Мета роботи - проаналізувати страх і мужність в контексті опозиції діяльності та бездіяльності, що дозволить наблизитись до розуміння суті, чинників та екзистенційного смислу як людської дії, так і бездіяльності людини. Досягнення мети передбачає виконання таких завдань: аналіз суті філософського розуміння феноменів страху та мужності; дослідження зв'язку страху та мужності із активними та пасивними формами людського існування; розкриття екзистенційної діалектики діяльності й бездіяльності людини через опозицію мужності й страху. Застосування феноменологічного підходу та інших методів екзистенційної філософії надає змогу виявити неабияку важливість феноменів мужності та страху для людського існування. Особливе значення для осмислення опозиції мужності й страху в зв'язку з діяльністю і бездіяльністю людини мали роботи М. Гайдеггера, який саме в контексті діалектики пасивності й активності людини вказував на 2 відповідні способи буття людини - "власний" і "невласний". Крім того, автор використав герменевтичний метод, що надає змогу реконструювати рефлексію страху й мужності в історії філософії. Вперше здійснено грунтовний аналіз опозиції мужності та страху на предметі історії філософії, особливо у зв'язку із проблемою людської дії, витлумаченої в екзистенційному смислі як вчинок, що спрямований на своє власне буття в світі. Завдяки цьому доведено фундаментальний екзистенційний характер опозиції мужності та страху та її сутнісний зв'язок із активними і пасивними формами людського існування. В результаті дослідження виявлено тісний зв'язок страху та пасивних форм людського буття. Якщо для мислителів античної епохи було характерним акцентування на мужності та тлумачення страху як пов'язаного із людським розумінням та свідомим рішенням, то некласична філософія XIX ст. та екзистенціалізм звернули увагу на онтологічний та екзистенційний характер страху, а отже, на його фундаментальне значення. Загалом, слід зауважити, що обидва аспекти страху (зв'язок із людським розумом та вкоріненість в самій людській екзистенції) не заперечують один одне, а лише презентують відмінні виміри людського буття - свободу та закинутість. Показано, що опозиція страху та мужності має онтологічний та екзистенційний аспекти й має сутнісно діалектичний характер, тісно пов'язана зі співвідношенням людської діяльності та бездіяльності.

Мета роботи - сформувати теоретичні підстави концепту людиновимірності спорту як реалізації родової суті людини, що є основою становлення нового наукового напряму спортивної антропології та філософії спорту. Осмислення проблем людської природи, модусів людського існування у вигляді спортивної діяльності, потенціалу антропологічної картини спортивного світу, у даному випадку, спорту як культури в цілому, надає змогу визначити спорт як діяльність, яка у своїй основі має як позитивні результати, спрямовані на реалізацію людської сутні, так і деструктивні, що спрямовані на руйнацію особистості-спортсмена. Дослідження полягає у дослідженні недостатньо вивченої теми людиновимірності спорту з антропологічної точки зору. Практичне значення роботи полягає у розробці недостатньо вивченої теми у контексті виконання НДР кафедри теорії та методики фізичного виховання та спорту та спортивних дисциплін Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Богдана Хмельницького "Філософія спорту як нова навчальна дисципліна - новий науковий напрямок", в контексті якої досліджуються проблеми спорту, розвитку спортивних цінностей і світогляду молоді, їх соціалізації у спортивній діяльності. Упровадження антропологічних засад людиновимірної суті спорту надає змогу розкрити повноту людської природи, її творчої природи, в результаті чого і відбувається самостановлення особистості. Антропологічні засади людиновимірності спорту як реалізації родової суті людини спрямовані на прирощення людського (гуманного) потенціалу, нагромадження здорових сил молодого покоління через посередництво розвитку фізичної культури та спорту.

