Эпоха западноевропейского барокко богата достижениями и открытиями. Среди них - появление симфонического оркестра, с которым связаны новые пути развития музыкального языка, принципов формообразования и судеб музыкальных жанров. Однако появление оркестра породило проблему, которая остается актуальной и поныне. Суть ее в определенном несоответствии требований полифонической музыки возможностям оркестра, призванного с наибольшим художественным успехом воспроизводить именно гомофонную по складу и фактуре музыку. Представленный анализ выполненной Буслером оркестровой транскрипции баховской фуги показывает такой путь, при котором сохраняются и особенности фуги, и выразительность оркестрового звучания.

Це видання є каталогом до унікальної колекції українських старожитностей відомого мецената, громадського і культурного діяча другої половини ХІХ ст. – В. В. Тарновського, яка стала важливою складовою фондів та експозиції Чернігівського історичного музею. Також у виданні знаходяться фотографії до даної колекції.

Збірка «З вершин і низин» — це складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з різного приводу. Франко у «Передньому слові» пише: «Укладаючи матеріал для сеї книжки, я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку–таку артистичну суцільність». Збірка складається з семи великих розділів, які умовно розподіляємо тут на дві нерівні частини. У перших трьох розділах — «De profundis», «Профілі і маски» та «Сонети» — зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх — «Галицькі образки», «Із жидівських мелодій», «Панські жарти» та «Легенди» — твори епічні.

Книга літературознавця, фольклориста, історика і громадського діяча русофільської орієнтації Ю. А. Яворського (1873–1937) вийшла друком в ті роки, коли він досліджував давньоруські літературні пам'ятники та фольклорні твори в Галичині, що входила до складу Австро-Угорщини. Основний зміст збірки складають колядки та щедрівки, зібрані, як зазначено у передмові, літератором Й. Левицьким. Його записи відтворені повністю, зі збереженням орфографії оригіналу.

Київська Козаччина 1855 — масові сел. виступи в Київській губернії за відновлення козацтва як сусп. стану і військ. формування. Приводом до них стало опублікування під час Кримської війни 1853—1856 маніфесту імп. Миколи I, що передбачав створення рухомого держ. ополчення. По Київщині, де ще свіжими були згадки про запороз. козацтво, почали поширюватися чутки, нібито тих, хто запишеться в ополчення («у козаки»), буде звільнено від кріпосної залежності (див. Кріпацтво) і вони одержать поміщицькі землі та майно. Бажаючі покозачитися примушували священиків та ін. письменних людей складати списки «вільних козаків», а записавшись у ці списки, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місц. адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади») і вибирали собі ватажків (відомі імена окремих з них: Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський, Михайло Гайденко, Корній Захарченко). Почавшись у лют. 1855 у Васильківському повіті, рух за покозачення в берез.—квіт. охопив понад 500 сіл і містечок у 8 із 12 повітах Київ. губернії (Таращанському, Васильківському, Київському, Звенигородському, Черкаському, Уманському, Сквирському, Канівському). На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська і поліцію. У кількох селах і містечках сталися криваві сутички, найзапекліше протистояли військам і поліції покозачені селяни у Биковій Греблі (Васильківський пов.; нині село Білоцерківського р-ну), Березні (Сквирський пов.; нині село Володарського р-ну; обидва Київ. обл.), Корсуні (нині м. Корсунь-Шевченківський) і Таганчі (Канівський пов.; нині село Канівського р-ну Черкас. обл.). Однак сили були нерівними. Селяни змушені були скоритися.

Засновник українського природознавства, автор перших підручників та творець термінології з різних природничих наук, український філолог Іван Верхратський був дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові і першим головою його математично-природничо-лікарської секції. Верхратський відомий своїми дослідженнями флори і фауни Східної Галичини. Окрім цього, Іван Григорович був автором наукових праць з української діалектології та лексикології: "Знадоби до словаря южноруского"; "Знадоби до пізнання угорсько-руских говорів". Мові лемків північних схилів Карпат присвятив монографію «Про говір галицьких лемків» (Львів, 1902), яка досі є серед найґрунтовніших праць у цій ділянці, що не втратила наукової вартості. Книга складається зі вступу «Граматика», «Взірців бесіди галицьких лемків» (оповідання і приказки з різних сіл, загадки, приповідки, пісні), «Словарця». Цінна зокрема тим, що писалася в часи, коли лемки ще компактно проживали на своїх етнічних територіях, тож автор мав змогу дослідити говірку у її природному стані. Поданий «Словарець» (обсягом майже 100 с.) є фактично лемківсько-німецьким диференційним діалектним словником.

Автор зображує історичний розвиток, етнографічні особливості, релігійний та національний склад Холмщини на поч. 20 ст.

"Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины 18 в.". Складений I. Ф. Павловським і виданий Полтавською губернською вченою архівною комісією у 1912 р., де наведено біографії уродженців Полтавської губернії: письменників, учених, художників, композиторів (433 записи і 62 портрети). У 1913 р. було видано "Первое дополнение к Краткому биографическому словарю ученых и писателей Полтавской губернии с половины 18 века", в якому наведено 85 біографій, а також поправки до "Словаря".

