Вперше в історії вітчизняної філософської думки обгрунтовано концепцію буттєвісного укорінення людини в інтенційній єдності онтології, філософської антропології, етики та культури. Здійснено науково-теоретичний та методологічний аналіз найбільш суттєвих підходів щодо вивчення проблеми буття людини в історії становлення та розвитку європейського та вітчизняного філософського дискурсів. Розкрито зміст категорій "укорінення", "знекорінення", охарактеризовано такі інваріантні екзистенціали-цінності буття людини, як відповідальність, творчість, свобода, суверенність, "буття-для-себе", "культура себе".

Впервые в истории отечественной философской мысли обоснована концепция бытийного укоренения человека в интенционном единстве онтологи, философской антропологии, этики и культуры. Осуществлен научно-теоретический и методологический анализ наиболее существенных подходов к изучению проблемы бытия человека в истории становления и развития европейского и отечественного философского дискурсов. Раскрыта сущность указанных категорий, охарактеризованы такие инвариантные экзистенциалы-ценности бытия человека, как ответственность, творчество, свобода, суверенность, "бытие-для-себя", "культура себя".

Вперше розкрито панорамну картину розвитку українського історичного процесу на теренах України з найдавніших часів до сьогодення. Висвітлено основні етапи становлення української державності, діалектику форм і методів національно-визвольної боротьби. Проаналізовано здобутки та недоліки організації визвольного руху за незалежність та суверенність України.

Розроблено концепцію етнонаціонального самовизначення соціального суб'єкта. Розглянуто самовизначення як цілісність людини (особистості), консолідованість нації - етноспільноти. Виявлено закономірності процесу самовизначення особи, нації та держави, внутрішні взаємозв'язки, основні пріоритети, форми та рівні етнонаціонального самовираження. Обгрунтовано підхід до національного самовизначення як певної якості самостійного етносоціального організму, що відображає свою суверенність і самосуверенність. Розкрито оптимальні співвідношення прав людини та нації, індивідуальних і колективних прав. Запропоновано шляхи вдосконалення державної етнонаціональної політики в Україні.

Розглянуто проблеми генези ідеї української державності, конфлікти в західноукраїнському молодіжному русі між "батьками" та "синами". Визначено вплив на становлення та розвиток молодіжних організацій і товариств Західної України надмірної інтернаціоналізації та захоплення ідеями інтегрального націоналізму. Показано значення молодіжного руху в Західній Україні для національної консолідації та єднання українських земель. Висвітлено діяльність молодіжних організацій і товариств Західної України у міжвоєнний період, визначено місце та роль національної еліти у громадському житті, вихованні національної стійкості, самоствердження та консолідації, у боротьбі за суверенність і незалежність, розбудову нової України.

На прикладі аналізу філософської концепції Г.Арендт показано, що подолання суб'єкт-об'єктного розмежування започаткувало формування політичних теорій, які базуються на світовості та множинності як фундаментальних конституентах унікального політичного досвіду. Досліджено особливості трансформації у філософській концепції Г.Арендт гайдегерівської ідеї відкритої екзистенції у концепт "становище людини", що дало змогу спростувати радикальну самотність гайдегерівського індивіда. Розкрито головні відмінності між кантівським та арендтівським розумінням множинності. Досліджено роль онтології у трансформації кантівської тотожності свобода - суверенність у контингентну свободу в політичній філософії Г.Арендт. Визначено онтично-онтологічну природу дії як єдиного способу vita activa, що безпосередньо виявляють особливості множинності та народжуваності як обставин становища людини. Досліджено способи vita activa - працю, роботу - щодо їх спроможності виказувати особливості людського буття. Висвітлено відмінності між гайдегерівським розумінням ролі приватної та публічної сфер щодо реалізації людиною власної екзистенції у контексті її природної схильності до утворенння та облаштування спільного світу, а також утворення низки специфічних зв'язків, які породжують феномен влади. Аргументовано політичний вимір людської природи. Обгрунтовано переваги та можливості відкритої політики щодо реалізації людиною власної екзистенції, набуття нею свободи та подолання явища світовідчуження. Досліджено особливості некласичних принципів облаштування спільного буття людей, які б сприяли подоланню наслідків світовідчуження людини, оскільки вона позбавлена "оселі",

