«Сказания иностранцев о Московском государстве» - выпускное сочинение В.О. Ключевского, представленное молодым исследователем к окончанию Московского университета. Оно было удостоено золотой медали, а его автор – степени кандидата. Работа обращаются к истории повседневной жизни разных сословий, истории быта, проблемам своеобразия национального характера и культурно-исторических связей России и Запада. В.О. Ключевский рассматривает записки путешественников как особый вид исторических источников. Их своеобразие и уникальность состоят в том, что они дают сведения об обыденной жизни русских людей, которую слабо затрагивали известные на тот момент отечественные документы. Автор исследует вопрос, что представляют собой известия иностранцев, описывающих свои впечатления от России, что они дают для изучения ее жизни и политической системы Российского государства. Ключевский отмечает некоторые традиционные черты во взаимном восприятии иностранцев и русских. Он показывает характерные для представителей «западного» мира субъективизм и искаженное восприятие Московии, как страны на краю света, совершенно им не понятной. Книга состоит из тематических разделов, в каждом из которых глазами иностранцев представлена та или иная сфера жизни средневековой России: города, торговля и монета, войско, государь и его двор, прием иностранных послов, управление и судопроизводство, доходы казны, вид страны, ее климат, почвы, их плодоносность, население и т.д.

Выпуская в свет второе издание своей книги, автор ее в праве радоваться этому, как очевидному доказательству того, что вопрос, избранный им темою своего труда, занимает в настоящее время русскую читающую публику и что, следовательно, практическое разрешение его у нас делается тем более возможным, чем большее число членов общества будут знакомы с теориею и историею этого вопроса. Исправив в новом издании все ошибки и некоторые неточности, вкравшиеся в первое, автор счел полезным присоединить сверх того несколько дополнений к прежнему описанию европейских исправительных для молодых преступников заведений.

1872 и 1873. - 1874. - 375 с.

Дана праця належить українському фольклористу, етнографу і літературознавцю Миколі Сумцову. Він аналізує, як пора року, коли молодята беруть шлюб, впливає на їх подальше шлюбне життя, які жертви звикли приносити богам до прийняття християнства молодята, аби забезпечити собі подружнє щастя і т. ін. Особлива увага приділяється караваю, його виготовленню і споживанню, а також іншим символам (як, наприклад, гільце).

Пётр Васильевич Завадовский (1739—1812) — украинский и русский государственный деятель, первый министр народного просвещения Российской империи. Граф Петр Александрович Румянцев-Задунайский, сын генерал-аншефа графа Александра Ивановича1 и правнук знаменитого боярина Матвеева2, родился в 1725 году, достопамятном, ибо Россия лишилась тогда славнейшего полководца своего, Петра Великого. Сначала Румянцев, записанный в солдаты на шестом году своего возраста (1731 г.), обучался в деревне, под надзором отца своего находившегося тогда в ссылке; потом с 1736 года в Малороссии, откуда отправлен в Берлин (1739 г.) дворянином посольства, для приобретения навыка по дипломатической части, но в следующем году отозван в Отечество; поступил в Шляхетный сухопутный кадетский корпус 29 июля и там учился только четыре месяца. Пылкий, огненный юноша не мог подчинить ума своего единообразным занятиям, сбросил узы, на него положенные, пользуясь пребыванием отца в чужих краях, и на свободе сам начертал себе полет, которого обыкновенные умы не в состоянии постигнуть. Стремительно возвышался он: в 1743 году, на девятнадцатом от рождения, был уже армейским капитаном и прислан отцом в С. Петербург из Абова с мирным трактатом. Императрица Елисавета Петровна столь была довольна прекращением военных действий с Швецией и значительными приобретениями, что пожаловала молодого Румянцева прямо в полковники.

