Current, comprehensive guidelines to ethical regulations for accounting professionals.

This is a reproduction of a book published before 1885. This book may have occasional imperfections such as missing or blurred pages, poor pictures, errant marks, etc. that were either part of the original artifact, or were introduced by the scanning process. We believe this work is culturally important, and despite the imperfections, have elected to bring it back into print as part of our continuing commitment to the preservation of printed works worldwide. We appreciate your understanding of the imperfections in the preservation process, and hope you enjoy this valuable book.

Crowther offers a fascinating look at the role of sport as practiced in several important civilizations in the ancient world. He not only probes the games themselves, but explores the ways in which athletics figured into cultural arenas that extended beyond physical prowess to military associations, rituals, status, and politics. Sport in Ancient Times has four distinct parts: the Prehistoric Age, historic Greece, ancient Italy, and the Byzantine Empire. Beginning with the earliest civilizations, Crowther examines the military and recreational aspects of sports in prehistoric Egypt, with brief references to other river-valley cultures in Sumeria, Mesopotamia, and Persia. He looks at the rituals of Cretan bull-leaping and boxing in the Bronze Age, the high status of sports in Mycenaean Greece, and the funeral games in the Trojan War as described by the epic poet Homer. In what he terms the historic period, Crowther examines the significance of the ancient Olympic Games, the events of Greek athletics, and the attitude of other civilizations (notably Rome) towards them. He attempts to discover to what extent the Romans believed in the famous ideal of Juvenal, a sound mind in a sound body, and discusses the significance of the famous Baths not only for sport, but also for culture and society. He likewise explores the Roman emphasis on spectator sports and the use of gladiatorial contests and chariot racing for political purposes (the concept of bread and games). The section on the Byzantine Empire focuses, notably, on chariot racing and the riots at sporting contests—riots reminiscent of crowd violence in modern sports such as soccer. Crowther closes with perspectives that bring to life some of the issues revealed in previous chapters. These include a comparison of the social status and significance of a famous Olympic athlete (Milo), a Roman gladiator (Hermes), and a Byzantine chariot racer (Porphyrius). He also addresses the changing role of women in sports in antiquity. Women were prominent in sport in Egypt, for example, but almost entirely absent from the ancient Olympic Games. The final chapter discusses team sports and ball games. Although these were comparatively rare in the ancient world, one may see in those that did exist the forerunners of modern football and hockey.

Examines camouflage patterns and uniform types used by German Army and Air Force troops during WWII, and those post-war patterns which were clearly derived from the Wehrmacht types. Europa Militaria Series #17.An exciting series that features the soldier, both modern and historical. Each volume captures the men, their uniforms, their equipment and their weapons.

Ця книга повертається в Україну через більш ніж півстоліття після першого її видання у Мюнхені. Об'єктивно і всебічно автор показує, в яких умовах і як розвивалась наша періодика на українських теренах і в діаспорі від зародків її у козацькі часи до Другої світової війни. За масштабами охоплення фактологічного матеріалу, залучення до наукового обігу колосального масиву архівних джерел української еміграції, кількістю повернутих імен засновників, творців і меценатів українських часописів, які безпідставно були вилучені свого часу з вітчизняної історіографії, це видання є на сьогодні найповнішим. Для студентів вищих навчальних закладів, працівників засобів масової інформації. Може бути корисною учителям загальноосвітніх шкіл, старшокласникам, усім, хто цікавиться вітчизняною історією.

Біблія – це стародавня збірка, різних за формою і змістом релігійних та світських творів, які писалися від дванадцятого століття до нашої ери аж по друге століття нашої ери, тобто майже півтори тисячі років. У тлумачному словнику можна знайти таке визначення слова “Біблія”: “Книга що розглядається у якості непорушного, єдиного справедливого джерела”. Для християн Біблія – є непорушне, єдине справедливе відкриття Бога людині, що містить 66 книг, записаних 40 різними авторами на протязі 1500 років. Записували Біблію люди найрізноманітнішого походження і самих різних занять: царі, селяни, філософи, рибалки, поети, державні діячі та учені. Біблія записувалась принаймні на трьох континентах і трьома мовами: старо-єврейською, арамейською і грецькою. І незважаючи на таку різноманітність засобів, вона являє собою єдине, що безперервно продовжується ціле – від Книги Буття до Об`явлення і суть викладеного в ній морального закону Божого ніде не міняється. Біблія містить вражаючі у своїй відвертості описи життя основних її персонажів; описи, що розкривають не тільки сильні, але і слабкі риси їх характерів. Першу частину – Старий Заповіт – написано в дохристиянські часи давньоєвропейською мовою, а Новий Заповіт ідеологами християнства давньогрецькою мовою.