Проведено комплексне дослідження діяльності О.Кандиби-Ольжича як громадського діяча, науковця та літератора у контексті суспільно-політичного руху першої половини XX ст. Висвітлено проблеми формування та еволюції суспільно-політичних і науково-ідеологічних поглядів ученого. Обгрунтовано його роль у громадсько-політичному житті країни, вихованні національної свідомості, самоствердженні та консолідації української нації у боротьбі за державну суверенність та незалежність. До наукового обігу введено значну кількість нових архівних джерел і документів. Встановлено роль і значення О.Кандиби-Ольжича у створенні та розбудові культурної референтури ПУН та Української Національної Ради. Проаналізовано наукову спадщину вченого та його внесок у справу вивчення та популяризації пам'яток трипільської культури. Переглянуто ряд застарілих положень та оцінок історичної науки, запропоновано їх нову інтерпретацію.

Обгрунтовано концепцію буттєвісного укорінення людини в інтенційній єдності онтології, філософської антропології, етики та культури. Проведено науково-теоретичне та методологічне дослідження найбільш суттєвих підходів до проблеми буття людини в історії становлення та розвитку європейського та вітчизняного філософського дискурсів. Розкрито сутність проблеми укорінення та зміст категорій "укорінення" - "знекорінення". Охарактеризовано інваріантні екзистенціали-цінності буття людини - відповідальність, творчість, свобода, суверенність, "буття-для-себе". Викладено цілісну наукову концепцію буттєвого укорінення людини, яка сприяє розширенню проблемно-дослідного поля сучасного етапу вітчизняних соціально-філософських і філософсько-антропологічних досліджень як теоретичне підгрунтя практичної гуманізації людського буття. Проаналізовано евристичний потенціал концепції буттєвісного укорінення людини у філософській практиці, зокрема, в осмисленні проблем освіти та виховання, у вивченні історико- та соціально-філософської проблематики.

Обоснована концепция бытиевого укоренения человека в интенционном единстве онтологии, философской антропологии, этике и культуре. Проведены научно-теоретическое и методологическое исследования наиболее сущностных подходов к проблеме бытия человека в истории становления и развития европейского и отечественного философского дискурсов. Раскрыты сущность проблемы укоренения и содержание категорий "укоренение" - "обескоренение". Охарактеризованы инвариантные экзистенциалы-ценности бытия человека - ответственность, творчество, свобода, суверенность, "бытие-для-себя". Представлена целостная научная концепция бытиевого укоренения человека, способствующая расширению проблемно-исследовательского поля современного этапа отечественных социально-философских и философско-антропологических исследований как теоретическая основа практической гуманизации человеческого бытия. Проанализирован эвристический потенциал концепции бытиевого укоренения человека в философской практике, в частности, в осмыслении проблем образования и воспитания, в изучении историко- и социально-философской проблематики.

Досліджено особливості рівнів, форм і механізмів прояву народного суверенітету за умов федеративної держави й обгрунтовано суверенність її суб'єктів у контексті матеріалізації народного суверенітету в моделях федеральних систем світу.

Висвітлено особливості здійснення зовнішнього суверенітету федеративних держав федеральними органами за участю суб'єктів федерацій, обгрунтовано положення про зовнішню суверенність суб'єктів федерацій за сучасних умов світової глобалізації та інтеграції. Здійснено теоретичні узагальнення щодо реалізації суверенними суб'єктами зовнішнього суверенітету федеративної держави.

