Проведено комплексне дослідження педагогічної та науково-просвітницької діяльності П. Куліша (1819 - 1897) - педагога та просвітника, ректора та видавця, вченого й активного громадського діяча. З'ясовано та проаналізовано основні чинники, які сприяли формуванню особистості П. Куліша та його педагогічного світогляду. Визначено етапи творчої діяльності педагога-просвітника, зокрема: початок педагогічної та викладацької діяльності (1841 - 1847), період заслання та заборони права друку (1847 - 1855), період інтенсивної науково-просвітницької праці, період трансформації світогляду (1865 - 1882) та період творчого усамітнення (1883 - 1897). Визначено напрями науково-просвітницької діяльності П. Куліша, загальнопедагогічні погляди, виховний зміст художньої спадщини педагога, зміст підручників, створених автором.

Висвітлено зміст категорії самотності як персонально-екзистенційного стану, базуючись на засадах екзистенційної філософії, філософії діалогу, а також психоаналітичній літературі, синергетичному та компаративістському підходах. У контексті феноменології розглянуто самотність як внутрішній стан і зовнішню ситуацію. Зазначено, що на онтологічному рівні самотність пов'язана зі вступом людини у буття. За цього дана категорія є іманентною характеристикою людського існування. Зауважено, що самотність взаємопов'язана з конституюванням людської суб'єктивності, визначенням самототожності. На аксіологічному рівні її інтерпретовано на базі поняття "суєта самотності" або "втеча від самотності" та "усамітнення". Сформульовано ідею, що "втеча від самотності" за умов сучасної культури набуває специфічних форм, є наявні сучасні дивертисменти: спілкування у мережі (Інтернет, мобільний зв'язок), телеманія, меломанія. Вказано на перспективність можливого подолання самотності, розкрито суть поняття відкритості, яка має вияв у творчості, сакральному досвіді, істинному діалозі Я - Ти. Сучасний тип індивіда визначено як нарцисичний. Нарцисизм є однією з причин, яка призводить до посилення проблеми самотності у сучасній культурі. Самотність розглянуто як останній притулок реальності існування (нульовий ступінь) "індивідуального" у світі, наповненому "іншими", також її інтерпретовано шляхом зв'язку з ідентичністю. Визначено, що за маргінальних типів ідентичності самотність трансформується як персональний-екзистенціальний стан. Наголошено, що на емоційному рівні самотність переживається як негативний і позитивний стани. Страждання самотності

Наведено філософсько-антропологічний аналіз проблеми самотності, яка у філософії традиційно пов'язувалася з особливостями світосприйняття людини, станом її душі, мотивацією вчинків і самосвідомістю. Визначено типологію основних форм самотності, зокрема, добровільне усамітнення, соціальну, цивілізаційну й індивідуальну самотність. Висвітлено основні підходи до розгляду даної проблеми у контексті історії філософії, філософської антропології та соціальної філософії. Розглянуто сутність феномену самотності як універсального явища, проведено філософський аналіз гендерного аспекту самотності. Зазначено, що феномен чоловічої та жіночої самотності виникає та змінюється разом з культурою. Показано, що гендерні дослідження останніх трьох десятиліть ХХ ст. виявили, що сутність понять гендеру та гендерної асиметрії стають головним предметом вивчення філософії фемінізму, а маскулінність - одним з напрямків постфемінізму.

Вперше експериментально досліджено структуру процесу ідентифікації як чотирьохкомпонентну, що включає інформаційну, мотиваційну, операційну й емоційну складові та їх підсистеми. Визначено критерії діагностування характеру перебігу процесів ідентифікації та відособлення у підлітковому та ранньому юнацькому віці, зокрема такі, як наявність або відсутність об'єкта ідентифікації, мотивація до ідентифікування, потреба у спілкуванні як засіб пізнання інших людей, емоційна сприйнятливість до ідентифікації, сприймання об'єкта ідентифікації, порівняння його суб'єктом з власною особистістю, ставлення до усамітнення як можливості проаналізувати власне буття та реалізувати своє "Я". Виявлено особливості гармонійного та дисгармонійного перебігу досліджуваних процесів. Обгрунтовано й апробовано програму психокорекції та профілактики відчуження у підлітковому та ранньому юнацькому віці як прояву дисгармонійного перебігу процесів ідентифікації та відособлення. Доповнено й узагальнено сучасні психологічні уявлення про явища ідентифікації та відособлення. Розглянуто онтогенетичний аспект досліджуваної проблеми, проаналізовано науково-теоретичні підходи щодо багатокомпонентності ідентифікації та багаторівневості відособлення. Конкретизовано рівні відособлення, зокрема рівень відособлення особистості в групі та форми його прояву - усамітнення та відчуження.