Битва під Конотопом, в якій українська армія під проводом гетьмана Івана Виговського разом з кримськими татарами перемогла цвіт московського війська, довгий час була однією з найтаємніших сторінок історії України. Часи змінилися, та запитань з приводу того, що саме відбулося влітку 1659 року і які були наслідки тієї битви, причини того, чому українцям не судилося розвинути успіх, і досі хвилюють істориків і тих, хто не байдужий до минулого рідної батьківщини.

Звідки в західноафриканського племені догонів неабиякі астрономічні знання? Як пояснити знаходження предметів ручної, а то й “фабричної” роботи у покладах порід, які утворилися, здавалось би, в “долюдські” епохи? Чи відкривали Америку до вікінгів і Христофора Колумба? Чи обмежується історія Єгипту шістьма тисячоліттями? Чи літали люди у Космос до нашої ери? Автор есею не прагне однозначно відповісти на ці запитання – він запрошує читача поміркувати разом із ним над проблемою дивовижних знань, які мали люди в ті далекі часи. Природно, не обходиться без аналізу гіпотез про контакти з інопланетянами, розвинені допотопні цивілізації, але водночас висувається й версія “інтелектуального прориву” стародавніх учених-жерців у післяпотопну, історичну епоху. Для широкого кола читачів.

У Словнику-довіднику подаються офіційні імена, уживані в Україні,та їх варіанти, включено відомості про їх походження, правила правопису українських і російських прізвищ. Імена ілюструються уривками з поетичнихтворів, народних пісень тощо. Видання сувенірне. В ім’я здавна вкладався глибокий духовний зміст. Його вибір для новонародженої дитини був традиційною вірою в магічну силу слова й власного імені. Недарма ж великі українські князі носили такі славні імена, як Володимир (володар світу і людей), Ізяслав (той, хто славу здобуває), Святослав, Мстислав, Ярополк… Духовна міць, яка входила в них через надані ймення, робила князів непереможними. Адже в іменах завжди містилося добре віщування, побажання добробуту, захисту Богів, надія на кращу синовню чи доччину долю. І, мабуть, немає матері, яка б не назвала свою гарну доньку Любомирою (яку в миру люблять), Світланою (світлою, чистою) або Миланою (яка для всіх мила, якою милуються). Обираючи майбутнє ймення для дитини, батьки хотіли, щоб разом з ним вона отримала і захисника згори, божого охоронця. Так, вважалося, що Мирослави присвячені Богові Миру, Ярослави – Ярилу, а про Богуславів і Богданів дбатимуть Боги, які подарували родині бажану дитинку. Вважалося також, що той, хто назве немовля непривабливим іменем як-от Неждан, Нелюбима, Немира, збереже її від злого ока, яке, нібито, не зверне уваги на дитину, яку не ждали або не люблять. Але вже доведено, що подібні ймення тільки заважатимуть людині в житті, адже несуть в собі силу-силенну негативу. Дослідники вважають, що імена творилися за допомогою первісного арійського способу, який передбачає врахування всього комплексу релігійних та соціальних уявлень давнього суспільства. Навіть вважається, що імена були розподілені за кастовими прошарками, що зараз вже втратило своє значення. Крім того, імена могли втілювати як верхній, так і нижній Божественний світ. У давніх українців не було чітко вираженого протиборства між “темним” і “світлим”, кожне начало мало власне призначення, і від їх взаємодії творилося життя. Ще в давні часи, як засвідчують джерела, був звичаєвий набір двоосновних імен. Але й ці складові частини імен могли формуватися з більш простих елементів, які також слід враховувати, бо вони можуть іноді давати відмінне тлумачення. Існують імена, в яких виражено побажання здобути славу (Святослав, Ростислав), бути мужнім і відважним воїном (Ратимир, Ратибор, Ярополк), проявляти миролюбність (Миролюб, Любомир). Імена, які висловлюють гостинність (Гостирад, Милогост, Доброгост), можна пояснити і як очікування в родині бажаної дитини, яка прийшла на цей світ добрим гостем. Є імена, що втілюють любов батьків до Бога, який послав їм дитину і через відповідне ім’я дбатиме про неї (Богумил, Богуслав, Богурад), а також побажання на майбутнє позитивних рис характеру своїй дитині (Доброслав, Добромисл).

