Досліджуються теоретичні аспекти категорії стану в сучасній англійській мові на тлі індоєвропейського синтаксичного процесу. Основним результатом дослідження є створення нової, конвергентної синтаксичної теорії, умовно названої автором теорією логіко-граматичної динаміки. Крізь призму категорій філософії і логіки, зокрема, під кутом зору теорії віддзеркалення, яка найбільш природно "вписується" в синтаксичну систему індоєвропейських мов, зроблено визначення граматичного значення категорії стану в сучасній англійській мові, а також розглянуто цілу низку лінгвістичних проблем, які стосуються не лише англійського, а індоєвропейського синтаксису загалом. Це, передусім, проблеми взаємозв'язку мови, мовлення і мислення, предикації та предикативності, речення та його основних компонентів - підмета, присудка, додатка; взаємозв'язку таких "субстанціальних" членів речення, як підмет та додаток з іменником та особовим займенником, а також проблеми синхронії та діахронії тощо.

Зроблено спробу вирішити проблему числа шляхом глибокої реконструкції. З нових позицій розглянуто нумеративні позначення і їх денотативну співвіднесеність, а також етимологію деяких слов'янських і германських слів. Висвітлено уявлення древньої людини про оточуючий світ і проявлення у них кількісних найменувань. Відмічено, що первісними поняттями людини є її уява про цілісність і двоїстість оточуючого світу, які потім доповнюються уявленням про три- і чотиричленну структуру дійсності. Ці перші кількісні поняття знайшли відображення в операціях лічби, що розглянуті авторами у різних народів.

На материале индоевропейских языков охарактеризованы глаголы с рефлексивным комплексом (ГРК), в частности со сложным формантом, в состав которого входит рефлексивный элемент. Предложена методика формального и семантического описания производных ГРК, выявлены сходства и различия данных единиц в указанных языках, сформулированы межъязыковые обобщения.

Уперше здійснено системне дослідження проблеми мови трипільської культури - з залученням свідчень субстратних лексичних слідів у слов'янських мовах (у порівнянні з догрецьким та іншими субстратами), типологічних свідчень, матеріалу давньокрітських писемностей, реліктових мов чорноморсько-середземноморського регіону (кімерійської, етруської, лемноської, хуритської та урартської, хатської), зовнішніх зв'язків трипільської культури як вірогідного кореляту зв'язків мови трипільців. Представлено лексичні свідчення з джерел української мови, а особливо її типологічні особливості, що зберігають виразні риси доіндоєвропейського (трипільсько-балкансько-егейського) мовного шару. Вивчено українську ономастику (гідронімію, оронімію, антропонімію та міфонімію), де переважна більшість назв із неясною етимологією виявляє яскраві зв'язки з ономастикою доіндоєвропейського Середземномор'я та Кавказу.

Досліджено походження назв Україна і Русь, визначено їх співвіднесеність з етнонімами, що характеризували окремі слов'янські племена - укри і руги (руси). Аналіз зроблено з урахуванням розвитку лексико-семантичних груп слів у праіндоєвропейській та праслов'янській мовах, глибокої реконструкції їх семантики і тенденцій розвитку. Виявлено, що зазначені етноніми вийшли з єдиного індоєвропейського кореня зі значенням "арії - скотарі, воїни". У цьому ж контексті встановлено походження етнонімів арії, слов'яни/склавіни, венети, анти, а також етимологію деяких гідронімів і топонімів.

Проведено исследование происхождения названий Украина и Русь, установлено их соотношение с этнонимами, характеризующими отдельные славянские племена - укры и руги (русы). Анализ осуществлен с учетом развития лексико-семантических групп слов в праиндоевропейском и праславянском языках, глубокой реконструкции их семантики и тенденций развития. Установлено, что данные этнонимы происходят от единого индоевропейского корня со значением "арии - скотоводы, воины". В этом же контексте установлено происхождение этнонимов арии, славяне/склавины, венеты, анты, этимологию некоторых гидронимов и топонимов.

