The prevalence of type 2 diabetes mellitus (T2DM) is increasing from year to year, especially in Indonesia. The risk of T2DM starts at the dinner table in the family. Meal planning plays an important role in reducing the potential complications associated with poor glycemic, lipid and blood pressure control. Focusing on reducing sugar, fat and sodium intake and incorporating culture-appropriate foods will improve adherence. However, T2DM patients develop conflicting eating disorders in which there is a gap between nutrition and self-fulfillment regarding eating control. The purpose of this research is to explore the understanding of the diabetes patient and their family in determining the selection of food and eating pattern during the disease. This study explores the understanding of T2DM patients and their families in the Depok and Jakarta. The purposive sampling method used 14 participants and 7 family members. The data obtained from participant observation and in-depth interviews then analyzed using thematic analysis. Using a descriptive phenomenological method with a semi structured in-depth interview. The interviews were conducted face to face from October 2017 - July 2018 and were analyzed by thematic analysis Collaiziis method. This study found 4 important themes: food is believed to affect high blood sugar; changes in diet after diabetes; the main concern of the family is to keep eating but not make it a burden; and the challenge faced by participants and their families is the lack of information. This study recommends continuing education and partnerships from nurses about the importance of the relationship between diet and blood glucose levels. Conclusions: people are inclined to rely on simple strategies that limit search when making food choices. The ability of patients and families regarding food ingredients to maintain blood sugar stability is the concern of nurses in providing nutritional education. Food labels can (and to some extent do) provide a wide variety of desirable information, ranging from food content to production details, the foodis carbon footprint, and its origins.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р712.55

Рубрики:

Фізіологія і патологія функцій яєчників

Шифр НБУВ: Ж25371 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Р415.13-4 + Р457.261.3 + Р569.453-4

Рубрики:

Хвороби паращитовидних залоз

Хірургічна патологія навколощитоподібних залоз

Пухлини паратиреоїдної залози

Шифр НБУВ: Ж25371 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Hypoglycemia is an important complication of the treatment of type 2 diabetes mellitus, which constitutes a barrier in stringent diabetic control. Beside it constitutes nearly 10 % of emergency department admissions that caused by adverse drug events, it may also increase morbidities and mortality by inducing, cardiac arrhythmias, neurological impairment and ischemic events. Hypoglycemia is the most common side effect of insulin treatment, however, oral antidiabetic agents may also induce hypoglycemic complications. In present retrospective study, we purposed to observe general characteristics and laboratory data of the type 2 diabetic patients whom presented with mild or moderate/severe hypoglycemia. Materials and methods. Patients with type 2 diabetes mellitus whom presented to our institution with hypoglycemia between January 2019 and January 2020 were retrospectively analyzed. General characteristics and laboratory data of the subjects recorded. Patients grouped into two groups, group I consisted of subjects with mild hypoglycemia and group II consisted of patients with moderate/severe hypoglycemia. Data of the subjects in groups I and II were compared. There were 15 subjects in group I and 23 in group II. HbA1c and other laboratory markers were not significantly different in study groups. Similarly diabetes duration and anti-diabetic treatment were not significantly different in study groups. The rate of geriatric patients was significantly higher in group II compared to group I (p = 0,04). Conclusions: subjects with moderate/severe hypoglycemia tend to be more frequently in geriatric age and HbA1c not correlates with the degree of the hypoglycemia. Since neither duration of diabetes, nor anti-diabetic treatment were associated with the severity of the hypoglycemia, each case should be evaluated individually to prevent further episodes which could increase morbidity and mortality in diabetic population.