Изучены воздействие географического и социокультурного контекста, особенности ментальности исторического процесса социума на зарождение и характерные черты развития интеллектуальных достижений, в частности, философии и науки. Цель работы - осмысление совокупности природных, исторических, культурных, социально-психологических факторов, которые обусловили генезис особенности когнитивного развития древнегреческой философии научного познания. Методология работы содержит познавательные подходы: системно-структурный, источниковедческий и постпозитивистский концепты, теория локальных цивилизаций. Новизна работы заключается в исследовании разнородных факторов, предопределивших возникновение и динамику древнегреческих философской мысли и науки как целостной системы взаимосвязанных элементов. Проанализировано влияние на генезис философии и науки древней Эллады ее географических условий, геополитического положения, культурного диалога с окружающими цивилизациями, рецепции исторического и культурного опыта предыдущей эллинской цивилизации, исторического процесса и ментальности древних эллинов. Весь кластер указанных выше факторов оказал глубокое и разнонаправленное влияние на становление и развитие древнегреческих философии и науки. При этом каждый из факторов проявил оригинальное воздействие на интеллектуальные достижения эллинов. В частности, влияние природных факторов реализовалось в формировании в ментальности древних греков навыков, ставших предпосылкой философствования и научного познания. Геополитический и социокультурный факторы способствовали географической экспансии древних греков и получение ими разнообразной информации об окружающем мире. Благодаря диалогу с другими культурами Средиземноморья и Востока эллины освоили интеллектуально богатый и содержательный опыт целого ряда великих цивилизаций. Значительную роль в генезисе древнегреческой философии и науки сыграли предшествующие им формы интеллектуальной деятельности. Синергия взаимодействия данных факторов обусловила возникновение и интенсивное развитие философия и науки деревней Эллады.

Цель работы - осмыслить феномен духовности общества в связи с человеческой сущностью как "трансценденцией", свободой в условиях глобализации социальной деятельности; предложить идею мировоззренческой космо-теоцентрической парадигмы, основанной на принципе "метафизической ответственности" человека как "трансцендентного проекта"; в связи с поставленной целью на уровне общефилософского синтеза выделить особенность онтологического положения человека в бытии как творца культуры и указать на его служебную роль в универсуме, исполнение которой автор считает основной духовной функцией человеческого сообщества; обосновать ограниченность антропосоциоцентризма как принципа мировоззрения современного цивилизованного общества, в котором человек служит самому себе; дать анализ понятия обусловленности индивидов и узости их смысловых интенций в круге целей и интересов цивилизационного развития; выделить возросшее значение духовного авторитета, мудреца в современном обществе, указать на важность гармонического ансамбля душевных качеств личности, сочетающихся на основе сбалансированной дополнительности познавательного, эстетического, морального, религиозного отношений к действительности. Характер методологического подхода к исследованию феномена духовности автор связывает с принципом экзистенциального единства элементов телесно-духовной организации человека - разума, переживания, воли, веры. Такой подход предполагает учет не только факторов объективной детерминации форм и тенденций человеческого существования, но и включение ценностного, смыслового, мировоззренческого полагания в культуру на партикулярном и универсальном уровнях. Воссоздавая космо-теоцентрическую конструкцию вектора развития общества в направлении духовости, автор исходил также из априорно принимаемой им очевидности особого положения человека в бытии как "проекта Трансцендентного" с "метафизическим долженствованием". Проблема духовного мироотношения человека в истории культуры так или иначе является сквозной архетипической. В современных условиях, однако, при глобализации человеческой жизнедеятельности, она приобретает особую остроту, хотя в массовом обществе она почти не замечается или воспринимается как некое ювелирное украшение культуры личности. От того, насколько общество овладеет духовным, космо-теоцентрическим мировоззрением, зависит практическое выживание человечества, судьба цивилизации а в метафизическом смысле - возможность реализации человека в качестве онтологически заданного духовного существа. Связывая размышления о духовности человека с априорной онтологической предпосылкой его положения в бытии как "трансценденции", автор придает философствованию спекулятивный характер, поскольку если бы он исходил из эмпирических оснований и двигался аналитическим путем, таяли бы его вера и надежда на духовную реализацию человечества. Переход современного цивилизованного общества к космо-теоцентрической парадигме мировоззрения подготовлен противоречиями его технологического и культурного развития. В условиях возрастания силы сознательного влияния общества на самого себя многое в реализации этого процесса зависит от духовного направления деятельности людей в сфере культуры и душевных качеств субъектов культурной деятельности, которые идеально обрисованы в статье как мудрецы, духовные авторитеты. Самым серьезным препятствием на пути духовной трансформации потребительского общества является мировоззренческий антропоцентризм. Его недостаток не только в том, что он превращает человека в культ для самого себя, а его жизнедеятельность в служение себе, антропоцентризм ослабляет потенцию веры человека и его волю. Демократический плюрализм, многообразие культурных форм, усиление аналитической тенденции в познании превращаются в факторы смысловой растерянности и неуверенности знания, безуспешно ищущего надежных доказательств на уровне общего выбора направления общественного развития. Эту слабость в сфере стратегического нравственного предпочтения многие постмодерные философы представляют как силу противодействия "большим нарративам", "тоталитарным идеологиям". Однако людей без идеологии нет, как нет и сомнения в наличии ценностных ориентиров, в отношении которых может быть установлено решающее общественное единодушие.

