Ч. 1. Кінець Козацтва., розд. 1 : Запорозці в 1709 до 1739 р.. - 1883. - 138 с.

М. Драгоманов та І. Франко — у чомусь істотному визначальні історичні особи в українській суспільно-політичній ситуації епохи зламу ХІХ і ХХ століть. Вивченню їх стосунків і діалогу, який вони вели в журналістиці, у тому чи іншому аспектах присвячені праці сучасних дослідників [2; 5; 6]. Тим не менше залишається не до кінця з’ясованим початковий період у їхньої полеміки, коли І. Франко залишив роль слухняного учня і виходив на самостійну світоглядну дорогу. У цій статті ми спробуємо показати народження прихованої полеміки між М. Драгомановим та І. Франком, яка відбувалася на сторінках журналу „Народ” (1890 — 1895).

В своїй роботі і керуванні боротьбою стоїть Комуністична Партія на ґрунті того розуміння всього процесу розвою людського суспльства і початого переходу від ладу капіталістичного до ладу комуністичного, як його дано наукою Маркса, – історичним (або діялєктичним) матеріялізмом.

Хоткевич Гнат Мартинович народився 31 грудня 1877р. в Харкові, де минула більша частина його життя. 1900р. закінчив місцевий технологічний інститут. Ще в студентські роки включився в культурно-освітню діяльність на селі, віртуозно опанувавши гру на бандурі. Разом з О. Матюшенком, майбутнім організатором повстання на панцернику «Потемкин», влаштовував вистави, їздив місцями козацької слави. Зрештою, увійшов у контакти із членами Української соціал-демократичної партії (О. Коваленко, Ж. Коллар та ін.). Все це викликало підозри місцевих властей, внаслідок чого 1899р. він був на рік виключений з інституту як неблагонадійний. Був одним з організаторів виступу кобзарів-лірників на Археологічному з'їзді в Харкові (1902), фундатором першого в Росії Робітничого театру.

Олександр Корнійович Мицюк (1883—1943) — український юрист, економіст і соціолог, громадський діяч. У 1906 р. О. Мицюк — один із засновників Української партії соціалістів-революціонерів. Група громадських діячів України — М. Шаповал, П. Христюк, М. Залізняк, О. Мицюк проголосили про її створення, але далі її існування й діяльність до 1917 р. не простежується. У 1915 р. О. Мицюк — один із організаторів Юнацької спілки (ЮС) — безпартійної молодіжної організації у підросійській Україні, яка виступала за автономію України. За Директорії — міністр внутрішніх справ (з 26 грудня 1918 р. по 12 лютого 1919 р.).[1] Після відставки уряду в лютому 1919 р. О. К. Мицюк прибув на Поділля і розпочав плідну організаційну роботу з питань кооперації. Швидко адаптувавшись до місцевих умов, він провів низку організаційних заходів, започаткував Вінницький і Кам'янецький «Господарсоюзи» (головою правління останнього працював до вимушеної еміграції в кінці 1920 р.).[2] В кінці 1920 емігрував до Чехословаччини. Відразу по тому включився в громадську роботу. З 1921 О. Мицюк — дієвий член Українського громадського комітету у Чехословаччині. Згодом займається науковою та просвітницькою роботою. Він — професор Української господарської академії і Українського вільного університету, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Активно співпрацює з українськими виданнями за кордоном. У 1929 р. в місячнику «Розбудова нації» виходить стаття професора Мицюка «Фашизм». В ній він підкреслює невмістність назви «фашизму», якою охрестили український націоналізм його противники. Уже в цій першій статті, присвяченій аналізу фашизму як суспільно-політичної течії, автор доходить висновку про його подібність до більшовизму[

О.Шахматов займався у тому числі й питанням історії української мови, якому і присвячена пропонована книга. Шахматов брав участь у складанні декларації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905 — 1906) (див. також Заборона українського слова в Росії. Реферат Петербурзької Академії наук (1916) [PDF]). Це було в згоді з політичними поглядами Шахматова: як типовий російський ліберал (член партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культурні права народів Росії, але при умові недоторканости Рос. Імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежності, Шахматов зайняв різко негативну позицію. Початки української мови автор виводив з «південного наріччя» «спільнодавньоруської» мови. Шахматов вважав витоки української мови у загальних рисах автохтонними (хоч часом містив їх між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у середньому Подніпров'ї). Не зважаючи на вразливі місця у теорії Шахматова, його історично-генетичні концепції підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов'янському мовознавстві, навіть у противників Шахматова; жодна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій половині 20 ст., як школа Шахматова.

Автор аналізує становище українців під владою різних держав та в еміграції, на основі чого виводить шляхи боротьби за вільний національний розвиток України.

О.Шахматов займався у тому числі й питанням історії української мови, якому і присвячена пропонована книга. Шахматов брав участь у складанні декларації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905 — 1906) (див. також Заборона українського слова в Росії. Реферат Петербурзької Академії наук (1916) [PDF]). Це було в згоді з політичними поглядами Шахматова: як типовий російський ліберал (член партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культурні права народів Росії, але при умові недоторканости Рос. Імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежності, Шахматов зайняв різко негативну позицію. Початки української мови автор виводив з «південного наріччя» «спільнодавньоруської» мови. Шахматов вважав витоки української мови у загальних рисах автохтонними (хоч часом містив їх між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у середньому Подніпров'ї). Не зважаючи на вразливі місця у теорії Шахматова, його історично-генетичні концепції підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов'янському мовознавстві, навіть у противників Шахматова; жодна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій половині 20 ст., як школа Шахматова.

