Нова книга відомого українського історика Володимира Сергійчука піднімає проблему Переяславської ради та її ролі в подальшому розвитку України. Ця історична подія, що протягом століть використовувалась як політична спекуляція Російської імперії, потребує нового осмислення та очищення від міфологічних нашарувань. Автор розглядає передумови, причини й наслідки появи статей Богдана Хмельницького, що були пізніше знехтувані й перекручені московським самодержавством. У додатках містить статті Богдана Хмельницького і Березневі статті. Книга розрахована на широке коло читачів.

Монографія розпочинається з детальної, багатої на документалістику (посилання на 147 документів та книжок), біографії родини Бандери. До речі, це прізвище, що в перекладі з іспанської означає «прапор», визначило долю одного зі славетних синів цієї родини, який очолив боротьбу українського народу за волю. Книжка розширює обрії нашої обізнаності з національно-визвольним рухом під проводом С. Бандери. Він перед Другою світовою війною розробив концепцію боротьби українського народу проти всіх поневолювачів: польського, комуно-московського та фашистського режимів на території України; першим дослідив, що гітлеризм та комунізм мають одне профашистське коріння. Також проаналізовано білі плями історії двох гілок ОУН — мельниківської та бандерівської.

Книга присвячена одній з маловідомих для сучасного читача подій вітчизняної воєнної історії — перемозі під Конотопом в 1659 році об’єднаного козацько-татарського війська над московським. Автор у популярній формі виклав сучасні наукові уявлення про перебіг українсько-московської війни та самої битви, уточнив відомості щодо складу та чисельності сторін. Книга багато ілюстрована, супроводжується кольоровими реконструкціями військових строїв того часу. Видання розраховане на всіх, хто цікавиться історією України.

Збірник "Переяславська рада 1654 року" висвітлює проблематику українсько-московської угоди, укладеної в результаті січнево-березневих переговорів 1654 р. між Богданом Хмельницьким і московським царем Олексієм Михайловичем. Перша частина видання містить передруки праць української історіографії та публіцистки останньої чверті XIX - 70-х років XX ст. До другої частини ввійшли наукові дослідження сучасних істориків - огляди української, російської, польської та англомовної історіографій, статті про Переяславську раду, її причини та наслідки. Науковими аргументами ще раз спростовується т.зв. переяславська легенда про добровільне входження України до складу Московської держави як вияв "споконвічної мрії" українського народу до "возз"єднання" Русі. Московський напрямок дипломатії Богдана Хмельницького мав такий самий зміст, як і турецько-кримський, шведський, семигородський та ін. Основним завданням української політики того часу був пошук сильного військового союзника у боротьбі з Річчю Посполитою за об'єднання всіх етнічних українських земель в державно-адміністративному устрої Війська Запорозького. Для науковців, студентів, викладачів та всіх, хто цікавиться історією.

Віктор Григорович Дубровський (7 червня 1876, Фастів — після 1936) — український лексикограф. Псевдоніми та криптоніми — Д-ий, Баламут Юрко, Рудик Хома, Юрко, Roman. Закінчив Університет Святого Володимира в Києві (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). У 1920-х pоках працював редактором в Інституті української наукової мови ВУАН. У 1930 репресований (за сфабрикованою «справою СВУ») і висланий в Алмати (1932-36), де вдруге був заарештований і висланий у північні райони СРСР. Подальша доля невідома (Вікіпедія). Упорядкував: * «Українсько-російський словник» (1909, перевидання — 1914, 1917, 1918 під назвою «Словник українсько-московський», «Словник московсько-український»), * «Російсько-український технічний словник. З додатком сільськогосподарських термінів» (1925, доп. вид. 1926), * «Словник термінів з обсягу культури та технології цукрових буряків» (1920). * Автор праці «Московсько-українська фразеологія. (Практичний підручник до вивчення української мови)» (1917). Пропонований словник є доповненим перевиданням чи не найкращого дореволюційного словника «Українсько-російський словник» (1909). Словник буде корисним як мовцям так і пересічним українцям.

У книзi oписано життя i дiяльнiсть Євгeнa Koнoвaльця - одного з кеpiвникiв збpoйнoї бopoтьби за Hезaлежність Укpaїни нa пoчaткy ХX ст. , opганiзaтopa підпiльнoї бopoтьби УBО тa ОУH. Ще до проголошення незалежности вдячні земляки поставили у Зашкові памятник роботи скульптора Романа Романовича та архітектора Валерія Потюка. І тут, у своїй антиукраїнській засліпленості, московські спецслужби стали співтворцями дуже символічного ансамблю: напередодні путчу вони відірвали монумент.