В философской литературе с именем Вильгельма Оствальда обычно связывают радикальную натурфилософию – энергетизм. В своей редукционистской философии, основанной на энергетизме Майера Оствальд полагал, что, в идеале, все природные явления могут быть объяснены как формы и превращения всеобщей субстанции – энергии. Энергетизм как глобальная редукционистская стратегия противостояла другой более архаичной форме глобального редукционизма– механицизму. Энергетическое мировоззрение Вильгельма Оствальда - это, прежде всего, исследовательская программа, а не философская доктрина. На инагурационной речи 1887 года по физикализации химии известный химик предложил два закона энергетики: первый, энергия является независимой и однородной величиной, суммарное количество которой остается постоянной, второй закон управляет превращениями энергий через фактор интенсивности. Интересно, что в своей время физикалисткая программа Оствальда очень заинтересовала молодого Эйнштейна. Но Оствальд, к сожалению, а может к счастью, в 1901 году отказал ему в аспирантуре, при этом, с течением времени, специальная теория относительности, именно со слов Оствальда, стала считаться самой перспективной теорией со времен открытия закона сохранения энергии. В принципе, редукционизм Оствальда, незаслуженно забытый не без помощи ленинской критики эмпириокритицизма, предполагает альтернативную идеям логического позитивизма категориальную систему, возвышающуюся над понятийным аппаратом естествознания и предлагающую совершенно иную схему познания на законах энергетики.

Т. 1. - 1911. - 469 с.

Коркин, Александр Николаевич — заслуженный профессор математики спб. университета. Родился в Вологодской губ. в 1837 г. По окончании первоначального образования в вологодской классической гимназии К. в 1854 г. поступил студентом на физико-математический факультет спб. университета, где уже в 1856 г. за сочинение на заданную факультетом тему "О наибольших и наименьших величинах", получил золотую медаль. Окончив курс в 1858 г. со степенью кандидата, К. поступил учителем математики в спб. 1-й кадетский корпус, но продолжал научные занятия и в 1860 г. защитил диссертацию "Определение произвольных функций в интегралах линейных уравнений с частными производными" на степень магистра чистой математики; тогда он оставил службу в корпусе и избран был адъюнктом спб. университета по кафедре математики, сделавшейся вакантной после В. Я. Буняковского. 1862—63 гг. К. провел в заграничной командировке, слушал лекции знаменитых математиков в Париже и Берлине и подготовил свою диссертацию "О совокупных уравнениях с частными производными и некоторых вопросах механики"; эта диссертация была окончена уже в С.-Петербурге и после защиты ее, в 1868 г., К. был утвержден в звании экстраординарного профессора. С 1873 г. он состоял ординарным, а с 1886 г. — заслуженным профессором. В разное время К. читал лекции почти во всем отделам математики; лекции его всегда отличались ясностью изложения и изяществом формы. — Научные работы К. имеют предметом главным образом интегрирование уравнений с частными производными и теорию чисел. К первой области относятся его магистерская и докторская диссертации, а также статьи "Sur le théorème de Poisson et son réciproque" ("Bulletin de l'Acad. de St.-Petersb", т. 16, 1871), "О частных дифференциальных уравнениях второго порядка" (Приложение к протоколам университета, 1878) и др. В докторской диссертации рассматривается совокупность какого угодно числа уравнений первого порядка с одной неизвестной и предлагаются оригинальные приемы для нахождения этой неизвестной, ведущие к решению особенной области вопросов, из которой автор, для пояснения теории, взял вопрос о нахождении интегралов, общих многим задачам механики. Другие статьи касаются трудного вопроса об определении произвольных функций, входящих в интегралы уравнения второго порядка по заданным начальным условиям. Автор решает вопрос для всех тех случаев, к которым применим способ Монжа, и дает правила для нахождения упомянутых функций при существовании начальных условий определенного рода. В теории чисел работы К. сосредоточиваются на теории квадратичных форм. Основной вопрос о так называемом точном пределе для минимума определенных квадратичных форм, легко решающийся для форм бинарных, представлял уже трудности для форм тройничных, и хотя для последних и был найден еще Зебером, но доказан только Гауссом в 1831 г. Несравненно большие трудности представлял этот вопрос для форм с четырьмя и более переменными; трудности настолько увеличиваются с увеличением числа переменных, что со времен Гаусса многие математики тщетно пытались их преодолеть. С 1871 по 1877 гг. К., совместно с Е. И. Золотаревым (см.), предпринял ряд исследований об упомянутом вопросе и им удалось найти решения для форм с четырьмя и с пятью переменными. Эти результаты, считающиеся капитальными в теории определенных квадратичных форм, изложены в статьях, напечатанных в "Mathematische Annalen" (B. V, VI и XI). — Мелкие статьи математического содержания К. напечатал в "Nouvelles Annales de Mathématique", в "Comptes Rendus" парижской академии, в бюллетенях Дарбу и в русских математических журналах. В течение своей многолетней профессорской деятельности К. создал целую школу молодых математиков. Его бывшие слушатели состоят ныне профессорами во многих русских университетах.

