Ч. 1. Кінець Козацтва., розд. 1 : Запорозці в 1709 до 1739 р.. - 1883. - 138 с.

Київська Козаччина 1855 — масові сел. виступи в Київській губернії за відновлення козацтва як сусп. стану і військ. формування. Приводом до них стало опублікування під час Кримської війни 1853—1856 маніфесту імп. Миколи I, що передбачав створення рухомого держ. ополчення. По Київщині, де ще свіжими були згадки про запороз. козацтво, почали поширюватися чутки, нібито тих, хто запишеться в ополчення («у козаки»), буде звільнено від кріпосної залежності (див. Кріпацтво) і вони одержать поміщицькі землі та майно. Бажаючі покозачитися примушували священиків та ін. письменних людей складати списки «вільних козаків», а записавшись у ці списки, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місц. адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади») і вибирали собі ватажків (відомі імена окремих з них: Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський, Михайло Гайденко, Корній Захарченко). Почавшись у лют. 1855 у Васильківському повіті, рух за покозачення в берез.—квіт. охопив понад 500 сіл і містечок у 8 із 12 повітах Київ. губернії (Таращанському, Васильківському, Київському, Звенигородському, Черкаському, Уманському, Сквирському, Канівському). На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська і поліцію. У кількох селах і містечках сталися криваві сутички, найзапекліше протистояли військам і поліції покозачені селяни у Биковій Греблі (Васильківський пов.; нині село Білоцерківського р-ну), Березні (Сквирський пов.; нині село Володарського р-ну; обидва Київ. обл.), Корсуні (нині м. Корсунь-Шевченківський) і Таганчі (Канівський пов.; нині село Канівського р-ну Черкас. обл.). Однак сили були нерівними. Селяни змушені були скоритися.

Оренштайнові книжкові серії “Народний декляматор”, “Коляди і щедрівки”, “Образкові книжки”, “Січові співанки” були також загальновизнаним вкладом около нашу літературу, адже приміром “Народний декляматор” – перша з такої низки книжок, около котрій було зібрано найкращі поезії тогочасних українських ліриків на “всі оказії”. Відомими положение межами Галичини стали прекрасно видрукувані праці “Атляс географічний” та вагомий науковий доробок Мирона Кордуби “Перший книга в українській мові”.

Погляди Кершенштейнера на “громадянське виховання“ були тісно пов’язані з його теорією “трудової школи“. У кінці XIX – поч. XX ст. економіка Німеччини швидко розвивалась, а це вимагало підготовки технічно грамотних працівників. Тому Кершенштейнер виступав за систему освіти і виховання, яка б забезпечувала підготовку не тільки покірних громадян своєї держави, але й добросовісних та ініціативних у галузі своєї професійної діяльності працівників.

Хоткевич Гнат Мартинович народився 31 грудня 1877р. в Харкові, де минула більша частина його життя. 1900р. закінчив місцевий технологічний інститут. Ще в студентські роки включився в культурно-освітню діяльність на селі, віртуозно опанувавши гру на бандурі. Разом з О. Матюшенком, майбутнім організатором повстання на панцернику «Потемкин», влаштовував вистави, їздив місцями козацької слави. Зрештою, увійшов у контакти із членами Української соціал-демократичної партії (О. Коваленко, Ж. Коллар та ін.). Все це викликало підозри місцевих властей, внаслідок чого 1899р. він був на рік виключений з інституту як неблагонадійний. Був одним з організаторів виступу кобзарів-лірників на Археологічному з'їзді в Харкові (1902), фундатором першого в Росії Робітничого театру.