Книга складається з окремих розділів, присвячених історії та формам української архітектури, основним принципам будування українських церков і світських споруд (у т. ч. кооперативних і шкільних будівель). Окрему увагу звернуто на оздоблення та оброблення стін. Близько 70 рисунків ілюструють це видання.

У книзі описується політичний, адміністративний та судовий устрій Галичини у складі Австро-Угорської імперії.

У книзі описується створення, структура та значення Українських січових стрільців у складі австро-угорської армії.

Мова арабської літератури й освіченого суспільства, що зберігся до цих пір - це значною мірою стародавню мову північних арабів. Певною мірою споріднені йому "сайхадскіе" мови мешканців Аравійського Півдня були майже повністю витіснені арабською мовою і його діалектами до XI століття н. е..; власне літератури на них практично не збереглося. Монументальні написи (починаючи з кінця II тисячоліття до н. Е..) - Це в основному лише короткі повідомлення культового та історичного характеру. Вони говорять про "торговому царстві" Маин, таких "військових" царствах, як Саба або Хімйар, складному соціальному ладі, пишному культі. Деякі поетичні перекази півдня збереглися в обробці на арабською мовою - в Корані, в книгах історика - географа ал-Хамданія (? -945), коментувати "хімйарской касиди" Нашуана ал-Хімйарі (? -1177); мабуть ці перекази розповідали і частиною співали особливі оповідачі. Більш ранні записи (до VII ст.) Практично не збереглися; легенди сильно перероблені ісламом і з історією мають мало спільного.

Проілюстрована збірка складена описами географічних подорожей до північних території планети. Основним об’єктом опису стає сукупність нівальних та гляціальних ландшафтів Північно-Льодовитого океану. Книга написана в легкій пізнавальній формі з художнім відтінком.

Вип. 2 : Козаччина. - 1919. - 58 с.

Григоріїв (1883–1953) – громадський та політичний діяч, публіцист і педагог – велику увагу приділяв сприйняттю матеріалу дитиною на емоційному рівні. Його книга для читання «Історія України, виложена народними думами та піснями» (1919) є своєрідною працею з історії України, яку складав сам народ. Фольклорний матеріал з історія козацтва (вип. 2) поділено на невеличкі частини, до нього додано коротку характеристику проблеми чи історичного факту.

О.Шахматов займався у тому числі й питанням історії української мови, якому і присвячена пропонована книга. Шахматов брав участь у складанні декларації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905 — 1906) (див. також Заборона українського слова в Росії. Реферат Петербурзької Академії наук (1916) [PDF]). Це було в згоді з політичними поглядами Шахматова: як типовий російський ліберал (член партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культурні права народів Росії, але при умові недоторканости Рос. Імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежності, Шахматов зайняв різко негативну позицію. Початки української мови автор виводив з «південного наріччя» «спільнодавньоруської» мови. Шахматов вважав витоки української мови у загальних рисах автохтонними (хоч часом містив їх між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у середньому Подніпров'ї). Не зважаючи на вразливі місця у теорії Шахматова, його історично-генетичні концепції підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов'янському мовознавстві, навіть у противників Шахматова; жодна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій половині 20 ст., як школа Шахматова.

Представлена публікація є статутом Українського академічного хору в Празі, який був заснований у 1921 р. і, станом на 1923 р. складався з 92 осіб (виступав на українських святах та з сольними концертами). Статут містить положення, що зазначають, хто може бути членом товариства і які права отримуються при вступі до нього, в чому полягає діяльність товариства, за якими принципами скликаються загальні збори та інші аспекти життя хору.

"Наука віршування" (назва якої відсилає нас і до Горацієвої "Науки поезії" і до Брюсівської "Науки про вірш") була першою спробою дати теорію вірша українською мовою на матеріалі як давньої (античної), так і модерної української поезії. Як і Валерій Брюсов, Б. Якубський адресував свою книгу масовому читачеві, але прагнув, як він пише в передмові, "з'єднати популярність книжки з відповіддю в ній на най складніші проблеми сучасної теорії віршування". Попри самокритичне зауваження, що "цих труднощів" автор не переміг, насправді Б. Якубському вдалося стисло, доступно, ясно і водночас з глибоким професіоналізмом викласти основи віршування в усіх його аспектах - ритміки, метрики, "евфонії" і строфіки.

У книзі автор аналізує становище різних частин України, що опинилися у складі СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. Особливу увагу він звертає на розвиток політичних настроїв західних українців та пропонує тактику поведінки, метою якої є незалежна соборна Українська Держава.

О.Шахматов займався у тому числі й питанням історії української мови, якому і присвячена пропонована книга. Шахматов брав участь у складанні декларації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905 — 1906) (див. також Заборона українського слова в Росії. Реферат Петербурзької Академії наук (1916) [PDF]). Це було в згоді з політичними поглядами Шахматова: як типовий російський ліберал (член партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культурні права народів Росії, але при умові недоторканости Рос. Імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежності, Шахматов зайняв різко негативну позицію. Початки української мови автор виводив з «південного наріччя» «спільнодавньоруської» мови. Шахматов вважав витоки української мови у загальних рисах автохтонними (хоч часом містив їх між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у середньому Подніпров'ї). Не зважаючи на вразливі місця у теорії Шахматова, його історично-генетичні концепції підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов'янському мовознавстві, навіть у противників Шахматова; жодна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій половині 20 ст., як школа Шахматова.