Дослідження соціально-філософської реконструкції ціннісних і позитивно-солідарних смислів сумісності індивідуального та колективного в добу західного Середньовіччя, яке надає теоретичну можливість вирішення кризових явищ сьогодення. Здійснено концептуалізацію раціональних ідей і практичних форм консолідації індивідуального та колективного. Уперше розкрито аксіологічний потенціал середньовічного досвіду як чинника подолання соціального патерналізму та несвободи. Доведено, що питання усвідомлення цих смислів розглядалося середньовічними мислителями як пов'язане з провіденціальною оптикою людства та формуванням аксіологічно-ієрархічної цілісності. Показано, що досвід осмислюється як позитивне явище, яке надає людині і спільнотам християн наснагу до соціальної трансформації, закладає підгрунтя суспільної солідарності й удосконалення форм сумісного життя. Обгрунтовано, що в середньовічних доктринах досягнення колективного спасіння осмислюється як результат вільних дій та вчинків індивідів, що приречені самостійно перетворювати свою природну гріховність (status naturae) на доброчесність. Висвітлено ієрархічний принцип підпорядкування нижчого вищому, підкорення індивідуального колективному. Духовна і світська влада впорядковували суспільне життя, формували організацію правового порядку, закріпили за індивідом право на суверенність, а за колективом - право на примус. Доведено, що церква збалансовувала революційну та консервативну тенденції в християнстві, спрямовувала вільну волю людини до злагоди з вимогами колективного. Розкрито єдність ціннісних смислів: від щоденно-буденного до абсолютно-трансцендентного сенсу образів середньовіччя. Визначено доктринальні концепти та досвід метафізичного, релігійно-морального та соціально-політичного консенсусу: узгодження інтересів індивідів і соціуму.

Висвітлено основні аспекти доктрини національної безпеки України, спрямованої на збереження суверенності та ідентичності. Підкреслено значення стратегії національної безпеки для захисту національних інтересів та забезпечення умов економічного зростання.

Конкретизовано концептуально-методологічні аспекти вивчення феномену особистісного простору студентської молоді в межах авторської позиції його структурно-функціональної організації. Окреслено центральні принципи запропонованої дослідницької позиції вивчення особистісного простору у вигляді внутрішнього інтегрованого образу суб'єктного характеру, який забезпечує адекватний рівень соціально-психологічної адаптації та становлення соціальної зрілості, самоствердження й самоактуалізації сучасного студента. Визначено основні структурні компоненти особистісного простору та їх специфічні функції: адаптаційний компонент виконує пристосувальну, контролювальну й захисну функції; мотиваційний компонент здійснює стабілізаційну, ідентифікаційну та інноваційну; особистісно-поведінковий компонент вміщує організаційну, комунікативну й акумуляційну функції. Проаналізовано співвідношення змісту функціональних ознак структурних компонентів особистісного простору та його психологічних меж та визначено такі характеристики якості, як цілісність, самоорганізація та відкритість особистісного простору. Розроблена програма емпіричного дослідження, а також комплекс використаних методів математичної обробки результатів дослідження підтверджують концепт розуміння особистісного простору як форми внутрішньої узгодженості студента з обставинами життя, що супроводжується особливостями конфігурації проявів адаптаційних, мотиваційних та особистісно-поведінкових компонентів. Доведено, що високі показники суверенності психологічного простору студентів найчастіше зумовлюють такі характерологічні якості та способи взаємодії з оточуючими, як відповідальність, прямолінійність, недовірливість та схильність до особистісної автономності. Щодо семантичної репрезентації "образу життя" досліджуваних студентів методом знаходження семантичної універсалії сукупності стійких і схожих оцінок, то виділяємо такі його ознаки, як компромісний, позитивний, егоїстичний, відкритий, демократичний.

Проаналізовано й узагальнено основні теоретичні підходи до дослідження суверенності психологічного простору молодої людини в контексті становлення її особистісної зрілості. Визначено найбільш важливі й інформативні особистісні детермінанти суверенності особистісного простору, якими виступили відповідальність, прямолінійність, автономність. Обгрунтовано, що суверенність психологічного простору - важливий чинник стійких мотиваційних тенденцій поведінки, персоналізованих зв'язків із соціальним світом, становлення зрілого Я-соціального на рівні групової та індивідуальної реалізації, сприяє переорієнтації на цільові ознаки розвитку, прояву ініціативності, пошуку інновацій, індивідуальній активності й самореалізації. За результатами емпіричного дослідження визначено суттєві відмінності між групами досліджуваних студентів. Доведено, що виражена суверенність психологічного простору - закономірне явище супроводу вираженого загального почуття автономності, незалежності, самостійності власної особистості, яких досягають засобом регуляції особистісних меж, насамперед їх установленням, що робить простір відкритим. Така реальна контрольованість життєвого середовища (сприйняття фізичного тіла, території, речей, звичок, соціальних зв'язків та цінностей) - ознака особистісної зрілості, соціально-психологічної адаптації та психічного благополуччя людини. Для подолання низької суверенності психологічного простору студентів доцільно впроваджувати психотехнології формування соціально зрілої особистості з вираженими тенденціями самоактуалізації та саморозвитку.