Олександр Корнійович Мицюк (1883—1943) — український юрист, економіст і соціолог, громадський діяч. У 1906 р. О. Мицюк — один із засновників Української партії соціалістів-революціонерів. Група громадських діячів України — М. Шаповал, П. Христюк, М. Залізняк, О. Мицюк проголосили про її створення, але далі її існування й діяльність до 1917 р. не простежується. У 1915 р. О. Мицюк — один із організаторів Юнацької спілки (ЮС) — безпартійної молодіжної організації у підросійській Україні, яка виступала за автономію України. За Директорії — міністр внутрішніх справ (з 26 грудня 1918 р. по 12 лютого 1919 р.).[1] Після відставки уряду в лютому 1919 р. О. К. Мицюк прибув на Поділля і розпочав плідну організаційну роботу з питань кооперації. Швидко адаптувавшись до місцевих умов, він провів низку організаційних заходів, започаткував Вінницький і Кам'янецький «Господарсоюзи» (головою правління останнього працював до вимушеної еміграції в кінці 1920 р.).[2] В кінці 1920 емігрував до Чехословаччини. Відразу по тому включився в громадську роботу. З 1921 О. Мицюк — дієвий член Українського громадського комітету у Чехословаччині. Згодом займається науковою та просвітницькою роботою. Він — професор Української господарської академії і Українського вільного університету, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Активно співпрацює з українськими виданнями за кордоном. У 1929 р. в місячнику «Розбудова нації» виходить стаття професора Мицюка «Фашизм». В ній він підкреслює невмістність назви «фашизму», якою охрестили український націоналізм його противники. Уже в цій першій статті, присвяченій аналізу фашизму як суспільно-політичної течії, автор доходить висновку про його подібність до більшовизму[

Представлена публікація є статутом Українського академічного хору в Празі, який був заснований у 1921 р. і, станом на 1923 р. складався з 92 осіб (виступав на українських святах та з сольними концертами). Статут містить положення, що зазначають, хто може бути членом товариства і які права отримуються при вступі до нього, в чому полягає діяльність товариства, за якими принципами скликаються загальні збори та інші аспекти життя хору.

Ч. 1 : Праці Першої конференції наукових бібліотек УСРР. - 1926. - 176 с.

Дана публікація містить загальний матеріал, що побіжно охоплює існування української книги на тлі спочатку національної, а потім і соціальної революції. Історія української книги за цей час, на думку автора, має виступити в найголовніших та найвизначніших її виявленнях. Описується період цілковитої руїни, спричинений забороною україномовного друку та відсутністю фінансів для продукування будь-якої літератури та інші етапи, які довелося пережити українському друкарству.

Дана публікація є збіркою статей про фільм видатного українського режисера Олександра Довженка “Звенигора”. Авторами статей у збірці виступили Микола Бажан, Яків Савченко, Фелікс Якубовський, Василь Хмурий, власне сам Олександр Довженко та інші. В якості вступу видання містить лібрето фільму, доповнене кадрами з нього. Кожен з вищезазначених авторів рецензує фільм, аналізує роботу Довженка, використані ним прийоми, гру акторів і загалом фільм як витвір мистецтва.

Брошура випущена у далекому 1929 році у Дніпропетровську, під егідою Обласного комітету ЛКСМУ (Ленінської комуністичної спілки молоді України [у подальшому- комсомол- "коммунистический союз молодежи"]). У той час українські комуністи як переважно вихідці з народу обстоювали українську культуру і виступали за всестороннє впровадження української мови. У передмові автори пишуть: "Цей порадник має на меті дати короткі відомості, що необхідні починаючим студіювати українську мову. Тут накреслено шляхи, які ведуть до її засвоєння. Необхідно лише кожному вибрати свій найбільш доцільний шлях... Треба твердо засвоїти собі абсолютну потребу українізації, і, виходячи з цього, накреслити план самовивчення української мови". Якби не Голодомор та війна, українізація була б дійсно тотальною, оскільки її обстоювала переважаюча більшість українців.

Т. 10. - 180 с.

У цьому номері вміщено праці секції української історії та культури Народного комісаріату освіти. Першу частину видання присвячено пам'яті історика О. Я. Єфименкової, чия наукова діяльність була пов’язана з Харковом. У другій частині опубліковано вісім статей щодо соціально-економічних питань початку ХІХ ст. в Лівобережній Україні та кріпацьких виступів проти поміщиків. На суто архівному матеріалі досліджено історію шкільної освіти, епізоди польського повстання 1830 р. й суди над гайдамаками.