Проаналізовано сучасний стан розв'язання проблеми гендерної нерівності в Україні. Застосовано порівняльно-історичний метод, методологію філософської герменевтики та контент-аналіз. Проблема гендерної справедливості не обминула й Україну. Гендерна нерівність у сфері політики викликає серйозну стурбованість. Низьке представництво й незначна участь жінок у політичних процесах і процесах ухвалення рішень є серйозним викликом українській демократії. Наявною є дискримінація на ринку праці. Очевидна нерівність позицій жінок і чоловіків на ринку праці призвела до фемінізації бідності. Особливої гостроти набула проблема насильства над жінками, розв'язати яку під силу тільки на рівні держави. Хоча міжнародні та національні законодавчі акти виходять з принципу рівноправності, на практиці жінки не є рівноправними в суспільному житті та діяльності. Спостерігається яскраво виражене протиріччя між новими потребами та відсутністю в суспільстві умов для їх задоволення. Все це є викликом сучасному українському суспільству й державі та потребує негайних адекватних дій. Необхідним є приведення українського законодавства у відповідність до конституційних принципів рівності та європейських норм; вироблення особливих антидискримінаційних норм і санкцій за порушення гендерного законодавства; введення спеціальних заходів для забезпечення паритетного представництва жінок і чоловіків на всіх рівнях прийняття рішень; проведення спеціальних інформаційних кампаній; розвиток та інституціалізація гендерних досліджень і гендерної освіти; посилення громадського контролю за виконанням міжнародних зобов'язань та задекларованих принципів рівності прав і можливостей жінок і чоловіків. Відповідні механізми подолання гендерних стереотипів сприятимуть подальшій інтеграції принципу рівних прав і можливостей. Державна кадрова політика вимагає системного підходу до питань гендерного аналізу з метою подолання гендерних стереотипів та встановлення справедливого суспільства. В XXI ст. питання гендерної справедливості має стати пріоритетним на всіх рівнях.

Досліджено основні ідейні закономірності розвитку соціальноорієнтірованих концепцій філософії освіти у контексті проблем інституалізації знань про розвиток людини і суспільства. Проаналізовано системно-інтеграційний аспект соціальної філософії та менеджменту освіти у взаємодії концепцій інструменталізму прагматизму й неопрагматизму з моделлю "нового гуманізму" у формуванні соціально ціннісних орієнтацій. Класифікація існуючих в західній філософії освіти та виховання напрямів проводиться, виходячи з основоположних принципів філософської школи або течії. При цьому, перш за все враховується та мета й засоби, які ними реально задіяні в процесі освіти, соціального розвитку і соціально-етичного виховання, та грунтується на основних установках, меті, вираженою тим або іншим напрямом, на підставі того, як його прихильники уявляють собі особистість, її потреби, соціальну роль, модус поведінки, що покликана формувати система освіти і виховання. За умов, коли на фоні кризи системи освіти уряди США та провідних країн Європи вимушені почати її довгострокову реформу, теоретики в значній мірі звертають увагу саме на демократичні розробки концепцій інструменталізму прагматизму/неопрагматизму у сучасній соціальній філософії освіти, зокрема, на їх прагнення впровадити у процес суспільного розвитку, освіти і виховання ідею й практичну модель як навчальної, так і соціальної рівності. Враховуючи зростаючу потребу практичного втілення ідей свободи, справедливості, прагнення до реалізації проголошених суспільством прав людини, прихильники концепції "нового гуманізму" вбачають свою основну мету у тому, щоб перегородити шлях конформізму, маніпулюванню поведінкою особистості та створити умови для її вільного самовираження, для здійснення людиною грунтовного вибору вчинків у конкретній ситуації й тим самим запобігти небезпеці формування уніфікованої форми поведінки. У цьому принципи "нового гуманізму" зближуються з позицією "нового гуманізму" інструменталізму та неопрагматизму. Перед соціальною філософією освіти/виховання стоїть завдання - визначити чинники, які зумовлюють досягнення її основної мети; надати оцінку моральним принципам і особистісним якостям, з якими власне теорія освіти/виховання пов'язує реалізацію своїх завдань; показати, чому саме ці, а не які-небудь інші принципи та якості відкривають людині можливість обирати в конкретній ситуації соціально вагому, морально виправдану і найприйнятнішу в суспільному відношенні лінію поведінки. Постановка питання про необхідність філософського аналізу проблем виховання та освіти у соціальному контексті слугує показником розуміння філософами, педагогами зростаючої ролі людського й морального чинників у розвитку суспільства і, нарешті, прагнення розробити соціально-філософські основи педагогіки взагалі та виховання зокрема, свідчить про те, що західні й вітчизняні філософи, педагоги, представники соціальних і психологічних наук, принаймні більшість з них, усвідомили суспільну значущість системи освіти та виховання, її глобальний характер.