На сьогодні відмічається суттєве збільшення відсотка жінок з артеріальною гіпертензією (АГ) та абдомінальним ожирінням (АО), що обумовлено значною мірою порушеннями норм здорового харчування. Тому проблема визначення особливостей характеру харчування жінок, хворих на АГ в поєднанні з АО, потребує подальших досліджень. Мета робота - вивчення особливостей характеру харчування жінок (мешканок України), хворих на артеріальну гіпертензію з абдомінальним ожирінням. Обстежено 75 жінок (мешканок України), хворих на АГ II стадії, 2 - 3-го ступеня, віком від 40 до 59 років (40 жінок з АО (I - III ступеня) і 35 - з нормальною масою тіла (НМТ)). Усім хворим проводили загальноприйняте обстеження. Особливості характеру харчування хворих вивчали за допомогою аналізу анкети - щоденника добового харчування. Отримані дані були проаналізовані з використанням компіютерної програми SPSS 19,0 для Windows XP. У групі жінок з АГ та АО у переважної більшості осіб (від 73 до 100 %) характер харчування не відповідав рекомендаціям щодо здорового харчування. У групі жінок з АГ та нормальною масою тіла характер харчування не відповідав рекомендаціям щодо здорового харчування тільки у третини осіб. Добовий раціон жінок з АГ та АО відрізнявся від добового раціону жінок з АГ та НМТ вірогідно вищою енергетичною цінністю спожитої їжі, більшою частотою вживання їжі у вечірній час, більшим споживанням жирів (у тому числі насичених жирних кислот і трансненасичених жирних кислот), вуглеводів (особливо моносахаридів) та меншим споживанням харчових волокон, що доцільно враховувати при розробці оптимальних схем корекції дієти в указаних хворих. В обох групах жінок виявлялась звичка досолювати їжу, але тільки у третини осіб. Висновки: встановлені суттєві порушення норм здорового харчування жінок, хворих на АГ, які значно більшою мірою були виражені у жінок з АО, що необхідно враховувати при розробці оптимальних схем корекції дієти в указаних хворих.

Спосіб життя людини істотно впливає на її здоров'я та репродуктивні функції. Наявність гіпотиреозу негативно відображається на самопочутті, активності й репродуктивному статусі. Мета дослідження - оцінити гормональний статус, метаболічні й антропометричні показники в чоловіків активного репродуктивного віку з первинним гіпотиреозом. Проведений порівняльний аналіз гормональних, антропометричних і метаболічних показників у 60 чоловіків з гіпотиреозом (основна група) і 25 чоловіків без гіпотиреозу й інших хронічних соматичних захворювань (контрольна група). Середній вік випробовуваних осіб становив 42 року. У чоловіків з гіпотиреозом рівень тестостерону у крові виявився вірогідно нижчим порівняно з чоловіками контрольної групи. При цьому вміст тестостерону в групі осіб з гіпотиреозом не досягав нижньої межі нормальних значень (12 нмоль/л), і, отже, андрогенний дефіцит був виражений у відносно помірній формі. Результати дослідження вказують на вірогідне підвищення рівня фолікулостимулюючого гормону у хворих на гіпотиреоз порівняно з чоловіками контрольної групи. Водночас вміст лютеїнізуючого гормону, естрадіолу і кортизолу в чоловіків з гіпотиреозом не відрізнявся від аналогічних показників контрольної групи. Висновки: у чоловіків з гіпотиреозом встановлені зміни гормонального статусу, що проявляються зниженням вмісту тестостерону та підвищенням рівня фолікулостимулюючого гормону у крові. При цьому не встановлено вплив гіпотиреозу на рівень інших гормонів у крові (лютеїнізуючого, естрадіолу, кортизолу). Гіпотиреоз у чоловіків супроводжується змінами ліпідного обміну (підвищенням у крові вмісту загального холестерину і холестерину ліпопротеїнів низької щільності).

Індекс рубрикатора НБУВ: Р627.703 + Р415.160.23 + Р414-3

Рубрики:

Порушення мозкового кровообігу

Цукровий діабет

Хвороби нирок

Шифр НБУВ: Ж25371 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Попри те, що домінуючим клінічним виявом COVID-19 є захворювання дихальних шляхів, усе частіше спостерігається різна неврологічна симптоматика, зокрема, діабетична полінейропатія діагностується в більшої частини хворих на цукровий діабет, уражаючи великі й малі нервові волокна. Засоби, що традиційно застосовуються при нейропатичному болі (трициклічні антидепресанти, габапентиноїди тощо), попри їх позитивну дію щодо усунення симптомів полінейропатії, часто викликають побічні ефекти й не впливають на регенерацію нервів. Протягом останнього десятиліття досить активно використовується група так званих нуклеотидів. Накопичуються додаткові відомості про ефекти цих препаратів і відбувається поступова трансформація їх складу. Так, останнім часом увага дослідників приділяється вивченню ефективності комбінації уридину, холіну, вітамінів групи В і фолієвої кислоти, для якої характерний досить високий профіль безпеки й регенеративний потенціал. В огляді висвітлено механізми дії і результати клінічного застосування цієї комбінації. Уридинмонофосфат, вітаміни групи В, фолієва кислота беруть участь у метаболічних процесах, підсилюючи регенерацію нервів. Це сприяє розвитку непрямого (вторинного) знеболюючого ефекту. Крім того, дані нових досліджень свідчать про здатність похідних уридинмонофосфату впливати на пуринергічні P2Y-рецептори, що обумовлює пряму знеболюючу й пряму регенеративну дію. У дослідженнях була продемонстрована клінічна ефективність зазначеної комбінації при основних видах периферичного нейропатичного болю. При цьому комбінація не викликала побічних ефектів і добре переносилася. Було відзначено зменшення або повну відміну прийому супутніх анальгетиків на тлі підвищення якості життя пацієнтів. Комбінація уридину, холіну, вітамінів групи В і фолієвої кислоти є досить ефективним доповненням до стандартної терапії периферичного нейропатичного болю різного генезу й реабілітації після перенесеного COVID-19.