O-DAY is rooted in yesterday. The harvest of the autumn presupposes the plowing and sowing of the spring. The men of the present are the inheritors of the past and are never the earners of their best possessions. No nationality, university, business, church, association is wise to forget its debt to the men who wrought in the times of its beginning. The men responsible for the guiding of the vessel, as it safely bears its present cargo, ought to remember gratefully those who laid the ship's keel and made the anvils ring in patient preparation.

ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович (18/30.09.1841 — 20.06/02.07.1895) — історик, публіцист, соціолог, філософ, громадський діяч. Народився в м. Гадячі на Полтавщині у дворянській родині. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії та на історико-філол. ф-ті Ун-ту Св. Володимира, який закінчив 1863 р. У 1864 — 75 рр. викладає тут історію, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київ. Громади. Видає разом з В. Антоновичем двотомник "Исторические песни малорусского народа" (1874 — 75), "Малорусские народные предания и рассказы" (1876). Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з ун-ту, в 1876 — 89 рр. плідно й активно працює в Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист, видає зб. і ж-л "Громада" (1878 — 1882), серії позацензурних брошур і книг укр. та рос. авторів, разом з С. Подолинським і М. Павликом створює "Женевський гурток" — перший укр. соц. осередок; здійснює — через М. Павлика та І. Франка — визначальний вплив на укр. радикальний рух у Галичині. 1885 р. через свої ліві погляди Драгоманов позбавляється підтримки київ. "українофілів" і ще тісніше співпрацює з галицькими молодими інтелігентами у розробленні теоретичних засад радикального руху й філософії нац. ідеї. Пише праці: "Переднє слово до "Громади" (1878), "Пропащий час" (1878), "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879), "Историческая Польша и великорусская демократия" (1881 — 82), "Вольный союз" (1884), "Либерализм й земство в России" (1889)та ін. З 1889 і до смерті працює професором Софійського ун-ту.

Ч. 1 : Провідні ідеї і епізоди. - 1920. - 102 с.

У 80-х роках 19 століття в духовній сфері європейских суспільств відбувалася зміна поколінь. Чи не в усіх ділянках життя суспільства, у тому числі в політиці, гучно заявляє про себе молодь, причому саме це покоління дало зі свого середовища багатьох політиків, котрі відігравали надзвичайно велику роль та користувалися значним авторитетом і набагато пізніше, уже в контексті інших історичних епох. Подібне явище спостерігаємо в різних країнах Європи: «Молода Італія», «Молода Чехія», «Молода Болгарія» і т.д. Відомий французький історик Марк Блок взагалі спробував інтерпретувати історію як історію насамперед поколінь, слушно зауваживши, що такий поділ інтуїтивно прижився у сферах філософії чи літератури. Всі ці «молоді» рухи були дуже схожі, оскільки становили собою, по суті, суміш радикалізму національного й соціального. Крім того, початок їхнього існування відзначався запеклими перепалками з «батьками». Особливо сильними були подібні вияви в середовищі галицьких українців. «В останніх десятиліттях XIX віку, – писав найзаслуженіший представник нового покоління тієї доби І. Франко, – на підмогу, а по части на зміну давнішим діячам вийшла нова генерація робітників і вкинула в ту прірву велику працю, велику силу гарячого запалу і твердої віри в будущину в нашім національнім життю та рівночасно прочистила повітря, проложила не в однім напрямку нові стежки. Вона розбудила пристрасті там, де вперед була байдужість і рутина, оживила пульс народного життя. Се був запас свіжих сил, який віднайшла в собі наша нація в хвилі тяжкого пригноблення. Я називаю ту генерацію, тих людей, що своєю працею збудували той замітний ступінь, який визначається у нас між роком 1880 і 1900, «Молодою Україною». Ця назва бере початок з доповіді "Молода Україна, її становище і шлях" 25 лютого 1890р у Петербурзі випускника Петербурзької війсково-правничої академії Трохима Зінківского (1861—1891) перед земляками — українцями па зборах, присвячених творчості Т.Г. Шевченка. У центрі її уваги була проблема націй і національних відносин.