Цель работы - описание феномена пострелигии как специфической духовной сферы Постмодерна. Во введении проанализированы различные методологические подходы, открывающие свою неадекватность в применении к духовной области Постмодерна: "классическое" религиоведение, религиоведение традиционных духовных движений и постмодернистское религиоведение, отчасти породившее Традиционалистскую школу, могущую - по гипотезе автора - стать методологическим основанием для наиболее полноценного анализа пострелигии. В основной части статьи кристаллизуется авторское понятие пострелигии, ее отношение с традиционными и религиозными духовными сферами. Пострелигия позиционируется как вершина секуляризации, заключающаяся в отходе от прямолинейного и агрессивного секуляризма Модерна, но без обращения к Традиции, изначально отрицавшейся Модерном. Пострелигия есть имитационная духовность, умело имитирующая наружные области традиционной духовности и создающая плоскостную религиозность, радикально препятствующую приобщению к вертикальной линии Традиции. В этой связи приведены основные, искусственно выделенные, параметры пострелигии: деконструкция, расщепление, виртуализация и коллажирование. Деконструкция представляет собой превращение духовности в семиотический набор для эгоцентрической избирательности современного верующего. Пострелигиозное расщепление есть децентрирование духовности, удаление сакрального Центра и превращение духовности в плоскость, на которой происходит интеллектуальное и чувственное блуждание постверующего от одного семиотического островка к другому. Виртуализация есть перемещение поля духовного напряжения в принципиально виртуальные области, оторванные от естественных условий бытия и созданные как его замещение, - сетевые дискуссионные площадки и галереи. Коллажирование - это произвольное комбинирование различных семиотических отщепов Традиции с целью создания правдоподобной картины традиционности; именно коллажирование приводит к архаическим формам современной духовности. Исходя из приведенных в исследовании феноменологических иллюстраций можно заявить о том, что Постмодерн гораздо шире, чем декадентское направление в культуре - это радикальное смещение духовности, вершина десакрализации, заключающаяся в имитации традиционной духовности, на деле не имеющей к традиционности никакого отношения, кроме архаической стилизации.

Мета роботи - виявлення людиновимірного підходу М. Гайдеггера до проблеми техніки. Її досягнуто, застосовуючи методи аналізу та синтезу стосовно філософсько-технічних ідей філософа. Окреслено важливі людиновимірні тенденції філософа щодо розгляду техніки, які проявляються у занепокоєнні тим, щоб людина не втратила своєї людяності та гідності та прямувала на шляху до свободи, звільнюючись від усього, що може згубно впливати на її суть. Поняття "людиновимірність" передбачає процес духовного, інтелектуального розвитку людини, й у даному контексті через її розвиток, гуманізм слід оцінювати все створене нею. Технічний, соціальний прогрес варто розглядати насамперед з точки зору людини вільної, гуманної, екзистенціально та раціонально незалежної від штучно створеного нею світу, здатної виконувати передову роль у процесі власного розвитку, прогресу суспільства та техніки. Техніка та технології, в свою чергу, мають прогресувати, відштовхуючись, насамперед, від людських потреб. Особистість, співіснуючи з технічними засобами, має брати для себе все те корисне, що вони пропонують і, водночас, використовувати їх для свого духовного, особистісного розвитку. Зайнявши особливу позицію стосовно традиції європейського критицизму, філософ зробив техніку, її суть і специфіку, а також особливості технічної діяльності в різні історичні епохи предметом позитивного філософського аналізу. М. Гайдеггер порвав із традицією європейської філософії техніки, яка акцентувала свою увагу на безпосередніх, "очевидних" надбаннях прогресу, показавши, що наслідки вторгнення техніки різноманітні й у віддаленій перспективі їх навіть важко передбачити. Технологічна зумовленість мало не фатальна для людини в тому сенсі, що містить у собі певну незаперечну заданість мислення, поведінки, свідомості.