На підставі сучасних підходів до розуміння феномену самотності досліджено його місце в людській екзистенції, що на сьогодні не знайшло відображення у працях зарубіжних і вітчизняних дослідників. Доведено, що іманентно властива людській екзистенції суперечність виражена діалектикою "особа - суспільство", "індивід - колектив" (соціальна самотність), "свобода - відчуження" (культурна самотність, "людина - Всесвіт", "людина - природа" (метафізична самотність), "Я - Ти" (комунікативна самотність, "Я - дійсне - Я - ідеальне" (інтраперсональна самотність), суперечностями інтимно-особистісної сфери (еротична самотність), "бути - мати" (екзистенціальна самотність і "вибір - відповідальність" (моральна самотність), когнітивною суперечністю світу "Я - Інший" (епістемологічна самотність), відношенням "людина - Бог" (релігійна самотність). Показано що досліджена суперечність є універсальним джерелом самотності та свідчить про тотальність даного феномена. З використанням змістовного аналізу вживання лексеми "самотність" в українському мовленні зроблено висновок, що весь спектр значень української лексеми "сам" як основи сутності понять "самотність" і "усамітнення" вказує на багатоманітність прояву переживань людини, викликаних феноменом самотності, що є невід'ємною складовою її екзистенції.

Проаналізовано визначення самотності, представлені зарубіжними та вітчизняними вченими, наведено авторське визначення самотності. Представлено онтологічний статус самотності. Запропоновано її онтологічну модель, яка відображає динаміку появи самотності як системного цілого. Серед восьми теоретичних підходів до самотності значне місце приділено екзистенціальній концепції, яка у філософському осмисленні самотності посідає особливе місце. Розкрито феноменологію самотності через генезис самотності відповідно з розвитком компонентів "Я-" і "Ми - свідомість" людини. Виявлено та розглянуто тенденції самотності (самотність як усамітнення та негативна самотність), чоловіча та жіноча іпостасі феномену самотності на певних етапах розвитку особистості людини, дві форми прояву самотності - зовнішню та внутрішню, причини самотності, взаємопов'язані з комунікацією та соціальною адаптацією, та шляхи втечі та реального подолання самотності.

Вперше розглянуто та проаналізовано концепцію християнського анахоретства на основі феноменів: самотність, аскетизм і чернецтво. Анахоретство у контексті феномену самотності постає як усамітнення, як необхідна та внутрішня властивість людського життя. Аскетизм є ідейним підгрунтям і засобом втілення мети у анахоретстві. Як форма устрою, анахоретство є усамітненим чернецтвом, інваріантами якого, у подальшому, були келіотство й ідіоритмічні монастирі. Доведено, що анахоретство, незважаючи на відлюдницький характер подвижництва, не позбавлене комунікації. Вона присутня завдяки постійному пізнанню людиною себе та Бога на географічному, соціальному, внутрішньоособистісному та духовному рівнях. Уточнено визначення терміну християнського анахоретства. Концептуалізовано явище християнського анахоретства на теренах України, що постає своєрідним симбіозом печерництва, затворництва й ісихазму, принесеного з Візантії. Систематизовано антропологічні та метафізичні погляди Отців-відлюдників у спектрі християнської антропології. Головною категорією у них виступає поняття буття, яке розглянуто в межах онтологічної структурованості, цілісності, процесуальності, свободи та відкритості до есхатологічного горизонту. Вдосконалено аналіз релігійного та світського відлюдництва на феноменологічному, онтологічному й аксіологічному рівні. На кожному з них присутній аспект добровільної самоти, усамітнення, й є основою будь-якого відлюдництва. Висвітлено дослідження феномену аскетизму, який розуміється як шлях до релігійно-моральної досконалості й єднання з Богом.