У книзі на багатому історичному матеріалі, фактах, свідченнях численних російських та закордонних авторів аналізуються передумови, витоки, закономірності виникнення, розвитку і занепаду Російської імперії. Книга розрахована як на фахівців - істориків, політологів, так і на широкого масового читача.

Очерк является кратким изложением многолетнего исследования профессора Мякотина В. А. жизни украинского крестьянства. "Середина XVII столетия была временем глубоких перемен в жизни украинского народа. Подчиненная перед тем Польше и входившая в состав польско-литовского государства, Украина в ходе восстания , поднятого в 1648 г. Богданом Хмельницким, сбросила себя польскую власть. После долгой и кровопролитной борьбы с восставшим населением и с Московским государством, под власть которого, потеряв надежду собственными силами отбиться от поляков, оно отдалось, Польше удалось, по условиям Андрусовского перемирия 1667 г. с Москвою, вернуть себе украинские земли, расположенные на правом берегу Днепра. Но левобережная Украина вместе с Киевом так и осталась за Москвой, получив от неё широкую автономию, на первых порах приближавшую её к своего рода вассальному государству по отношению к Москве. Высшей властью в присоединившемся крае являлся избираемый казацким войском гетман, при котором состояли в качестве его соратников и помощников чины генеральной старшины. В округах - "полках", на которые делилась гетманская Украина, правили полковники, объединявшие, как и гетман, в своих руках военную, административную и судебную власть…".

До збірника ввійшли відомості про знищення органами НКВС політичних в'язнів в Україні під час відступу радянських військ влітку 1941 р. Наводяться списки загиблих. До книги ввійшли відомості про знищення органами НКВС політичних в'язнів в Україні під час відступу радянських військ влітку 1941 р. Ця книга не для людей із слабкими нервами! Такий "букет" тортур і катувань навіть важко собі уявити, не те щоб пережити. Ті жахіття, що тут описуються, не вкладаються у голову, це щось нереальне! Те звірство, яке чинили московські нелюди-кати — нами не забуто!

Холодний Яр — це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але сильні духом — можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом. На жаль, по цей бік межі мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна “республіка”, яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.

Ч. 1. - 270 с.

Ртищев (Федор Михайлович, 1625 - 1673) - один из замечательных деятелей Московской Руси XVII века. Поселившись в 2 верстах от Москвы, он стал жить отшельником и свое имущество раздавать бедным. Молва об его благотворительности достигла царя Алексея Михайловича , который приблизил его к себе, возведя в сан постельничего. Пользуясь покровительством царя и патриарха Иосифа , Р. на месте своего первоначального поселения построил Спасопреображенский монастырь (ныне упразднен), открыл училище, где и "обучали языкам славянскому и греческому, наукам словесным до риторики и философии" вызванные им киевские монахи. Это училище в 1685 году было переведено в Заиконоспасский монастырь и послужило зерном Славяно-греко-латинской академии. Учителей (в числе их были архим. Дионисий и Епифаний Славинецкий ) Р. поощрял к переводам с греческого языка на славянский, а Епифания убедил составить славяно-греческий словарь. Около 1650 года Р. основал за городом гостиницу для бедных; во время голода в Вологде, не имея денег, продал свои одежды и дорогие сосуды и на вырученные деньги помогал потерпевшим; жителям Арзамаса уступил бесплатно свои лесные дачи; участвуя в войне с поляками и литовцами, особенно заботился о раненых, как своих, так и иноземных. Завистников и врагов у Р. было немало; его обвиняли в "рушении" православной веры (Р. указывал на необходимость устранения многих вкравшихся неправильностей в церковной службе и уставе), но, благодаря заступничеству Морозова , царь не только не обратил на это внимания, но даже сделал Р. заведующим соколиной охотой (есть известие, что Р. написал устав соколиной охоты). Во второй раз враги, называя его "злотворцем", хотели убить его, и он спасся только в покоях царя, который еще более приблизил его к себе, сделав его воспитателем своего сына Алексея. В числе недоброжелателей Р. был и патриарх Никон , которому он советовал не вмешиваться в мирские дела. Умирая, он завещал отпустить слуг его на волю и не притеснять крестьян. Письмо к нему от полоцкого игумена Иевлевича и его же поздравительная речь Р. напечатаны в "Древней Российской Вивлиофике" (ч. III). Ср. его "Житие" в "Древней Российской Вивлиофике" (т. XVIII) и ст. А. Терещенко в "Сыне Отечества", 1856, № 33.