Цивилизационное развитие в его конкретно-исторической специфике воплощается в знаково-символических формах, требующих истолкования и понимания смыслов. Инфо-коммуникационная символическая реальность задает новые параметры самоопределения человека, порождает новый тип информационного поведения. Адекватное вхождение в современный социальный контекст требует анализа базисных понятий знаково-символической реальности бытия человека и их современного звучания. Диалектико-материалистическая методология позволяет исследовать погружение человека в противоречивые смыслы эпохи, формирование навыков взаимодействия с возросшими информационными потоками, умение формулировать свои информационные потребности, целенаправленно использовать информацию, а также развивать способность к самоанализу своего информационно-коммуникативного пространства и поведения. Научная новизна отражена в эволюционно-аксиологическом подходе к анализу воспроизводства в знаково-символических формах практической и духовной деятельности человека многомерных реалий его бытия в их конкретно-историческом контексте. Выводы: погруженность личности в пространство культурно-исторических символических процессов определяет содержание ее социализации, которая проявляется как процесс самоидентификации человека в символической реальности, процесс вхождения в предметно-образное поле человеческой культуры; адекватная модель отражения знаково-символического разнообразия информационных потоков представляет собой синтез конкретного объективно-истинного знания, его интерпретации и оценки. При этом множество интерпретаций, плюрализм мнений и многообразие аксиологических подходов к пониманию потоков бытия являются нормой; знаковое потребление становится своего рода кодом, языком общения между людьми. Интерпретация и истолкование клип-культуры определяют адекватность и продуктивность действий на основе выявленных смыслов и значений многообразной информационно-коммуникационной символической реальности.

Мета роботи - спроба виявити та переосмислити ключові ідеї Вольтера стосовно релігії та природи людини. Для цього потрібно виконати такі завдання: проаналізувати дослідницьку літературу стосовно своєрідності тлумачення Вольтером феномену релігії; розкрити базові ідеї Вольтера стосовно природи людини; обгрунтувати значимість антропологічного підходу до феномену релігії. Основу дослідження складає антропологічний підхід, який розглядає феномени буття як співвідносні з людиною. В дослідженні використано герменевтичний метод для інтерпретації текстів Вольтера. Виявлено та проаналізовано антропологічний зміст філософії Вольтера, переосмислено феномен релігії у філософії Вольтера з позиції її вкоріненості у природі людини. У науковій літературі тлумачення феномену релігії у спадщині Вольтера є суперечливим, а саме - критика забобонів і фанатизму поєднується з визнанням факту існування Бога. Доцільним є тлумачення феномену релігії в контексті природи людини та пов'язаних із нею проблем душі та свободи волі, тобто власне антропологічний підхід до феномену релігії.

Наголошено на недостатності редукціоністських тлумачень спадщини Декарта та акцентовано конститутивну значимість антропології у власному проекті мислителя. Звертання до феноменології та герменевтики надає змогу осягти ключові ідеї мислителя як прояв його особистості. Недоліком усталених редукціоністських методологій є зосередженість на тлумаченні ідей Декарта як прояву детермінуючого впливу зовнішніх чинників. Актуалізація суті антропології у структурі філософського вчення Декарта базується на визнанні ключової значимості як антропологічної інтенції у попередній філософії, так і антропологічного проекту у власних текстах мислителя. На основі окреслених ідей оприявнюється недостатність усталених деантропологізованих тлумачень базової інтенції вчення Декарта. Доведено, що антропологія, якою мала завершитися філософія Декарта, за умов домінування редукціоністської настанови була витіснена деантропологізованим образом реальності. Осягнення автентичного образу філософії Декарта передбачає посилену увагу до антропологічної компоненти його онтології.

Исследование направлено непосредственно на обстоятельства тематизации обращения к личному/приватному как на интерпассивную практику субъективного жизнетворчества, опосредованную современными медиадискурсами. Акцент сделан на деконструкции традиционных оппозиций "объективное/субъективное", "публичное/приватное", "активное/пассивное". Отсюда - особый интерес к проблематике приватности как "месту", в котором современный субъект нестабильных онтологий предпочитает реализовывать свою самость. Обоснована необходимость учитывать кроме рациональных оснований формирования субъектности эмоциональные, социокультурные компоненты. Доказано, что в условиях современной медийной культуры субъект оказывается не столько пассивным созерцателем, наблюдателем, собирателем информации и событий, репрезентированных соответствующими заинтересованными агентами. Он одновременно активно воспроизводит себя в форме "осознаваемой приватности", допускающей особый режим переживания приватных эмоций "наедине со всеми". Осознаваемая приватность, хотя и оставляет за индивидом право индивидуального контроля над личным пространством и личным высказыванием (к примеру, через личный и индивидуальный электронный доступ к цифровой репрезентации реальности), тем не менее, предполагает определенные техники "публикации" себя. Предлагаемая исследовательская оптика позволяет утверждать, что человек остается мирообразующим существом, активно конструирующим свою персональную реальность, однако, когда такая реальность оказывается опосредованной медийными репрезентациями, жизненный мир превращается в готовый код, соответственно, активное конструирование становится излишним. Напротив, интерпассивность как "активность через другого" становится определяющим принципом отношения к миру.