Проведено порівняльний аналіз феноменів самотності та усамітнення, розгорнутий на тлі культури індустріального суспільства.

Розкрито сутність, аспекти мотивації та питання практичної реалізації християнського аскетичного подвижництва, взірці духовної досконалості адептів самітництва, світоглядні пріоритети, морально-етичні ідеали, статутну регламентацію та функціональні прерогативи інституту чернецтва в пізньоантичному та ранньосередньовічному соціумі. Розглянуто процес формування, становлення, організації перших єреміторіїв та аскетеріїв на території Сходу та Заходу еллінізованої греко-римської цивілізації. Аскетичні ідеали, традиції та набутки чернечого руху в епоху Вселенських соборів визначили головні напрямки втілення новозавітної доктрини, пов'язаної з містичним богопізнанням і метексисом. Базовими елементами богопізнання у святоотечеській антропології стали праксис і феорія. В герменевтичному трактуванні вони набули есхатологічних рис і онтологічної довершеності. Аскетичний дискурс висвітлено шляхом аналізу корпусу патристичних творів, агіографічної літератури, соборних постанов і дидактичних опусів. Аскетичний чернечий досвід, виокремлений у самостійну буттєву категорію своїм онтологічним змістом і характером, є досвідом "подій трансцендування", які утворюють особливий онтологічний обрій (гомологічний сегмент) у бутті - "досвід усамітненого буття". Цей досвід аскетичного усамітнення стає (і простежується виділена тенденція) виразом первинної буттєвої настанови на переваги відлюдненого способу життя, домінуючою антропологічною орієнтацією, ракурсом екзальтованої пустельної анахорії.

Предложена для дискуссии тема отношения индивида и социального порядка. Теоретическое развитие темы "нормы" ведется параллельно с анализом трех ситуаций девиантного поведения, описанных в русской классической литературе. Сделана попытка проанализировать, определить степень сопротивления социализации, почувствовать огромную тяжесть "нормы" и цену нравственной автономии. Сформулирована экзистенциальная задача индивида: подтвердить и отстоять свою уникальность, заданную уже на уровне природного бытия и в общественной жизни. Триада условий "уединение" - "спонтанные действия" - "разнообразие" - таков путь решения экзистенциальной задачи каждого индивида. Утверждается, что сопротивление индивида социализирующим усилиям - это зов природы, а на рефлексивном уровне - жажда подлинности. Рассмотрены уединение, социальная самоизоляция как избегание норм, безразличие к игре, называемой общением. Отмечено неприятие общественными институтами этих поведенческих, "девиантных", с точки зрения общества, состояний, амбивалентный характер феномена одиночества, который в современном обществе технологического и социального порядка имеет тенденцию к накоплению деструктива.

Запропоновано для дискусії тему відносин індивіда та соціального порядку. Теоретичний розвиток теми "норми" ведеться паралельно з аналізом трьох ситуацій девіантної поведінки, описаних в класичній російській літературі. Зроблено спробу проаналізувати, визначити ступінь опору соціалізації, відчути величезну тяжкість "норми" і ціну моральної автономії. Сформульовано екзистенційне завдання індивіда: підтвердити і відстояти свою унікальність, задану вже на рівні природного буття і в суспільному житті. Тріада умов "усамітнення" - "спонтанні дії" - "різноманітність" - такий шлях вирішення екзистенційного завдання кожного індивіда. Стверджується, що опір індивіда соціалізованим зусиллям - це поклик природи, а на рефлексивному рівні - прагнення автентичності. Розглянуто усамітнення, соціальну самоізоляцію, як уникнення норм, байдужість до гри, званої спілкуванням. Відзначено неприйняття громадськими інститутами цих поведінкових, "девіантних", з точки зору суспільства, станів, амбівалентний характер феномену самотності, який в сучасному суспільстві технологічного та соціального порядку має тенденцію до накопичення деструктиву.