Огляд присвячений проблемі неврологічних ускладнень, які виникають внаслідок респіраторних вірусних інфекцій через ураження вірусами центральної та периферичної нервової системи. Окремо розглянуті психоневрологічні наслідки після перенесеного захворювання на COVID-19. Вірусні патогени можуть проникати до центральної нервової системи різними шляхами, зокрема через зараження ендотелію гематогенним шляхом (механізм "троянського коня"), а також через периферичні нерви або нюхові сенсорні нейрони. Останній шлях здебільшого використовують респіраторні віруси, такі як коронавіруси (CoV), які потрапляють в організм інтраназально, адже нюховий нерв з'єднує носовий епітелій із нюховою цибулиною - шляхом до центральної нервової системи. CoV у мозку людини здатні спричинити тривалі наслідки, пов'язані з розвитком або загостренням хронічних неврологічних захворювань, наприклад розсіяного склерозу. Коронавірус COVID-19, що викликає коронавірусну хворобу, вже після одужання пацієнта може призводити до довгострокових результатів, таких як психіатричні симптоми та когнітивні порушення, що виявляють за допомогою засобів когнітивного скринінгу. У постковідному періоді в пацієнтів продемонстровано погану пізнавальну діяльність у сфері уваги, виконавчих функцій та пам'яті, а також підвищений рівень депресії, тривоги, посттравматичного стресу, втоми та порушення сну. Перелічені ефекти необхідно розглядати як можливі поствірусні порушення, що потребують спеціальної діагностики та відповідного лікування. Значна неоднорідність застосованих підходів та методів перешкоджає всебічній характеристиці когнітивних функцій у конкретних сферах, оскільки дослідження часто виключали осіб із попередніми когнітивними порушеннями. Попри це більшість досліджень свідчить про певний ступінь когнітивних порушень у пацієнтів, які перехворіли на COVID-19. Незважаючи на те, що показники різняться, значна частина пацієнтів, які вижили, демонструє погану пізнавальну діяльність у сферах уваги, виконавчих функцій та пам'яті. Такі результати мають кілька важливих наслідків для подальших досліджень, клінічного ведення та лікування хворих, які перенесли COVID-19.

В обзоре литературы приводится определение сущности субклинического синдрома Кушинга. Субклинический синдром Кушинга (субклинический гиперкортизолизм) - это патологическое состояние организма, которое характеризуется автономной избыточной секрецией глюкокортикоидов, чаще всего аденомой коры надпочечника; подавлением адренокортикотропной функции гипофиза и функционального состояния противоположного надпочечника. Подобное состояние может быть клинически бессимптомным или сопровождаться некоторыми неспецифическими признаками гиперкортицизма (артериальная гипертензия, сахарный диабет, ожирение, остеопороз). Обращает на себя внимание большая вариабельность частоты его обнаружения, что, возможно, связано с использованием различных критериев для отнесения отдельных случаев к этой категории. В качестве базового скринингового теста для выявления субклинического гиперкортизолизма большинство исследователей считают наиболее приемлемой и эффективной ночную супрессивную пробу с 1,0 мг дексаметазона. Современные тактико-технические подходы к лечению субклинического синдрома Кушинга довольно разнообразны и чаще строятся на прагматических принципах, чем на достоверно обоснованных. Поднят вопрос: не может ли субклинический синдром Кушинга быть плодом гиперфункции нормальных или диффузно увеличенных (гиперплазированных) надпочечников в результате каких-то нарушений в гипоталамо-гипофизарно-надпочечниковой иерархии? И наконец, являются ли сопутствующие субклиническому синдрому Кушинга нарушения следствием гиперпродукции кортизола, хотя нередко и незначительной, или они могут быть причиной возникновения субклинического гиперкортизолизма? Для лечения субклинического гиперкортизолизма в настоящее время предлагается адреналэктомия, имеющая целью снизить поступление в организм больного избыточного количества глюкокортикоидов, приводящего к развитию названных нарушений. Известны медикаментозные способы подавления функции коры надпочечников - используя препараты хлодитан, митотан, кетоконазол.