По оголошенні Українською Центральною Радою IV Універсалу Україна стала самостійною державою, також як така вела мирові переговори з Центральними державами в Бересті. Рівночасно вела мирові переговори з тими ж державами і більшовицька Росія. Предсідник більшовицької делегації Троцький виступив із заступництвом Радянської України, запевняючи представників Центральних держав, що ніби Центральна Рада та її уряд уже не існують. А в цей час правительство України вживало надлюдських зусиль у придушенні анархії внутрі країни і для її оборони назовні.

З приводу 25-ліття від постання ОУН проф. д-р Лев Ребет написав 1954 року публіцистично-критичний нарис п. н. «Світла і тіні ОУН», що друкувалися «підвалами» в тижневику «Український самостійник» у чч. 247 (10. 10. 1954) до 277 (8. 5. 1955). Лев Ребет тоді виконував обов'язки одного з уповноважених проводом ОУН на українських землях, з дорученням «тимчасово перебрати керівництво Закордонних частин ОУН і реорганізувати їх згідно з позиціями проводу ОУН в Україні», і займав становище головного редактора газети «Український самостійник». Хоча Лев Ребет писав свою працю, так би мовити, у вільні хвилини поза безліччу всіляких інших занять та обов'язків, і під тиском кожнотижневого «продовження» в газеті, однак ця праця дає надиво повну та плястичну картину розвитку ОУН на західньоукраїнських землях до другої світової війни, змальовуючи її пізніші кризові ситуації, її боротьбу — невдачі та досягнення, її ідейно-програмову завершеність у 1943 р. на III Надзвичайному великому зборі ОУН, отже під час зудару на наших землях двох імперіялістичних сил — Німеччини і Росії, а далі післявоєнний період на чужині аж до 1954 р. Перечитуючи цю працю, відчуваєш, що автор міг би багато більше розповісти та докладніше з'ясувати різні періоди боротьби ОУН, бож він від постання цієї організації 1929 року брав у ній активну участь і, займаючи важливі або й ключеві становища в організаційній структурі, він співвирішував її долю. Лев Ребет обмежився поданням конечних фактів, найістотніших елементів розвитку, щоб увипуклити загальні контури та політичний зміст дії ОУН. Аналізу проведено послідовно, з виразним прагненням до об'єктивности, і завдяки тому зарисовано синтезу всієї дії ОУН на протязі 25 років. Дуже виразно виступає факт, що ОУН завжди була політичною організацією, що провадила боротьбу проти окупантів з єдиною метою створення самостійної державности України; вона не була партією в звичайному розумінні того слова, зокрема екстремістською партією, що прагнула до зміни режиму; вона ніколи не стала фашистською чи нацистською. Тепер, у 35-ліття постання ОУН, праця Лева Ребета не втратила нічого зі своєї вартости чи актуальности. Навпаки, її цінність для дослідника нашої поточної історії тільки збільшилася, бо вона становить своєрідний документ часу. Вона має вартість і актуальнополітичне значення для кожного, хто не збайдужів до ідеалів, за які боролася ОУН. Під назвою ОУН існують та діють тепер у діаспорі три угруповання, — споріднені, коли мовиться про їхнє коріння, — відмінні, і навіть досить далекі одно від одного, коли йдеться про політичний зміст. Боротьба і досягнення ОУН пов'язується найчастіше з деякими особами, яким приписується непомірно великі заслуги. Так постали леґендарні культи осіб, становлячи, без сумніву, викривлення історичної правди і цим завдано, треба сподіватися, тільки мимовільної кривди всім тим, хто віддали свої сили або й утратили життя під прапором ОУН у боротьбі з ворогом. У праці Ребета натомість дуже виразно сказано, що ОУН була сильна не так заслугами окремих осіб, як скорше вкладом праці та жертвами тисяч відданих ідеї боротьби за державну незалежність. Висування нібито великости окремих осіб ледве чи корисно вплинуло на дальшу долю ОУН. Не маємо сумніву, що в Україні ОУН — це не конче проминулий безслідно етап боротьби за самостійність. Живі свідки цієї боротьби ОУН та й самі учасники її, спогади про збройні очайдушні змагання проти двох імперіялістичних загарбників під час другої світової війни, як і тривання цієї боротьби проти російських більшовиків ще кілька років після війни, а також ідейні позиції ОУН, зокрема ті, що їх схвалено на III Надзвичайному великому зборі 1943 р., відбутому саме в час зудару двох взаємноворожих тоталітаристських сил, з їх підкресленим прагненням до свободи, самовизначення і народоправства — живуть і далі в Україні серед старшого покоління і передаються молодим. Обезчещування ОУН і лайка на її адресу з боку власть імущих у СССР, що тривають по той бік залізної завіси безперестанку, тільки підтверджують, що ідейний зміст ОУН і далі становить істотний чинник сили. Бо з привидами більшовицькі реалісти ніколи не воюють. І з того погляду варто, щоб книжка Л. Ребета дійшла до читача в Україні, щоб він дізнався правди, всієї правди, хоч і не без тіней, але по суті світлої та здорової правди. «Світла і тіні ОУН» — це останнє слово Лева Ребета щодо історії і з'ясування суті ОУН. Скритовбивник Богдан Сташинський, на доручення КГБ, припинив творче та працьовите життя автора цієї книги.