In the article theme of tense relationships between individual and social order is discussed. Attention of author is concentrated on what could be tentative determine as resistance to socialization. Existential task of individual is formulated, that is to confirm and defend his/her uniqueness, already given on level of natural life and in social life, too. Individual's resistance to the efforts to socialize is the call of nature or, on the reflective level is the thirst of authenticity. Theoretical development of theme is given simultaneously with the analysis of three situations from world of fiction.

Виявлено неоднозначність природи феномену самотності, який є фундаментальною засадою автономії особистості й умовою конституювання її сутності. Обгрунтовано, що діалектика самотності полягає в тому, що вона є необхідною умовою виходу зі стану солідаризації з колективною ідентичністю, тобто сприяє кристалізації самості, завдяки якій людина може стати суб'єктом діалогу, що спонукатиме до зняття самотності. Уточнено зміст понять "самотність", "усамітнення", "аномія", "ізоляція". З'ясовано, що феномен самотності має поліфонічну структуру, яку проаналізовано у межах чотирьох типів: онтологічного, екзистенційного, соціального та космічного. Виявлено, що актуалізація самотності залежить від соціокультурних факторів, що притаманні глобалізованому суспільству, а саме: від урбанізаційних процесів, від мегаполісного способу життя та від віртуального способу комунікації людини постмодерної культури. Вказано на неоднозначність процесу глобалізації суспільства в контексті проблеми самотності особистості. Глобалізаційні процеси, що відкривають можливості комунікативної взаємодії нового масштабу, супроводжуються тенденціями до уніфікації та типізації практик самопокладання, що зменшує ймовірність знайти гідного співрозмовника, а відтак, позбутися самотності.

Визначено соціально-психологічні механізми формування особистісної ідентичності підлітка в нуклеарній сім'ї: ідентифікація (у таких її варіантах, як асиміляція, кліше-комунікація, інтерпретація), сепарація (усамітнення та паритетність), диференціація, емансипація. Установлено, що в повній нуклеарній сім'ї виразніше спрацьовують: ідентифікація-асиміляція - у стосунках із матір'ю, спорадична емансипація та ідентифікація-інтерпретація - з обома батьками; у неповній - ідентифікація-асиміляція в стосунках із матір'ю, інфантилізація та ідеалізація. Виявлено, що формування особистісної ідентичності підлітка-одинака в нуклеарній сім'ї більше зумовлюється впливом ідентифікації-асиміляції, спорадичної ідентифікації-інтерпретації (насамперед із батьком); старшої дитини - ідентифікації-асиміляції (передусім із матір'ю), спорадичних ідентифікації-інтерпретації та сепарації-усамітнення; молодшої - ідентифікації-асиміляції (передусім із матір'ю), спорадичної паритетної сепарації. Установлено, що на формування псевдопозитивної особистісної ідентичності найбільше впливає ідентифікація-асиміляція, мораторію ідентифікація-асиміляція та сепарація-усамітнення, дифузної ідентичності - сепарація-усамітнення, позитивної - ідентифікація-інтерпретація.

Проведено аналіз екзистенційної парадигми у творчості Марії Матіос, основними компонентами якої є: парадоксальність, мотив відчуження-самотності, мотив смерті / кінця, проблема вибору / не-вибору, естетична стадія модусу розсіяння, дослідження категорій-екзистенціалій : усамітнення - конфронтація, усамітнення - захист, усамітнення - "самособоюнаповнення". З'ясовано систему символічних і міфологічних маркувань, позначених образами псів, гадюк, конфети, ріки-потоку, квітів, коріння тощо. Простежено специфіку ключових для екзистенційного мислення мотивів людської екзистенції та способи втілення авторської інтенції. Майстерне змалювання ситуацій і характерів та поліфонія засобів і прийомів їхнього зображення розкривають глибини різних станів свідомості героїнь, а відтак сприяють віднайденню екзистенційних сенсів, закладених авторкою у тексти, що виявляються у своєрідних модифікаціях внутрішніх проблем людського буття, найважливішими з яких постають проблеми світосприйняття, світовідношення та особистісного вибору, а це є основою наявності чи відсутності сенсу людського існування.