У другій частині висвітлено сучасні погляди на діагностику, лікування еректильної дисфункції (ЕД) у чоловіків, хворих на цукровий діабет (ЦД). Для пошуку літературних джерел використовувалися бази даних Google Scholar та PubMed. Показано роль коморбідних захворювань в розвитку ЕД у чоловіків із цукровим діабетом. Наведено узагальнені дані щодо основних клінічних проявів еректильної дисфункції, методів її діагностики та лікування. В низці епідеміологічних досліджень, проведених протягом останніх 20 років, встановлено, що еректильна дисфункція у чоловіків із ЦД може бути раннім маркером серцево-судинних ускладнень. Отже, в алгоритмі діагностики ЕД у пацієнтів із ЦД необхідним є проведення ретельного обстеження серцево-судинної системи. Описано сучасні терапевтичні та хірургічні методи лікування еректильної дисфункції. Численні літературні джерела вказують на вагому роль корекції андрогенного дефіциту у чоловіків, хворих на ЦД 2-го типу, з метою посилення ефективності застосування препаратів інгібіторів фосфодіестерази 5-го типу (ІФДЕ-5). В огляді літератури висвітлено дані про появу нових препаратів ІФДЕ-5, що мають вищу селективність порівняно із наявними, що забезпечує кращий терапевтичний ефект і зменшує частоту та вираженість побічних ефектів. Сучасний алгоритм терапії ЕД у чоловіків передбачає послідовну етапність застосування різних методів лікування. Останньою ланкою терапії, за умови неефективності попередніх, є фалопротезування. Імплантація трикомпонентних фалопротезів є ефективним методом лікування еректильної дисфункції. Перспективним вважається застосування цього методу у пацієнтів з тяжкими формами ЕД на фоні ЦД, у разі неефективності ІФДЕ-5 та інтракавернозних інієкцій вазоактивних препаратів.

Заклади охорони здоров'я вважаються професійними сферами з високим ризиком внаслідок потреби в людських ресурсах, включаючи численних спеціалістів із чіткими характеристиками, використання інтенсивних технологій та складних професійних процесів. Важливість охорони праці та безпеки, спрямованої на усунення або мінімізацію всіх даних негативних явищ, стрімко зростає. Метою дослідження - вивчення частоти нещасних випадків (НВ) на виробництві та інших подій серед медичних сестер та лікарів, які працюють у відділеннях внутрішньої медицини університетської лікарні, та різних чинників, що впливають на ці характеристики. Описове дослідження з оцінкою даних впродовж року проводилося у відділеннях внутрішньої медицини університетської лікарні в Стамбулі. Дані були зібрані за допомогою розробленої авторами "Форми оцінки нещасних випадків на виробництві". Загалом у проведеному дослідженні брали участь 117 осіб, серед яких 83 жінки (70,94 %) та 34 чоловіки (29,06 %). Із числа учасників медичні сестри становили 59 осіб (50,43 %) і лікарі - 58 (49,57 %). Установлено вірогідно позитивну кореляцію (r = 0,305) між віком та кількістю НВ на виробництві (p = 0,039). Середня кількість НВ на виробництві, яких зазнали медичні сестри (1,31), виявилася нижчою, ніж серед лікарів (2,80) (p = 0,006). Висновки: про будь-які НВ на робочому місці слід повідомляти та ретельно їх аналізувати, щоб запобігти майбутнім НВ на виробництві. Підготовка медичних працівників щодо ризиків для здоров'я, з якими вони можуть зіткнутися, та заходи захисту від нещасних випадків на виробництві мають життєво важливе значення.