Розкрито типологічні аспекти зіставно-типологічного вивчення утворення дієслів з рефлексивним комплексом (ДРК) в індоєвропейських мовах. Визначено структурні типи ДРК та їх словотвірні засоби. Охарактеризовано принципи класифікації та опису відприкметникових, відсубстантивних і віддієслівних ДРК. Висвітлено проблему тотожності слова.

Раскрыты типологические аспекты сравнительно-типологического изучения образования глаголов с рефлексивным комплексом (ГРК) в индоевропейских языках. Определены структурные типы ГРК и их словообразующие средства. Охарактеризованы принципы классификации и описания отглагольных, отсубстантивных и отприлагательных ГРК. Освещена проблема равенства слова.

Висвітлено основні положення фонетичної та граматичної будови германських мов. Наведено відомості щодо давніх германців, давньогерманської писемності, релігії та міфології. Досліджено лексичний склад даних мов. Розглянуто семантичні процеси та закономірності у германській лексиці, антропоніміку, гідроніміку, топоніміку, запозичення та лексичні ізоглоси, а також мовну картину світу давніх германців.

Освещены основные положения фонетического и грамматического строения германских языков. Приведены сведения о древних германцах, древнегерманской письменности, религии и мифологии. Исследован лексический состав данных языков. Рассмотрены семантические процессы и закономерности в германской лексике, антропонимика, гидронимика, топонимика, заимствования и лексические изоглосы, а также языковая картина мира древних германцев.

Предложена концепция украинской прародины всех европейских народов. Рассмотрены вопросы древней индоевропейской гидронимии Восточной Украины, приведены археологические данные о прародине индоевропейцев, а также происхождения названия "Харьков" (Харків). Раскрыты лингвистические, географические и палеонтологические аспекты спора об индоевропейской прародине. Освещена проблема древнейшей письменности индоевропейцев, описаны древнейшие письменности Европы, огамоподобные надписи Каменной Могилы. Определены причины успеха индоевропейцев и формы их миграции. Проанализированы прямые контакты индоевропейцев с шумерами.

Розглянуто займенникові й іменні форми звертання індоєвропейських мов (романських, германських, слов'янських) з найдавніших часів до сьогодення у контексті діахронії та синхронії. Показано спільні риси та відмінності відповідних процесів у різних мовах, встановлено основні закономірності та специфічні риси. Уперше у вітчизняному мовознавстві запропоновано порівняльно-історичний типологічний підхід до аналізу даної мовної категорії.

Рассмотрены местоименные и именные формы обращения индоевропейских языков (романских, германских, славянских) с древнейших времен до настоящего времени в контексте диахронии и синхронии. Показаны общие черты и отличия соответствующих процессов в различных языках, установлены основные закономерности и специфические черты. Впервые в отечественном языковедении предложен сравнительно-исторический типологический подход к анализу данной языковой категории.

Приведены результаты исследования фонетических и семантических связей свыше 1 900 индоевропейский корней, представленных в этимологическом словаре индоевропейских языков Ю. Покорорного. Статистический анализ индоевропейской лексики сочетается с этимологическим анализом и комментируется с учетом результатов экспериментального (психолингвистического) изучения символического значения звуков. Уделено внимание проблеме ларингалов и возможностям изучения проблемы индоевропейских детерминантов, подвижного S и семантического синкретизма с использованием статистического анализа.

Досліджено прамову слов'ян, її просторово-часову стратифікацію та етномовні контакти у координатах індоєвропейської етимології. Лінгвістичну реконструкцію та просторово-часову ідентифікацію орієнталізмів здійснено на широкому лексикографічному матеріалі, що відтворює етноміграційний поступ на теренах Євразії.