Розглянуто основні наукові підходи та теоретичні інтерпретації феномену самотності. Встановлено, що самотність у кожну історичну епоху має різні формовияви та є результатом соціокультурної й духовної відчуженості індивіда від суспільства, його зосередженості на егоцентричному способі життєдіяльності, нездатності бути суб'єктом діяльності. Доведено, що стан самотності притаманний індивіду репродуктивного типу орієнтації характеру, який у своїх діях керується лише власною вигодою, а почуття єдності властиве індивіду продуктивного типу орієнтації характеру, який спонукається насамперед суспільними інтересами. Обгрунтовано, що шляхом подолання самотності є процес формування в людини почуття єдності зі світом та іншими суб'єктами діяльності, а дійсними формами єдності можуть бути солідарність, релігія, любов та дружба. Проведено концептуальний аналіз взаємозв'язку самотності й усамітнення як суперечливих екзистенційних проблем індивіда за умов глобалізації, установлено, що якщо самотність деструктивно впливає на людину, то усамітнення має конструктивне значення для саморозвитку особистості. Самотність викликає відчуття екзистенційної кризи та може стати підгрунтям самогубства, тоді як усамітнення є умовою самопізнання, духовного розвитку та творчого акту. Зазначено, що феномен самотності людини набуває своєї особливої значущості за умов глобалізації. Глобалізаційні процеси суттєво ускладнюють адаптацію сучасної людини в соціумі, отже, можуть зумовлювати виникнення в неї стану самотності, оскільки вона не може зорієнтуватися у швидкоплинних суспільних процесах і свідомо уникає контакту із соціумом через інформаційне перенавантаження. Встановлено, що втеча індивіда у віртуальну реальність є ілюзією порятунку від самотності. Охарактеризовано кризу ідентичності як одну із причин самотності людини. Обгрунтовано, що усвідомлення власного "Я" в системі суспільних відносин, процес ідентифікації з певною соціальною групою є підгрунтям формування почуття єдності зі світом. Доведено необхідність переходу в українському суспільстві від монологічності до діалогічності між різними суб'єктами діяльності, залучення громадян до процесу розробки та прийняття рішень в усіх сферах суспільного буття. Виявлено, що українці мають знаходити духовну єдність у трьох екзистенціалах національного буття: "Дім" - "Поле" - "Храм".

Зроблено аналіз філософських поглядів українського письменника і мислителя М. М. Коцюбинського, показана екзистенціальна спрямованість його поглядів, проведені паралелі між основним змістом екзистенціалізму Коцюбинського та концептуальними положеннями цієї філософії на Заході: про сенс людського життя; свободу; бунт особистості і проблему абсурду існування, самотності і страху; зв'язок людської сутності з природним світом; пошук духовного спокою. Позиція мислителя переломлюється через особливості українського національного характеру. Він підкреслює, що в українця віра в краще життя, благородство є невід'ємною частиною нашого менталітету. Мислитель захоплюється не лише духом, а й добротою українців, готових завжди допомогти ближньому. По-новому він підходить і до пролеми страху, який, з одного боку, спонукає людину до поганих вчинків, а з другого - виправдовує їх, і тому виступає альтернативою благородству, працелюбству, безкорисливості людської поведінки. Проблему самотності також наповнює новим змістом, розглядаючи усамітнення людини як спосіб пізнати себе, відновити духовні сили. Михайло Коцюбинський - майстер пейзажу, розкриваючи красу і велич природи, пропускає через неї всі переживання людини.

Досліджено педагогічну та просвітницьку діяльність І. В. Лучицького (1845 - 1918) - педагога і просвітника, редактора та видавця, вченого й активного громадського діяча. Визначено і проаналізовано основні етапи життєдіяльності ученого-просвітника: 1845 - 1869 рр. - етап формування світогляду й особистості педагога; 1869 - 1904 рр. - початок активної педагогічної та просвітницької діяльності; 1904 - 1914 рр. - етап ініціативної політичної діяльності; 1915 - 1918 рр. - період творчої роботи за умов усамітнення. З'ясовано провідні чинники, які сприяли формуванню педагогічного світогляду та особистості І. Лучицького. Охарактеризовано зміст і спрямованість просвітницької діяльності ученого; визначено роль просвітника у розвитку української мови й освіти. Розкрито загальнопедагогічні погляди І. Лучицького та висвітлено особливості його методики викладання історії у ВНЗ.