"Парадом суверенітетів" іронічно називають процес розпаду СРСР. Як правило, його пов'язують або з вадами проголошеної М. Горбачовим політики "перебудови суспільно-політичного устрою й соціально-економічного ладу", або зі злою волею керівників трьох слов'янських республік, які зібралися в Біловезькій пущі та оголосили, що Радянський Союз як геополітична реальність відтепер не існує. Показано, що дії керівників загальносоюзного центру й союзних республік у ситуації системної кризи, котра поглиблювалася, суттєво вплинули на процес дезінтеграції, проте сам він зумовлювався як об'єктивними причинами, що проявилися у другій половині XX ст., так і діями партійних керівників попередніх поколінь. Констатовано, що політики й суспільствознавці третього радянського покоління погано уявляли собі природу радянської системи влади, форма якої суттєво відрізнялася від її суті. У зв'язку з цим обгрунтовано докорінну відмінність революційного марксизму середини XIX ст. від ленінізму, який формувався за інших історичних обставин. Проаналізовано створену В. Леніним унікальну модель тоталітарної влади, яка не мала нічого спільного з марксизмом, але використала марксистську філософію та фразеологію з метою маскування своєї незалежності від народу. Увагу приділено обставинам розробки й затвердження конституційної реформи 1988 р., яка зруйнувала ленінську модель влади та повернула громадянам країни суверенність, здобуту суспільством після повалення самодержавства, але втрачену після більшовицького перевороту осені 1917 р. Усунення партії від виконання державних функцій і запровадження вільних виборів з альтернативними кандидатами перетворило ради на органи демократичної влади, тоді як партія була відкинута на узбіччя політичного життя. Оскільки радянська імперія, включаючи "соціалістичну співдружність", тобто поневолені країни Центрально-Східної Європи, трималася на диктатурі вождів КПРС, ліквідація цієї диктатури неочікувано для ініціаторів політики "перебудови" призвела до суверенізації спочатку зовнішнього пасу імперії, а потім і союзних республік. Встановлено, що процес переходу влади від компартійних комітетів до обраних на вільних виборах рад народних депутатів був досить тривалим і поєднаним із процесом суверенізації союзних республік. Суверенізація Української PCP простежується шляхом дослідження обставин прийняття двох державотворчих документів - Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності. Увагу приділено відносинам між комуністичною більшістю та опозицією у складі народних депутатів Верховної Ради, а також плинному співвідношенню між ортодоксами й суверен-комуністами у складі комуністичної більшості. Встановлено обставини, за яких Президія Верховної Ради, що складалася переважно з представників комуністичної більшості, спочатку припинила діяльність КПРС-КПУ на території України, а через кілька днів заборонила КПУ.

Обгрунтовано систему психологічних факторів становлення психологічного простору особистості в межах суб'єктного, генетичного, рефлексивно- діяльнісного та еколого-психологічного підходів. Наукова позиція презентації матеріалу стосується історико-психологічного аналізу уявлень, понять, теорій і концепцій психології простору, де вимальовується загальна методологічна лінія інтерпретації від окреслення його проявів фізичного, психологічного та соціального змісту до можливості активного вибору самоствердження. Аналіз корелятів психологічного простору особистості розкриває напрями його вивчення як показника суб'єктності особистості, предмету постнекласичної психології, основи психологічного здоров'я й здатності до самореалізації та творчого самоконструювання. Установлено три аспекти дослідження становлення особистісного простору: віковий, соціально-психологічний і ментальний. Презентовано теоретико-методологічний аналіз проблеми феномену психологічного простору та висвітлення його категоріально-понятійного змісту, а також з'ясування концептуальних позицій визначення його детермінації, що заклало основу для систематизації факторів його розвитку (генетичні особливості індивіда, вплив природного середовища, культури; соціальне оточення, індивідуальний досвід людини). Розкрито наукові уявлення про зміст зовнішніх (соціокультурні, екологічні, економічні) і внутрішніх (психофізіологічні, індивідуально-психологічні, особистісні, соціально-психологічні) факторів становлення психологічного простору особистості та зазначено міру впливу кожного з них на забезпечення особистісної безпеки й комфорту. Продемонстровано повноцінний динамізм розгляду психологічного простору в його структурно-функціональних ознаках загального благополуччя, соціальної зрілості та продуктивності, успіху особистості й способах усвідомлення людиною в суб'єктних формах прояву під впливом адаптаційних та ідентифікаційних механізмів.