Збірник історичних статей та споминів, що охоплюють різні періоди існування Українських Січових Стрільців, виданий в 50-ліття їх збройного виступу проти Москви. Окрім численних статей, книга містить історичні документи, матеріали та широку бібліографію до історії УСС.

Пропоноване видання 1968-го року містить добірку творів українських поетів-романтиків так званого "дошевченківського періоду", тих людей - від Боровиковського, Шпигоцького та Срезневського до Метлинського, Чужбинського і Забіли, кого Михайло Максимович влучно означив як poetae minores, маючи на увазі перш за все відносно незначну артистичну вартість їхніх творів у порівнянні з потужною та художньо довершеною поезією Шевченка. У порівнянні з більш поширеною антологією раннього українського романтизму, що вийшла у 1987 році у серії "Бібліотеки української літератури", яку й зараз не важко знайти, скажімо, на Петрівці, видання 1968 року більш рідкісне. Від його наступника його відрізняє перш за все трохи інша добірка авторів (скажімо, тут є Бодянський та Макаровський, але немає Маркевича, Щоголіва і галицьких романтиків), наявність, окрім поезії, критичних виступів (головно передмов до видань) і листування, а також грунтовна передмова Ієремії Айзенштока, яка вигідно відрізняється від передмови М. Т. Яценка меншою кількістю совєтських штампів та ритуальних фраз

Книга розкриває понад 10 000 псевдонімів, криптонімів та різних умовних знаків, якими підписувалися письменники, критики, публіцисти, актори, художники і громадські діячі України дожовтневого і радянського періодів. До словника включені матеріали з українських видань всіх територій (Східної України, Галичини, Буковини, Закарпаття), а також з окремих органів і видань, що з'явилися в інших країнах (Польщі, Канаді, Швейцарії). При кожному псевдонімі подано видання, де він виступає, і джерело, на основі якого розкрито справжнє прізвище автора. Величезна кількість розшифрувань здійснена на основі архівних фондів та авторських свідчень сучасних діячів культури і преси. Видання розраховане на науковців і партійних працівників, журналістів, працівників бібліотек, викладачів і студентів гуманітарних вузів, на широкі кола книголюбів.

У «Тяжких часах», одному з найгостріших соціальних романів 50-х років минулого сторіччя, Діккенс виступає вже не глядачем і навіть не актором, а грізним суддею, що карає безжальним гротеском англійську буржуазію й породжені нею потворні форми життя. Це й визначає загальну тональність роману. Моделюючи моральні контрасти, породжені суперечністю між бідністю й багатством, Діккенс у «Тяжких часах» насичує це звичайне для всіх його романів протиріччя глибоким соціальним змістом, овіяним диханням епохи. Через те в центрі роману й стоїть насамперед конфлікт між працею й капіталом. Саме на цю якісно нову рису звернув увагу ще М. Г. Чернишевський: «Тяжкий переворот відбувається на Заході; у Франції він пройшов уже кілька повільних болісних криз; хто хоче переконатися, що те саме діється і в Англії, може прочитати хоч би Діккенсові «Тяжкі часи». коли не хоче читати монографій про чартизм