Вып. 1 : Посольство Иоана Кобенцеля в Москву в 1575-1576 гг.. - 1896. - 68 с.

Т. 1. - 1904. - 607 с.

Иван III. Внук Дмитрия Донского. Избавитель Московского государства от татарского ига. Собиратель земель русских. Кем он был? «Зловещей личностью», как называют его некоторые ученые? Или выдающейся исторической фигурой, сыгравшей особую роль в истории России? На эти и другие вопросы дает ответ книга известного российского ученого Руслана Григорьевича Скрынникова.

«Вчерашний раб, татарин, зять Малюты, зять палача и сам в душе палач...» - так говорит Александр Пушкин о Годунове словами боярина Василия Шуйского, одного из героев трагедии. Погрузитесь в то далекое Смутное время и узнайте как таинственное возникновение двойника законного наследника престола, царевича Дмитрия, явилось трагедией для династии Годуновых и привело самозванца на трон.

ИОАНН ГРОЗНЫЙ — герой трагедии А.К.Толстого «Смерть Иоанна Грозного» (1862-1864). Исторический прототип — Иван IV Васильевич Грозный, сын Василия III, великий князь московский и первый русский царь (с 1547 г.). Герой Толстого — сложная, многогранная фигура. Изображая в лице И.Г. носителя идеи жестокой деспотической власти, монарха, как писал автор, «с закоренелой привычкой не знать ничего, кроме своего произвола, и не терпеть противоречия ни в чем и ни от кого», Толстой приводит его к осознанию полного краха всех его устремлений и как царя, и как человека. В словах Иоанна, обращенных к царевичу Федору, с огромной трагической силой звучит мотив расплаты за совершенные преступления: Я для того ль провел всю жизнь в борьбе, Сломил бояр, унизил непокорство, Вокруг себя измену подавил И на крови наследный мой престол Так высоко поставил, чтобы вдруг Все рушилось со мной! Трагическая вина И.Г. в «попрании всех человеческих прав в пользу государственной власти». Главная страсть царя — сама власть. Она настолько грандиозна и всепоглощающа, что становится идеей всей его жизни, полностью подчинившей его помыслы и желания. И.Г. искренне верит в свое высокое предназначение. Он и Россия в его сознании неотделимы друг от друга. Эту особенность И.Г. подчеркивал сам автор. По словам Толстого, царь «убежден, что Россия есть тело, а он — душа этого тела». Иоанн, как истинно верующий человек, готов принести Россию в жертву для искупления своих грехов; как не усомнился бы принести в жертву свое тело для спасения души. Безусловно осуждая кровавый деспотизм И.Г, Толстой создает образ сильного, умного, но страшного в своей жестокости правителя. «Художник, играющий Иоанна, — писал Толстой, — должен, среди самых безумных проявлений этого характера, давать просвечивать тем качествам, которые могли бы сделать из него великого человека, если бы они не были подавлены страстями, раболепством его окружающих и раннею привычкой к неограниченной власти. Качества эти: глубокий государственный ум, неутомимая деятельность, необыкновенная энергия, страшная сила воли и полная искренность в убеждениях». Однако все эти качества, возвышающие царя над теми, кто его окружает, бессильны предотвратить крушение всей его жизни. Пьеса заканчивается смертью И.Г., но его образ тесно связан с развитием дальнейших событий всей трилогии: трагедии «Царь Федор Иоаннович» и «Царь Борис».

Московский Земский собор в 1584 году избрал царем среднего сына Ивана Грозного - Федора Иоановича. В это время младший сын Дмитрий, которому было лишь два года, жил со своей матерью Марией Нагой в Угличе. Мария была седьмой женой Ивана Грозного и, так как официально церковь разрешала лишь три брака, Дмитрий не мог считаться законным наследником. Старший же сын был убит Иваном в припадке гнева в 1581 году. После грозовых лет это было время резкого обострения социальных противоречий в стране время массовых народных выступлений. На арену политической борьбы выходят Шуйский со товарищи и Борис Годунов, которому царь Федор Иоаннович фактически передает свои права. Федор пытается примирить их, но честолюбивый и коварный Годунов доводит дело до казни Ивана Шуйского. Трагедия Федора в том, что он уходит от управления государством в частную жизнь, передавая свою историческую миссию, наделенному государственным умом Годунову, видя, что власть, которой он наделен, постоянно толкает его на злодейские деяния. В то же время показана его нравственная сила и моральная чистота, его призыв России к добру.