Мета статті - висвітлити історію "хвороби" консьюмеризму, її розвиток і небезпеку, яка поширюється серед людей, які непомітно для них самих все дедалі більше стають її жертвами. Головне завдання статті - показати й зробити предметом диспуту можливі інструменти, що допоможуть нам (і нашим дітям) не піддаватися брутальному промиванню мізків, за допомогою якого безжально орієнтоване на збут товарів споживацьке суспільство намагається досягти постійного зростання власних прибутків. У своєму захопленні суспільство не зважає на хижацьке знищення природи нашої планети й навіть не замислюється про психосоціальне й фінансове зубожіння тих, хто не знає, як озброїтися й захиститися від цього споживацького божевілля. Проте ми не будемо безпомічними, якщо ще з дитинства і юнацтва навчимося не піддаватися тероризму консьюмеризму, замість того, щоб і надалі легковажно ставати його жертвою. Підсумковий аналіз попередніх публікацій автора стосовно дослідженої теми, аналіз статистичних даних і ситуації на ринку. Висновки: нейробіологами давно вже доведено, що найважливіші шкільні предмети - це музика, фізична культура, театральне та образотворче мистецтво. Саме вони сприяють оптимальному розвитку як наших органів чуття і дотикових навиків, так і наших емпатичних здібностей, до яких належить готовність до активної суспільної взаємодії та комунікації з іншими людьми (замість усамітнення в комп'ютерній грі). Мир і загальний добробут для якомога більшої кількості людей може бути втілено в життя лише в тій мірі, в якій ми готові критично й чесно поставити під сумнів пріоритети розвитку нашого злободенного світу. Ми не маємо права довіряти людям, установам і концернам, рушійними мотивами яких є жага влади й грошей, творення, управління та підпорядкування їх патології майбутнього нашої планети, нашого неповторного світу згідно з їх уявленнями, шаблонами мислення та ненажерливими мотивами. Жити щасливо означає насамперед оточувати себе щасливими людьми. За ці обидва показники кожна людина несе відповідальність самостійно. Оволодіння цими навичками можливе за умови, що нас з дитинства, у міру наших інтересів і цікавості, емоційно, соціально й розумово правильно навчали, вели й направляли батьки, кваліфіковані вчителі, вихователі й освічені люди. Мова не про ілюзію, а про щире бажання зробити утопію реальністю - це, можливо, єдиний шанс убезпечити спільне для нас усіх майбутнє шляхом переосмислення і усвідомлення нами того, що жити варто не на противагу природі, а повернувшись до природності.

Досліджено феномен самотності. Труднощі визначення та інтерпретації сутності переживання самотності пояснюються певною суперечністю в теоретичному усвідомленні самотності як психічного феномену. Визначено, що самотність не завжди проявляється в негативному аспекті розвитку особистості. Часто самотність може слугувати необхідною умовою самовдосконалення особистості. Звісно самотність може супроводжуватися характерними негативними емоціями, почуттями та станами, та все ж таки людині просто необхідно в певних ситуаціях знаходити нові чи зміцнювати старі точки внутрішнього опору, переорієнтовуватися, перебудовувати систему значимих цілей, переключатися на інші сфери самореалізації (наприклад, творчість, зміна професійного статусу). Термін "самотність" у цьому контексті розглядається як категорія переживання. На основі принципів та категоріального апарату системного підходу самотність розглядається як єдина, цілісна система, цілісність якої забезпечується тим, що переживання самотності функціонує на основі взаємодії таких компонентів, як когнітивний (забезпечує функції уявлення про переживання самотності та сприйняття себе як суб'єкта; складається з таких механізмів, як ідентифікація і відокремлення), емоційний (забезпечує функції емоційної оцінки та особливості прийняття-неприйняття власних переживань), поведінковий (забезпечує дії на певні переживання; реалізується в таких механізмах, як ізоляція, відчуження й усамітнення) та мотиваційно-вольовий (комплекс мотивів і вольових дій щодо переживання; складається з таких механізмів, як самоактуалізація та деперсоналізація). На основі теоретичної моделі переживання самотності було проведено факторний аналіз для виокремлення мінімального числа узагальнених факторів, які відображають найбільш значимі характеристики досліджуваного об'єкта.