Представлено результати теоретико-емпіричного вивчення суверенності психологічного простору в ознаках соціального самоконтролю студентської молоді. Теоретичне обгрунтування проблеми стосується питань визначення суверенності психологічного простору, її структурних компонентів і результативних характеристик автономності й успішності поведінки. Підкреслено, що суверенність психологічного простору є умовою та результатом адаптивності, зрілості й продуктивності особистості, а успішність взаємодії індивідуальності та соціуму залежить від якісних ознак сформованого соціального самоконтролю особистості. Конкретизація взаємозв'язку визначення суверенності психологічного простору й соціального самоконтролю студентської молоді дає змогу розглядати вміння здійснювати контроль над своєю поведінкою як індикатор соціально-психологічної адаптованості, який ущільнює межі психологічного простору. Розроблена програма емпіричного дослідження, а також комплекс використаних методів математичної статистики результатів дає змогу конкретизувати теоретичні положення у вигляді реальних психологічних фактів: студенти зі сформованою суверенністю психологічного простору (високий і середній рівні) є більш "принциповими", а отже, їх орієнтація на внутрішні переживання в соціальній взаємодії дає змогу безперешкодно долати негативні моменти соціально-психологічної адаптації, а їх виразна стабільність поведінки визначає більшу узгодженість емоційного супроводу міжособистісної взаємодії; студенти з несформованою суверенністю психологічного простору (низький рівень), демонструють "прагматичність", яка блокує вироблення адекватної системи соціального самоконтролю й виражається в стурбованості соціальною придатністю в міжособистісній взаємодії.

Комплексно досліджено кримінально-правові характеристики злочинів проти конституційних засад національної безпеки за законодавством України та Скандинавських країн, за результатами якого сформульовано обґрунтовані пропозиції, спрямовані на вдосконалення норми про відповідальність за посягання на конституційні засади національної безпеки. Анексія Російською Федерацією Автономної Республіки Крим у 2014 році та агресія з її боку на Сході України призвели до загострення проблеми кримінально-правової охорони конституційних засад національної безпеки України. Ефективна та повноцінна кримінально-правова охорона основ національної безпеки та конституційного ладу в Україні набуває особливої актуальності, оскільки покликана забезпечити суверенність держави Україна, а також передбачити руйнацію сучасної системи міжнародних відносин і міжнародно-правового фундаменту, оскільки національна безпека України як держави-члена ООН і ОБСЄ є важливою складовою стабільності міжнародного співтовариства. Проаналізовано конституційні закони України та Скандинавських країн, а також зміни в таких нормативно-правових актах, що відбувалися в певні періоди посилення іредентистських настроїв у державах. Доведено, що в сьогоднішніх реаліях надзвичайно важливим є пошук правильного тлумачення та розуміння терміну "народовладдя", в який вкладається досить різноманітне змістовне наповнення. Встановлено, що у більшості кримінальних кодексів Скандинавських країн вказується на насильницький спосіб вчинення таких злочинів. Зокрема, у ст. 1 глави 12 КК Фінляндії передбачено кримінальну відповідальність за посягання на конституційні засади суверенітету Фінляндії шляхом насильства чи погрози насильством або шляхом військового чи економічного тиску. Зауважено, що за своєю юридичною конструкцією склади злочинів такого виду є формальними складами. Обгрунтовано доцільність запозичення досвіду деяких Скандинавських країн щодо криміналізації, нарівні із посяганнями на державного чи громадського діяча, також посягань, вчинених щодо членів їх сімей, якщо такі посягання вчинені у зв'язку з їх державною чи громадською діяльністю. На основі аналізу кримінального законодавства України та Скандинавських країн сформульовані авторські визначення поняття злочинів проти конституційних засад національної безпеки, які не є однаковими у законодавстві та кримінально-правовій доктрині України та Скандинавських країн.