Розглядається історія і сучасний стан проблеми походження давніх носіїв індоєвропейських мов. Проводиться порівняльний аналіз найбільш вагомих і поширених в науці гіпотез, побудованих як на лінгвістичному, так і на археологічному матеріалі, верифікується вірогідність кожної з них через зіставлення з найбільш усталеними і визнаними серед фахівців поглядами на аспекти мовного та етнокультурного (відомого з археологічних джерел) розвитку. Робиться спроба ввести до парадигми індоєвропеїстики деякі нові результати досліджень українських археологів. Підкреслюється необхідність враховувати фактор діахронності (подовженості в часі) не лише процесів зародження і формування індоєвропейської етномовної єдності, а й процесу її розпаду (resp. виокремлення історично відомих груп). Це дозволяє дещо інакше, ніж у більшості досліджень, підійти до питання про культурний стан індоєвропейського суспільства напередодні і під час розпаду мовної єдності. Робиться висновок, що відомим на сьогодні даним найкраще відповідає гіпотеза про розміщення прабатьківщини індоєвропейців в області низинних лісових рівнин між Рейном і Дніпром за епохи мезоліту - раннього неоліту (близько VII - V тис. до н.е.). Розпад індоєвропейської єдності був, вірогідно, пов'язаний з переходом населення Середньої та Північної Європи до відтворювальної економіки.

Вперше здійснено міжмовні узагальнення в сфері творення дієслів з рефлексивним комплексом (ДРК) в індоєвропейських мовах і виявлено зв'язок організації системи ДРК з генетичними, типологічними й ареальними чинниками. Наведено типологічний опис ДРК в індоєвропейських мовах, що враховує формальний та семантичний аспекти деривації цих одиниць. Вперше обчислено теоретично можливі структурні типи утворення ДРК та виявлено, які з них реалізуються у кожній з досліджуваних індоєвропейських мов. Розроблено семантичну класифікацію ДРК на базі мотиваційних відношень похідних з твірними основами, встановлено семанитчні типи та групи ДРК, визначено типологічну продуктивність структурних і семантичних типів даних одиниць. Виявлено лексико-семантичні групи твірних основ ДРК, здійснено інвентаризацію афіксів, які беруть участь у деривації ДРК у кожній з досліджуваних мов. До наукового обігу залучено значну кількість мовного матеріалу, здійснено статистичне опрацювання одержаних результатів, на базі якого з достатнім рівнем імовірності зроблено висновки про місце досліджуваного явища у системі деяких індоєвропейських мов.

Досліджено структуру пізньолатинського речення, в якій відображено зміни, зумовлені поступовим переходом від синтетичної до аналітичної конструкції. Наведено погляди римських риторів та граматиків щодо послідовності елементів речення, які дозволяють зрозуміти той факт, що порядок слів у класичній латині був відносно вільним, не мав граматичного значення і належав до сфери стилістики. Вивчення структурних змін у пізньолатинському реченні здійснено на базі вербоцентричної концепції, тобто порядок послідовності елементів визначається їх положенням щодо дієслова-присудка. Досліджено позицію дієслова-присудка у головному та підрядному реченні, а також її зміни у порівнянні з положенням у реченні класичної латинської мови. Розглянуто положення щодо дієслова-присудка підмета, прямого та непрямого додатків, обставин й обставинних конструкцій різного типу у головному та підрядному реченні. Проаналізовано розвиток конструкції - іменник і його означення: прикметник, займенник, числівник, дієприкметник, атрибутивний генетив. Визначено чинники, що зумовили зміни у структурі речення, зокрема, закономірний внутрішній розвиток мови, вплив класичної конструкції й екстралігвістичних факторів.

  Скачати повний текст

Запропоновано новий підхід до загальнолінгвістичного, порівняльно-історичного та типологічного вивчення субстрату в контексті лінгвістичної контактології з опорою на позамовні свідчення суміжних із лінгвістикою дисциплін. Розроблено методичний алгоритм дослідження та надано схему хронологічної стратифікації та генеалогічної ідентифікації гіпотетично субстратної лексики. Введено в науковий обіг термінологічне сполучення "реліктивна контактема" на позначення лексеми субстратного походження. Встановлено, що слов'янські, романські та германські лексеми невідомого походження успадковані з гетерогенних доіндоєвропейських субстратних мов, які входили до складу доіндоевропейського мовного союзу. Визначено типи авторських етимологічних гіпотез із неіндоєвропейським компонентом та обгрунтовано правомірність перенесення принципів міжродинного порівняльно-історичного дослідження мов в аспекті віддаленої спорідненості на вивчення субстратної лексики.