Книга присвячена видатному українському громадському і науковому діячу Михайлові Петровичу Драгоманову (1841-1895 рр.). У виданні змальовується його життя, діяльність та політичні погляди.

В'ячесла́в (Вацлав) Казими́рович Липи́нський (*05(18) квітня 1882 — †14 червня 1931) — видатний український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії. За гетьманату — посол України в Австрії.

Книга о русско-украинских отношениях написана П.М. Бицилли (1879-1953) - российским учёным, историком.

Вільна Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ) — літературне об'єднання в Україні. Виникла у Харкові, існувала з січня 1925 до 28 січня 1928. Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західно-європейської культури. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий. Приймаючи офіційні вимоги комуністичної партії, в питаннях літературної політики ВАПЛІТЕ займало незалежну позицію і стояло на засадах творення нової української літератури кваліфікованими митцями, що ставили перед собою вимогу вдосконалення, засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!». Президентами — Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш), секретарем — Аркадій Любченко. До складу організації входили: Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Аркадій Любченко, Олесь Досвітній, Микола Куліш, Майк Йогансен, Григорій Епік, Павло Тичина, Іван Сенченко, Олекса Слісаренко, Петро Панч, Микола Бажан, Юрій Яновський, Юрій Смолич, Іван Дніпровський, Олександр Копиленко, Петро Шатун та інші. В 1927 ВАПЛІТЕ видавала журнал «ВАПЛІТЕ», у якому серед інших друкувались: Никифор Щербина та ін. Погляди М. Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М. Хвильового «Вальдшнепи». 28 січня 1928 р. було конфісковано вже надруковане 6-те число літературно-художнього двомісячника «ВАПЛІТЕ» «через уміщення другого уривка з «Вальдшнепів» Хвильового, ВАПЛІТЕ змушена була «самоліквідуватися» [1]. Члени ВАПЛІТЕ продовжували літературну діяльність в альманасі «Літературний ярмарок» (1928-29) і організації «Пролітфронт». Члени ВАПЛІТЕ — одні з перших жертв репресій сталінського режиму.

Книга "XXII первенство СССР по шахматам. Сборник партий" предлагает вниманию читателя все финальные партии соревнования за XXII первенство СССР по шахматам. Также книга содержит заключительные партии дополнительного матча за звание чемпиона СССР, которые проводились между сильными гроссмейстерами СССР - В. Смысловым и Е. Геллером.

Цю малу розвідку уважаю за фрагмент ширшої праці, яку повинен скомпонувати якийсь наш Клявзевіц, військовик і політичний мислитель, на тему — чи Росія є непоборна? Своїм змістом праця ця мала б довести, що спроби мілітарного розбиття і політичного поділу московської імперії в минулім: і в 1709 (що пробував я), і в 1812. і в 1914, і в 1941, — не вдалися зовсім не тому, що вони не могли вдатися, а через стратегічні, а ще більше політичні помилки, яких можна б оминути, а також через припадкові перешкоди, яких й могло не бути.

Як віра втілюється в церкві, так національна містика в політиці. "Все починається з містики і все кінчиться політикою", все починається "шумними ідеями" і кінчиться щоденною працею. "Справа полягає на тім, щоб у кожній системі містику не з'їла політика, що зродилася з неї". Щоб кожний крок "щоденної праці" був надхненнй великою містичною метою.

Командир УНР розповідає про свої політичні ідеї.

Історична наука покликана не тільки розповідати про минулі часи, не тільки реєструвати факти, а й узагальнювати історичний досвід і дим самим вносити свій вклад у розуміння подій, показувати як сучасне виростало з минулого. На основі марксистсько-ленінського вчення історична наука розкриває об'єктивні закономірності розвитку людського суспільства, допомагає вірно зрозуміти життя наїроду, класів, роль партій.

Визвольні змагання 1917-1920 років зрушили широку українську землю, до глибини душі потрясли українським народом і штовхнули розвиток подій на цій частині земного ґльобу в новому напрямку. А хоч закінчилися вони невдачею, та почали нову епоху в житті нашого народу, ба й усього європейського сходу. Нікому не пройти повз те мовчанкою, ані заперечити це, чи злегковаоїсити. Після того прийшов ніби-мир, неменш важкий для народу, як гаряча війна, і вимагав він не женшог напруги сил та боротьби, хоч може й іншими способами. На жаль мало в нас написано про ті роки, що в них зарисовувалися нові шляхи майбутности української нації і визрівали нові політичні ціннощі, що до кореня міняли давкі світогляди і скидали старих ідеалів. А вони незвичайно цікаві для історика та повчальні для політика. І все ще далеко в нас до повного висвітлення та зрозуміння тодішніх політичних настроїв серед суспгльности і поглядів чільних її виразників та носіїв.

Понад два десятки років "Срібна Сурма" знайомить своїх читачів з діянням українського націоналістичного руху, зокрема з його найбільш активними виявами в підпільній політичній і революційній боротьбі. Спогади учасників тієї боротьби, зібрані матеріяли та тут і там опубліковані документи кидають яскраве світло на змагання двох уже поколінь українського народу за національно-державне визволення. Авже ж, де світло, там мусять бути й тіні, було б шкідливо мовчки повз них проходити і "Срібна Сурма" мусіла знайти відвагу, щоб говорити і про них.