Вирішено актуальну наукову проблему, що полягає у поглибленні знань і комплексній розробці положень стосовно правових основ публічного адміністрування національно-безпековою сферою в Україні та підготовці обґрунтованих пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства у досліджуваній сфері. Публічне адміністрування розуміється як спрямована на задоволення публічних та приватних інтересів діяльність та взаємодія визначених державою суб’єктів (суб’єктів публічного адміністрування), змістом якої є вироблення та реалізація політики, здійснення управлінського впливу шляхом організації та забезпечення виконання обов'язкових правових актів на загальнодержавному та місцевому рівні, а також надання публічних послуг та забезпечення зворотного зв’язку між приватними особами та суб’єктами публічного адміністрування. Запропоновано розглядати публічне адміністрування як результат еволюційного розвитку державного управління, що обумовлено розвитком соціально-організованого суспільства, та яке характеризується зростаючим рівнем демократичності та відкритості, зменшенні безпосереднього розпорядництва та імперативів, зосередженні на сервісній складовій. Розвиток науки і практики управлінської діяльності, поширення політичної складової на публічне адміністрування усіма сферами та відходу від суто адміністративної управлінської діяльності держави обумовили виокремлення нової сфери публічного адміністрування, яку складають галузі (національної безпеки та оборони, внутрішніх прав, закордонних справ, юстиції, публічної служби), що в сукупності та взаємозв’язку забезпечують суверенність та сталий розвиток Української держави – національно-безпекову сферу. Обґрунтовано, що об’єктом публічного адміністрування є специфічна система – тріада, яка складається із соціально-організованого суспільства (інституційна складова), відносин всередині такого суспільства між його членами (динамічна складова), а також правових станів (статична складова). Сформульовано наступне визначення національнон-безпекової сфери як об’єкта публічного адмініструвнання – це комплексна сфера публічного адмініструвнання, яку слід розглядати як систему суспільних відносин, а також правові стани, що складаються у сфері забезпечення існування Української держави та її ефективного функціонування, на яку справляє публічний керуючий вплив суспільство та держава в особі спеціально визначених суб’єктів. Публічне адміністрування національно-безпековою сферою має певні особливості, до яких належать: наявність особливих об’єктів управління, використання імперативного методу публічного адміністрування як основного, більш широкі управлінські повноваження Президента України, чітку централізацію та субординацію органів, що здійснюють управлінські функції в цій сфері, особливі (підвищені) вимоги до публічних службовців, специфічна стабільність управлінської системи. Виокремлено такі принципи публічного адміністрування цією сферою: політичної незалежності, поділу влади, субсидіарності, субординації та чіткої ієрархії під час здійснення публічного адміністрування, поєднання імперативного та диспозитивного методів публічного адміністрування, професіонального виконання функцій управління, стабільностні управлінської системи. Встановлено, що особливістю національної безпеки як об’єкта публічного адміністрування, що є правовим станом, є: 1) виокремлення особливої системи – сектору безпеки і оборони, тобто суб’єктів забезпечення національної безпеки; 2) включення до системи суб’єктів забезпеченння національнонї безпеки громадян України і громадських об’єднань, на відміну від попереднього закону – на добровільнинх засадах; 3) загальна спрямованість галузі національної безпеки на протидію існуючим загрозам, що є характерною лише для галузі національної безпеки, адже всі інші галузі без винятку мають свої завдання та функції, які можуть існувати за наявності або відсутності загроз/критичних явищ/небезпеки тощо.