Проблема работы - анализ воздействия харизматических личностей на общество через призму религии. Цель работы - осмысление актуальности религиозного смысла харизмы в наши дни через не устаревающую связь с такими экзистенциалами человеческого бытия как вера, надежда и любовь. Методология работы содержит следующие познавательные подходы: компаративистский, герменевтический, диалектический, структуралистский, новизна - заключается в исследовании связи экзистенциалов человеческого бытия (веры, надежды, любви) и харизмы. Харизматические личности как избранные являются идеалами в обществе. Именно они являются его движущими силами, поскольку оказывают непосредственное влияние на народ. Народ же, в свою очередь, нуждается в них как в источниках веры, надежды и любви, совокупность которых является залогом счастья. Особенно ярко это явление отражено в религиозной сфере жизни общества. Выявлено, что понятие харизмы существует и в других мировых религиях и имеет общие черты. Показано, что современное понятие харизмы является отличным от понятия "христианской" харизмы. Однако, сегодня как две тысячи лет назад, харизматики несут веру, надежду и любовь в души их последователей, делая их счастливыми.

В контексте религиозно-философских движений "Новой Эры" получил распространение феномен ченнелинга - "прокладывания канала", "передачу по каналу" информации от сознания, которое не находится в человеческой форме, к отдельному человеку и человечеству в целом. В социокультурном пространстве постмодерна ченнелинг отражает проблему поиска внеземных цивилизаций (ВЦ; "ВЦ-проблему"; проблему SETI) и установления контактов с ними; эта проблема имеет различные проекции, важные философско-антропологические измерения в культуре. Эмпирической базой исследования являются сетевые ресурсы, а также тексты-репрезентанты, созданные и введенные в оборот ченнелерами, их предшественниками. Ченнелинг как объект исследования, его сетевые репрезентации - как предмет предполагают использование методов аналитической герменевтики и археографического комментирования текста, фрактальной логики, кластерного анализа. Рассмотрены особенности ченнелинга как культурной практики, направленной на решение проблемы поиска метаантропологических измерений бытия разума во Вселенной, как попытки разрешения противоречия между теоретическими представлениями о внеземных цивилизациях и отсутствием эмпирически наблюдаемых, ожидаемых следов их деятельности. Дан анализ вариантов решения проблем локусов бытия ВР, его субстратной основы, форм активности в земном социокультурном пространстве, которые предлагает ченнелинг. Рассмотрены ретроспекции ченнелинга как целостной культурной практики, которая сформировалась в западном сегменте социокультурного пространства; представлены особенности его бытия в форме постмодернистской религиозности; подчеркнута роль ченнелинга как индикатора космизации и архаизации современной культуры. Ченнелинг является одной из реакций социокультурной системы Земли на отсутствие двусторонних контактов с ВЦ. Ченнелинг является одной из реакций социокультурной системы Земли на отсутствие двусторонних контактов с ВЦ. Ретроспекции ченнелинга как культурной практики показывают его подчиненность закону культурного ряда: временное дальнодействие конкретного феномена в хронотопе культуры определяется его включенностью в актуально существующую совокупность генетически родственных форм.

Досліджено потенційні можливості синергетичної парадигми нелінійного мислення щодо підвищення якості вищої економічної освіти (ВЕО) в Україні. На основі принципів об'єктивності, системності, розвитку досліджено проблемні моменти існування сучасної ВЕО в Україні, зумовлені як перехідним станом країни, так і загальносвітовими глобалізаційними процесами та кризами, з ними пов'язаними. Синергетична парадигма нелінійного мислення пропонується автором як перспективна альтернатива для виходу із ситуації, що склалася, для підвищення якості підготовки фахівців у сфері ВЕО. Це забезпечить умови для зростання конкурентоспроможності держави на міжнародному рівні, сприятиме підвищенню соціально-економічного стану України. Сучасна економічна освіта як форма знання і пізнання потребує активного застосування синергетичних методів для її модернізації та виведення на новий якісний рівень підготовки майбутніх фахівців-економістів. Фактично, синергетика та самоорганізація стає сучасною парадигмою розвитку та пізнання. Сучасні стратегії освіти обов'язково мають відображати ідеї та принципи синергетики.

