим, який стверджував, що «національні особливості зближують людей… а не вилучають їх із національного оточення інших народів, не замикають народи в собі». Тож не варто дивуватися тому, що в історичній пам'яті українського народу почесне місце завжди посідатимуть імена Шолом-Алейхема, Івана Айвазовського, Архипа Куїнджі, Миколи Пирогова, Іллі Мечникова, Сергія Прокоф'єва і багатьох інших видатних «неукраїнців». До речі, вони були набагато мудріші за деяких своїх нащадків і ніколи не відокремлювали свою долю від української землі і того народу, серед якого жили і діяли. Варто згадати хоча б рядки з листа М. Гоголя, адресовані А. О. Смирновій-Россет: «Скажу вам одне слово щодо того, яка в мене душа, хохляцька чи російська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тільки, що ніяк би не віддав переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровані Богом, і, як навмисно, кожна з них порізно містить в собі те, чого немає в іншій…» Ці слова, написані в середині XIX століття, залишаються актуальними й сьогодні.

У монографії вперше в українській історико-філософській науці проведено комплексний порівняльний аналіз курсів логіки, читаних у Києво-Могилянській академії в кінці XVII - першій половині XVIII ст. - у період найбільшого розквіту Академії. Завдяки такому аналізу схарактеризовано тогочасні філософські течії, які істотно впливали на викладання філософії в КМА, індивідуальні особливості та розходження в поглядах окремих могилянських професорів. Досліджено, у який спосіб професори готували свої курси і як використовували для цього надбання своїх попередників. З'ясовано, що на викладання філософії в Києво-Могилянській академії найбільше впливали курси філософії, читані в єзуїтських навчальних закладах Речі Посполитої. Крім аналізу змісту курсів, у роботі значну увагу приділено атрибуції рукописів.

Покажчик укладено за хронологічним принципом. Усі випуски переглянуто de visu. Для оптимізації пошуку необхідної інформації покажчик розділено на 2 частини: 1) Хронологічний покажчик (розпис вихідних даних за випусками); 2) Алфавітний покажчик публікацій. Всього у бібліографії представлено 421 позиція із 20 випусків «Історіографічних досліджень»

Дослідження життя та праці українського мовознавця Івана Зілинського (1879-1952). Окрім біографічних відомостей містить також виклад головних його поглядів на українську фонологію та діалектологію.

Благонадійні в 1940-х чи 1950-х роках підручники, романи, опери, картини нібито безнадійно застаріли, а грізні викривальні постанови ЦК КПРС «у галузі культури» припали пилом. Та все-таки події, що їх аналізує канадський історик з Університету Вікторії Сергій Єкельчик, сьогодення стосуються безпосередньо. Утверджені за тих часів концепції дружби народів СРСР та українсько-російського братерства чинні у політичному дискурсі дотепер. Ба більше, зужиті ідеологеми тяжіють і над найзатятішими опонентами всього «совєтського» в сучасній Україні: ті також вірять в об’єктивне існування нації як органічної спільноти й так само уявляють історію як природний лінійний розвиток нації на шляху до здобуття державности (тільки справжньої, а не у формі «Української РСР»). Концепція «возз’єднання» України з Росією 1654 року вже великою мірою скомпрометована, але й далі живе поняття «возз’єднання» всіх українських етнічних земель у складі Української РСР протягом 1939–1945 років, – а саме сталінські ідеологи вперше описали ці події такою мовою. Цю книжку, що її вперше надрукувало видавництво Торонтського університету у 2004 році, присвячено репрезентаціям минулого в українській науці та культурі сталінського часу. Автор підважує стереотипні уявлення про сталінізм як всеохопну й дієву диктатуру й на основі численних архівних джерел аналізує обмеженість і часту неефективність державного контролю над культурою, важливу роль української інтеліґенції у виробленні радянської моделі історичної пам’яті та можливість «прочитати» ідеологічно витримані твори в українському патріотичному дусі. Було би спрощенням думати, доводить Сергій Єкельчик, що тогочасні російсько-українські стосунки – однобічний диктат «старшого брата». Вони насправді становили складну систему контролю, компромісів і конвенцій, до якої активно залучалися тогочасні українські інтелектуали. Попри твердження цілої пострадянської української історіографії, сталінський варіянт української культури не був результатом придушення «природних» національних почуттів місцевої інтеліґенції. Республіканська бюрократія та інтеліґенція, які інтерпретували туманні, проте потужні сиґнали з Кремля, були, як запевняє дослідник, головними гравцями у формуванні сталінської історичної уяви, а шістдесятники підхопили відновлення національного наративу не тому, що були вродженими націоналістами, а тому, що виросли в сталінській імперії пам’яті, а ця імперія не змогла виробити ненаціональної версії минулого.