Олександр Корнійович Мицюк (1883—1943) — український юрист, економіст і соціолог, громадський діяч. У 1906 р. О. Мицюк — один із засновників Української партії соціалістів-революціонерів. Група громадських діячів України — М. Шаповал, П. Христюк, М. Залізняк, О. Мицюк проголосили про її створення, але далі її існування й діяльність до 1917 р. не простежується. У 1915 р. О. Мицюк — один із організаторів Юнацької спілки (ЮС) — безпартійної молодіжної організації у підросійській Україні, яка виступала за автономію України. За Директорії — міністр внутрішніх справ (з 26 грудня 1918 р. по 12 лютого 1919 р.).[1] Після відставки уряду в лютому 1919 р. О. К. Мицюк прибув на Поділля і розпочав плідну організаційну роботу з питань кооперації. Швидко адаптувавшись до місцевих умов, він провів низку організаційних заходів, започаткував Вінницький і Кам'янецький «Господарсоюзи» (головою правління останнього працював до вимушеної еміграції в кінці 1920 р.).[2] В кінці 1920 емігрував до Чехословаччини. Відразу по тому включився в громадську роботу. З 1921 О. Мицюк — дієвий член Українського громадського комітету у Чехословаччині. Згодом займається науковою та просвітницькою роботою. Він — професор Української господарської академії і Українського вільного університету, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Активно співпрацює з українськими виданнями за кордоном. У 1929 р. в місячнику «Розбудова нації» виходить стаття професора Мицюка «Фашизм». В ній він підкреслює невмістність назви «фашизму», якою охрестили український націоналізм його противники. Уже в цій першій статті, присвяченій аналізу фашизму як суспільно-політичної течії, автор доходить висновку про його подібність до більшовизму[

Ч. 2. - 1922. - 312 с.

Вирісши на фольклорно-літературній традиції, Лепкий не протиставився їй, а скоріше синтезував із модерними здобутками як митець новочасний, європейського типу. Цей його "європеїзм" був прикметним результатом дії ряду чинників — генетичних (родовід, навчання і пробування в культурних центрах Європи); контактних (приязні стосунки з краківськими літераторами С Виспянським, К. Тетмаєром, В. Орканом, знайомство з лідером "Молодої Польщі" С.Пшибишевським, ТМіцінським, із українськими європейцями !.Франком, М.Коцюбинським, В.Стефаником. П.Карманським), а також типологічних.

Книжка розповідає про походження й побутування українського національного інструменту — кобзи, про життя відомих кобзарів старих часів, про кобзаряькі братства та їх діяльність, а також про відродження й удосконалення кобзи. В кінці додається список літератури про кобзарські думи й кобзарів. Книжка рассказывает про происхождение и современность украинского национального инструмента - кобзы, про жизнь известных кобзарей старых времен, про кобзарскте братства и их деятельность, а так же про возрождение и усовершенствование кобзы. В конце приложен список литературы про кобзарские думы и кобзарей. Здавалося, що зі збільшенням рядів української національно свідомої інтелігенції становище сліпих кобзарів покращав, здавалося, що вона так люблячи кобзарів прийде Тм на поміч, бодай в найтящі хвилі їхнього життя, але, на великий жаль, за винятком окремих осіб загал інтелігенції був до того байдужний, принаймні так було в недалекім минулім. Найкраще се підтверджує отсей невеликий уривок про одного талановитого, не так давно померлого, молодого кобзаря.

Характерной чертой предлагаемой книги, отличающей ее от других учебников—это руководительство молодым пчеловодом шаг за шагом, что представляет собою как бы дневник работ.

Комментирование партий — это значит восстановление логического хода мысли обоих противников. Комментирование партий двух крупнейших шахматных мыслителей нашей эпохи — Алехина и Капабланки — задача большой трудности, если не скользить по поверхности затаенных замыслов, если не принимать на веру чужие анализы, если стремиться познать истину, скрытую в лабиринте глубоких идей. Авторы, поскольку это было в их силах, попытались стать на этот последний путь. Работа оказалась настолько серьезной, что в интересах скорейшего выпуска настоящей книги к аналитической проверке нескольких партий (23, 25, 31, 34) был привлечен наш молодой талантливый мастер М. М. Ботвинник.

Вип. 1 : Вирізування і настилування. - 1928. - 6 с.