Визначено риси медіа-культури, які пов'язують її із масовою культурою та масовою комунікацією, найбільше впливають на загальні принципи функціонування релігійної масової комунікації. Мета дослідження - визначення системи навичок, рис масової людини, необхідних для користування медіа-культурою. Проведено поступовий аналіз медіа-культури, ЗМК та їх основних рис, розглянуто питання конструювання у цій культурі релігійної комунікації. Мас-медіа непомітно поступово формують зовнішній вигляд релігійної комунікації, особливо масової; вони адаптують релігійний дискурс до сучасних темпів передачі та сприйняття інформації. Сучасний віруючий одержує надзвичайно багато релігійної інформації найрізноманітнішого гатунку, на будь-яку тематику, пояснення будь-якого релігійного питання, що стосується будь-якої релігії. Духовне вдосконалення та релігійний розвиток, релігійна комунікація можливі лише тоді, коли споживач медіа-культури усвідомлює шляхи та бачить кінцеву мету такої комунікації за допомогою ЗМК. Поки що ці механізми досконало розроблені якраз у традиційній релігійній комунікації. Феноменами, що відображають кардинальні зміни у комунікативному середовищі є: медіатизація тіла та свідомості, нові практики опрацювання/читання інформації, феномен одночасного сприйняття великої кількості каналів інформації - однотипних чи різних. Рисами медіа-культури, які пов'язують її із масовою культурою і найімовірніше можуть впливати на сучасну релігійну комунікацію є: візуалізація, технічність, оперування великими об'ємами інформації, створення специфічної картини світу. Проаналізовані особливості медіа-культури надають змогу зробити висновки про необхідні риси, якими має володіти віруючий для успішної релігійної комунікації за допомогою сучасних мас-медіа. Це інтерактивність, постійний доступ до інформації, відповідний освітній рівень (технічний), конформність.

Показано, наскільки гендерний конструкт забезпечує формування гендерного гуманізму як одного з ідеалів демократичного суспільства. Уточнено гендерний глосарій "гендерна демократія", "гендерна рівність" та "гендерна справедливість". Для здійснення теоретичних розвідок в сфері феміністичної філософії, застосовано методологічний інструментарій комунікативної прагматики та дискурсивної етики, що були напрацьовані сучасними німецькими філософами Ю. Хабермасом, К.-О. Апелем для аналізу етичних гендерних принципів та шляхів їх легітимації. На основі методологічних розбіжностей між концепціями Ю. Хабермаса та К.-О. Апеля виявлено два протилежні підходи до аналізу гендерної концепції - раціонально-прагматичний, який пропонує Й. Хабермас та трансцендентно-смисловий К.-О. Апеля. Уточнено категоріально-понятійний апарат гендерної концепції. Залежно від способу легітимації гендерної етичної теорії виявлено, що поняття феміністського глосарію "гендерна демократія", "гендерна рівність" та "гендерна справедливість" не несуть однакового змісту. Виходячи з аналізу програми комунікативної дії та консенсусу у Ю. Хабермаса поняття "гендерна рівність" виступає штучним соціальним конструктом, що має своє методологічне підгрунтя в когнітивізмі та звужує можливості легітимації гендерних цінностей. Перед стрімкими гендерними зрушеннями, що запропоновані суспільству, стоять вади віковічної вкоріненості моральних і духовних засад спільнот, з урахуванням соціо-культурної, національної та гендерної ідентичності. Плідне осмислення різноманітних підходів у феміністському напрямку філософії усе більше звужується в стезю взаємодоповнюючого характеру маскулінного та фемінного начал в людській природі з подальшим визнанням гендерних ролей, які відображають більш складну панораму духовного життя.