Книжку Сергія Єкельчика, канадського історика з Університету Вікторії, присвячено репрезентаціям минулого в українській науці й культурі сталінського часу. Автор підважує стереотипні уявлення про сталінізм як всеохопну й дієву диктатуру і на основі численних архівних джерел аналізує обмеженість і часту неефективність державного контролю над культурою, важливу роль української інтелігенції у виробленні радянської моделі історичної пам’яті та можливість «прочитати» ідеологічно витримані твори в українському патріотичному дусі. Було би спрощенням думати, доводить автор, що тогочасні російсько-українські стосунки — однобічний диктат «старшого брата». Вони насправді становили складну систему контролю, компромісів і конвенцій, до якої активно залучалися тогочасні українські інтелектуали.

Вип. 1. - 1968. - 276 с.

Автори книги розкривають драматичний літопис галицького стрілецтва: бойовий шлях легіону Українських січових стрільців, Української галицької армії, трагедію червоних галицьких стрільців, які у 30-ті рр. потрапили під каток сталінських репресій, про повоєнну долю військової еміграції.

Видання детально розповідає про умови створення, військову та національно-культурну діяльність та її наслідки Легіону Українських січових стрільців у 1914-1918 рр.

Т. 1. - 344 с.

Перший в українській історіографії синтез історії Польщі, підготовлений вченими Львівського національного університету імені Івана Франка, зроблено на підставі уважного опрацювання багатьох нових джерел га інтерпретаційних здобутків світової наукової літератури, а також значного досвіду викладання цього предмету студентам історичного та філологічного факультетів. Автори прагнуть подати картину цивілізаційного поступу людської спільноти на терені сучасної Польської Республіки, який простежується від появи першої людини, через формування народу і нації, котрі дали назву сучасній Польщі, до наших днів. Основну увагу приділено суспільним проявам життя поляків - політичному розвиткові, соціальним, економічним і культурним змінам, котрі визначали їхній стан у різні історичні епохи, а також взаєминам з сусідніми народами, передусім українцями. Книга призначена насамперед для студентів історичних та інших гуманітарнич спеціальностей університетів, а також для науковців і широкого загалу, який цікавиться минулим і сьогоденням сусідньої Польщі.

Т. 1 : Народня поезія. - 1947. - 330 с.

Кн. 1. - 1992. - 696 с.

Т. 1. - 2006. - 939 с.

Т. 1. - 2006. - 800 с.

Книга є збіркою матеріалів (стенограма та розширені тексти окремих виступів) міжнародного круглого столу «Школа толерантності. Історична освіта в полікультурному суспільстві: виклики та перспективи для України», який відбувся 14 липня 2010 р. у Києві з ініціативи та за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Інституту історії України НАН України. В роботі круглого столу взяли участь українські та закордонні науковці (історики, соціологи, політологи, культурологи), викладачі вищих навчальних закладів, вчителі історії, учителі-методисти, студенти, аспіранти. У виступах учасників обговорювались проблеми сучасної історичної освіти: шкільна історія та конфлікти довкола неї, образ Іншого на сторінках шкільних підручників, стан справ з викладанням історії в Україні з погляду проблем і перспектив у вихованні культурної, етнічної та ґендерної толерантності, образ українців в шкільному курсі історії, шкільні програми з історії та їх відповідність сучасним вимогам, світовий досвід викладання історії в школі. Для науковців, викладачів, студентів