Книжка присвячена малодослідженому феномену української історії та культури — тим містам, які виконували столичні функції протягом існування української держави у специфічній формі гетьманату — так званої Гетьманщини з 1654 р. до 1782 р. Це автономне державне утворення, що постало в горнилі національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, відіграло провідну роль у формуванні української національної ідентичності. Адміністративними центрами гетьманської України в ті часи були послідовно міста Чигирин, Батурин, Глухів. Сьогодні вони є основними «віхами національної історії», в них створені національні історико-культурні заповідники. Розповідь про ці міста дозволить спростувати чимало задавнених стереотипів.

В часи існування трипільської культури кожна людська громада жила, працювала, полювала, відпочивала, тобто жила самостійно. Однак це не могло тривати весь час існування цієї чи іншої групи людей. Проходив час і люди випадково чи з певнимнаміром зустрічалися між собою, тобто з різних племінних груп, поселень. Чи то була військова зустріч, чи нйрна бесіда, чи допомога потерпілому, в обов'язковому порядку під час спілкування люди ділились своїми знаннями, вміннями, запозичували прийоми роботи у виготовленні знаряддя, способи полювання, ловлі риби, часом насінням, окремими тваринами. Поодинокі зв"язки розширялися, охоплювали більшу кількість людей і поступово переростали в тісні економічні, культурні взаємовигідні зв"язки, які приносили користь кожній стороні.

Аґота Крістоф (1935—2011) — відома швейцарська письменниця угорського походження, яка писала свої твори французькою. Дитинство письменниці припало на часи Другої світової війни; у 1956 році вона залишає рідну Угорщину й оселяється у Швейцарії. Ці дві події — війна та еміграція — стали центральними темами її творчості. Романи «Грубий зошит» (1986), «Доказ» (1987) і «Третя брехня» (1991) утворюють трилогію, яку було перекладено понад тридцятьма мовами світу. Містка і лаконічна оповідь розгортається навколо історії довжиною в життя — одне життя на двох, адже перед нами незвичайні герої: брати-близнята, розвіяні виром війни. Це історія про те, що сімейні таємниці інколи краще не розгадувати. Про те, що найстрашнішим ворогом може стати рідний брат. Про те, що найсильнішого болю завдають найближчі люди. Про письменство, божевілля і тонку межу, яка їх розділяє...

Кн. 1. - 1994. - 240 с.

v

У публікації розглядається підлога Софійського собору як найменш вивчений його елемент. Вивчаються різні шари підлоги, виявлені під час заміни чавунного покриття на паркетне. Містяться схеми та знімки, які демонструють знайдені шари підлоги, план собору тощо. Визначені дані мають цінність для істориків, відкривають дослідникам нові етапи функціонування собору у давні часи.

"Жовтий князь" - це перший в українській літературі великий прозовий твір присвячений голодомору 1932-1933 року. В основу роману покладено особисті спогади Василя Барки про голодомор в Україні 1932-1933 років. Крім того, протягом двадцяти п’яти років він збирав спогади очевидців, пам’ятав, як голодувала родина його брата. Точних цифр про кількість загиблих у ті часи в Україні досі немає, одні називають 8-9 мільйонів, інші — 10 мільйонів, деякі доводять кількість до 14 мільйонів. Але так чи інакше, це була страшна трагедія для всього українського народу. Трагедію усієї країни письменник змальовує через особисту трагедію родини Катранників, з яких живим залишається тільки молодший син Андрійко. Картини життя сім’ї наповнені вражаючими і страшними подробицями. Але в усіх ситуаціях герої залишаються вірними своїй селянській і людській моралі. Навіть голодний і помираючий Мирон Данилович не виказує місцезнаходження церковної чаші. Андрійко хоче поділитися останнім хлібом із зовсім чужою жінкою. Закінчується твір оптимістично — над землею народжується новий день, що несе надію.