Выявлены особенности формирования фемининного и маскулинного архетипов в языческой мифологии. Обосновано, как женская и мужская телесности превращаются в архетип. Проанализированы особенности влияния архетипа на формирование гендерных стереотипов у мифологическом сознании наших предков. Для осмысления гендерного наполнения символическо-образной сферы культуры методологически целесообразным является использование теории архетипов К. Г. Юнга. Историко-философское осмысление теоретической репрезентации гендера стало возможным благодаря методологии феминистической критики культуры. Методологически важным для выявления особенностей влияния архетипов на формирование гендерных стереотипов у мифологическом сознании наших предков является разработка теории этноархетипа В. Ф. Ятченко. Доказано, что у мифологическом сознании праукраинцев архетипы не имели строго установленных социальных статусов, а их трансформация в гендерные стереотипы мужского и женского происходила постепенно под влиянием социальных практик на основе эссенциалистских установок с закреплением ведущей социальной роли за мужчинами и второстепенной за женщинами. Доказано, что архетипы анимы и анимуса как чувственно воспринимаемая духовно-онтологическая транседентная реальность, будучи психологически имманентной реальностью, являлись отражением в человеческой душе объективно существующих форм бытия, соединением реального и идеального, космического и психического. В структуре мифологического сознания они Conclusion существовали как неосознанные, но определительные по отношению к материальному миру прафеномены бытия. Они продолжают влиять на современный культурный быт украинцев часто в форме стереотипных представлений о фемининном и маскулинном.

Досліджено особливість прояву взаємозв'язку політичної та правової свідомості й, одночасно із цим, розвитку ідеології державотворення як специфічного різновиду теоретично обгрунтованої практичної свідомості, якою керувалися перші творці державних форм за часів Стародавнього Сходу. В основу роботи покладено принципи матеріалістичної діалектики, принцип історизму, формаційний та цивілізаційний підходи. Одержані результати дослідження, що резюмують наукову новизну, можна сформулювати у вигляді таких тез: виявлено 2 форматні лінії державотворчо-ідеологічної взаємодії, що розгорталась у країнах Сходу за стародавніх часів; сформовано уявлення про державотворчо-ідеологічну матрицю Стародавнього Сходу; встановлено, що моторика даної державотворчо-ідеологічної матриці кореспондується в цілому з державно-владним плином тих часів. Особливість прояву взаємозв'язку політичної та правової свідомості та розвитку ідеології державотворення за часів Стародавнього Сходу полягає в існуванні 2-х форматних ліній державотворчо-ідеологічної взаємодії, що мала місце за умов розгортання буття державно-організованого суспільства: лінія перша - одностороння дія політичної свідомості на правову свідомість; лінія друга - асиметричний зворотній вплив правосвідомості на політичну свідомість. Такий дволінійний формат позначеної взаємодії створював оригінальну державотворчо-ідеологічну матрицю, в межах якої закономірно поставала до життя, утворювалась вищевказана ідеологія, формуючи у процесі свого розвитку відповідний різновид державотворчого ідеологічного явища - державотворчу ідеологію східної рабовласницької держави.

Предпринята попытка проанализировать восточные мистические учения в контексте современной научной картины мира. В исследовании применена методология философской герменевтики наряду с интегративным подходом. Восприятие мира современным человеком претерпевает кардинальные изменения. Все чаще люди чувствуют, что привычный мир порядка, устойчивости уступает место миру хаотичному, непредсказуемому, существующему по правилам, известным только ему самому. В понимании Вселенной сегодня царит синкретизм, в нем невозможно отделить человека от природы, материю от сознания, субъект от объекта. С такой хаотичной, неопределенной картиной мира человечество сталкивается не впервые. Двойственность и попытки ее преодоления пронизывают всю историю от традиционных архаических культур до современных цивилизованных обществ. С требованием отказа от догматизма, монологизма, объяснения мира с помощью бинарных оппозиций выступили М. Фуко, Ж. Деррида, Р. Барт, У. Эко, Ж. Делез, Ж. Лиотар. Мир, который надо постичь, - это мир равноправных и равноценных возможностей, это Небытие, Ничто. Основная задача восточных мистических традиций - это достижение состояния абсолютного единства с помощью медитативных техник, которые разрабатывались веками. Медитация выступает одним из средств преодоления бинарных оппозиций, присущих культуре. Она способствует переживанию абсолютного единства всего существующего. Современная физика подтвердила одно из базовых положений восточного мистицизма: наши ментальные конструкты, такие как прошлое, настоящее, будущее, физическое пространство, личность, не являются фундаментальными свойствами реальности, а выступают продуктом мышления. В отличие от западной парадигмы, характерным признаком восточной философии и науки является нетехнический, нематематический подход к пониманию Вселенной. Восточный мудрец никогда не отделял себя от природы и не пытался ее контролировать. Он осознавал, что все элементы мира, включая и его самого, выступают различными аспектами духовного единства.