Розкито співвідношення, що склалося внаслідок впливу специфічної вторинної номінації, стосовно особових займенників між значенням нейтральності (неформальності) й увічливості (формальності) засобів звертання. Доведено відносну роль генеалогічного фактора у формуванні зіставлюваних алокутивних систем і своєрідність їх еволюції в індоєвропейських мовах. Виявлено значне різноманіття структур звертання та корпусу його засобів у різних мовах, а також чергування етапів, позначених зростанням або зменшенням кількості форм звертання.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ш140/159-33

Рубрики:

Індоєвропейські мови

Шифр НБУВ: ВА726061 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Проаналізовано проблему впливу Трипільського мовного субстрату на розвиток давньоєвропейских мов, носії яких, залишивши свою прабатьківщину в Анатолії на Близькому Сході, переселились зі сторони Східного Кавказу у південні степи Росії й України. З'ясовано, що внаслідок тривалого проживання на території Трипілля арії разом з автохтонним неіндоєвропейським населенням пережили двомовність, в результаті якої асимілювались, а індоєвропейці розпались на окремі етноси й утворили зі своїх діалектів окремі давньоєвропейські мови: індоіранські, слов'янські, балтійські, германські, італійські, кельтські, іллірійську та фракійську, в яких чітко засвідчено субстратний елемент. Виявлено, що з кінця 3 тис. до н.е. дані етноси почали мігрувати в Європу, зазнавши різного ступеня впливу Трипільського субстрату. Досліджено походження германських і слов'янських етносів та їх мов. Проаналізовано фонетичні та семантичні особливості давньоєвропейських мов. Висвітлено історію походження праукраїнців, визначено локалізацію їх прабатьківщини й окремі особливості зародження та розвитку давніх лексем. У новому контексті розглянуто етимологію давньоукраїнських племен (бойки, гуцули та лемки), а також походження Запорозьких козаків, уточнено витоки назв укри й Україна. Терміни "арії" й "арійський" вжито як синоніми до "індоєвропейці" й "індоєвропейський".

Проанализирована проблема влияния Трипольского языкового субстрата на развитие древнеевропейских языков, носители которых, оставив свою прародину в Анатолии на Ближнем Востоке, переселились со стороны восточнго Кавказа в южные степи России и Украины. Доказано, что вследствие длительного проживания на территории Триполья арии вместе с автохтонным неиндоевропейским населением пережели двуязычие, в результате которого ассимилировались, а индоевропейцы распались на отдельные этносы и образовали со своих диалектов отдельные древнеевропейские языки: индоиранские, славянские, балтийские, германские, итальянские, кельтские, иллирийскую и фракийскую, в которых четко прослежен субстратный элемент. Выявлено, что с конца 3 тыс. до н.э. данные этносы начали мигрировать в Европу, подвергшись в различной степени влиянию Трипольского субстрата. Исследовано происхождение германских и славянских этносов и их языков. Проанализированы фонетические и семантические особенности древнеевропейских языков. Освещена история происхождения праукраинцев, определена локализация их прародины и некоторые особенности зарождения и развития давних лексем. В новом контексте рассмотрена этимология древнеукраинских племен (бойки, гуцулы и лемки), а также происхождение Запорожских казаков, уточнены истоки названий укры и Украина. Термины "арии" и "арийский" употреблены как синонимы к "индоевропейцы" и "индоевропейский".

Досліджено різнотипні семантичні процеси, які супроводжували й супроводжують еволюцію лексичного складу індоєвропейських мов. Використано метод германо-балто-слов'янських лексичних ізоглос, що відображають різнотипні лексеми спільного походження за різних умов, а також загальномовний тематичний принцип. Розглянуто міжмовні лексико-семантичні групи, об'єднані спільним основним значенням. Опрацьовано велику кількість нового фактичного матеріалу з метою створення повнішої і об'єктивнішої картини.