Розглянуто особливості організації особистісного простору військовослужбовців з ознаками посттравматичного стресового розладу. Визначено основні напрями та підходи до дослідження поняття психологічного простору, а також впливу психотравмувальних подій на організацію особистісного простору як компонента структури життєвого простору. Здійснено теоретичне обгрунтування поняття особистісного простору військових й емпірично досліджено його психологічні особливості. Методи. Використано стандартизовані психодіагностичні методики "Суверенність психологічного простору" С. К. Нартова-Бочавер, опитувальник пацієнта про стан здоров'я Patient Health Questionnaire (PHQ) -9, опитувальник для скринінгу посттравматичного стресового розладу, шкала оцінки впливу травматичної події Impact of Event Scale (IES-R). Результати. Виявлено, що рівень суверенності простору, тіла, соціальних зв'язків, речей, цінностей пов'язаний із появою ознак ПТСР у військовослужбовців. Проведене дослідження дає підстави констатувати у військовослужбовців з ознаками ПТСР психологічні особливості, які негативно впливають на їхнє повсякденне життя, процеси адаптації, ресоціалізації та організацію їхнього особистісного простору. Низький рівень суверенності психологічного простору засвідчує ознаки депривації, яка проявляється в переживанні підпорядкованості, відчуженості, фрагментарності власного життя й характеризується труднощами в пошуку об'єктів середовища, із якими люди себе ідентифікують. Висновки: дослідження показало, що у військових із низьким рівнем суверенності психологічного простору яскраво виражені показники схильності до посттравматичного стресового розладу. Тобто низька суверенність простору, тіла, соціальних зв'язків, речей, цінностей впливає на вірогідність виникнення у військовослужбовців ознак ПТСР. Аналогічний взаємозв'язок виявлено між рівнем суверенності й наявністю тенденції до ПТСР: ті військовослужбовці, які мають високий рівень суверенності психологічного простору, не мають виражених ознак посттравматичного стресового розладу. Продемонстровано важливість виконання завдань реабілітації, ранньої діагностики та психокорекції військових із метою забезпечення їхнього психічного здоров'я, а також для розвитку особистісної й професійної самореалізації.

Визначено змістовий аспект сучасного трактування гуманістичного художнього світогляду особистості, який включає: уявлення про людину як про вищу цінність, головного носія всієї системи цінностей і розуміння, що благо людини - є міра всіх речей; уявлення про людину як індивідуальність, що володіє правом на інтелектуальну, економічну свободу, моральну автономію, соціокультурну суверенність; потребу людини в позитивній свободі, відкритості, здатність до вільного самовияву в полікультурному соціумі; засвоєння загальнолюдських норм гуманістичної моралі, їх діапазону та конкретного змісту (доброти, взаєморозуміння, милосердя, співчуття, толерантності тощо) і культивування гуманності як значущого особистісного параметра; планетарну свідомість, глобалізм, повагу до достоїнств і прав людини, незалежно від її расової, релігійної, національної та соціальної приналежності; прагнення людини до самоорганізації, самореалізації, самовіддачі як до засобу і способу вираження власного "Я" в полікультурному просторі; гуманні відносини між людьми, що дозволяють їм зберігати людську гідність, реалізовувати власний художньо-творчий потенціал, не обмежуючи при цьому інтересів іншої людини; формування готовності і вміння жити в полікультурному середовищі, представленої системою загальнолюдських і культурних цінностей, де кожен її учасник у діалоговому спілкуванні зберігає та стверджує культурну ідентичність і виявляє готовність здійснити "обмін" культурами, цінностями, смислами, творчістю. Визначено загальну структуру (гностичний, емоційно-ціннісний і конативно-діяльнісний компоненти) та зміст гуманістичної художньо-світоглядної позиції майбутніх учителів музики, описано особливості процесу та запропоновано методику її формування в умовах педагогічних ВНЗ, що включає пізнавально-мотиваційний, ціннісно-орієнтаційний і діяльнісно-творчий етапи. Зазначено, що результативність запропонованої методики виявилась у позитивній динаміці рівнів сформованості гуманістичної художньо-світоглядної позиції студентів експериментальної групи за всіма критеріями та показниками порівняно з контрольною.