Проаналізовано розуміння явища самотності в категоріях: почуття, процес, життєва позиція, стан, потреба. Теоретично розглянуто основні підходи в дослідженні проблеми самотності в західній психологічній науці: психоаналітичний (З. Фройд, Г. Зілбург, Г. Салліван й ін.); феноменологічний (К. Роджерс та ін.), соціально-психологічний (К. Боумен, Д. Рісмен, Ф. Слейтр та ін.); інтеракціоністський (Р. Вейс, В. Серма та ін.), когнітивний (Л. Пепло, Д. Перлман, А. Бек й ін.); екзистенційно-гуманістичний (К. Мустакас, А. Маслоу, Е. Фромм та ін.); інтимний (В. Дерлега, С. Маргуліс та ін.); загальносистемний (С. Фландерс та ін.); міждисциплінарний (У. Садлер та ін.). Емпірично встановлено, що в осіб раннього юнацького віку можна спостерігати такі особливості переживання самотності: навіть за низького рівня суб'єктивного відчуття самотності особистості здебільшого буде присутнє глибоке переживання стану самотності; з-поміж видів самотності переважають: дифузний вид, що характеризується підозрілістю в міжособистісних відносинах і поєднанням суперечливих особистісних та поведінкових характеристик (у стані дуже глибокого переживання самотності - проявляється у прагненні налагодити взаємини з іншими людьми, сподіваючись віднайти сенс власного буття й свою значущість); відчужений вид, що проявляється у вираженій нездатності до співпраці, підозрілості та залежності в міжособистісних стосунках, утраті значущих контактів, інтимності, відчуженням від норм і цінностей, прийнятих у суспільстві; дисоційований вид, що виявляється в тривожності, демонстративності характеру, протиборстві егоїстичності й підпорядкованості в міжособистісних взаєминах.

Висвітлено психологічні особливості становлення самосвідомості дітей, які позбавлені сімейної опіки й любові та перебувають у складних екзистенційних умовах, виховуючись в інтернатних закладах. Констатовано негативний вплив різновидової депривації, унаслідок чого істотно ускладнються ідентифікаційні тактики й стратегії та проявляються численні емоційно-вольові розлади. Емпіричним способом установлено, що депривовані вихованці інтернатних установ схильні до надмірного уникнення, конформності, поступливості та внутрішньої самоконфліктності, вони прагнуть до усамітнення, а ключовими ознаками їх ідентифікації постають рефлексивне самозвинувачення, залежність і надмірна довірливість у прийнятті свого Я. Завдяки інтерпретації результатів факторного аналізу вдалося виокремити такі основні чотири фактори, які концентрували змістово-функціональну сутність набуття депривованими досліджуваними ідентичності: "внутрішньоконфліктна боязкість", "рефлексивне самозвинувачення" "конформна самотність" "залежне самоприйняття". Дифузна ідентичність означена ледь не повною відсутністю ототожнення, унаслідок чого дитина майже не здійснює ні пошуку, ні вибору способів і варіантів розв'язання проблеми свого ідентифікування. Установлено, що для депривованих підлітків здебільшого характерні ознаки дифузної ідентичності, що спричинено нестачею й/або відсутністю батьків як носіїв і зразків певних ментально-соціальних та особистісно-індивідуальних фреймів. Акцентовано, що підліткам навчально-виховних закладів інтернатного типу потрібен кваліфікований психолого-педагогічний супровід, грунтований на сучасних медіально-рефлексійних технологіях, які оптимізують як гармонійне набуття цілісної особистісної та соціальної ідентичності, так і забезпечують позитивний ревіталізаційний ефект інтегрування в мікро- й макросоціум.