Если бы я предпринялъ описать все то, что можно найти любопытнаго об малой Россіи для человЂка ищущаго въ малЂйшихъ вещахъ безконечно великихъ слЂдовъ премудрости Божїя; то предпрїятїе мое требовало бы не одного года. Подробное описанїе древняго и нынЂшняго, физическаго и нравставеннаго состоянія страны сея составило бы превеликую книгу. Всякъ знаетъ, что она имЂла прежде своихъ собственныхъ ВладЂтелей, была раздЂляема такъ, какъ и другїя области нынЂшней Россїйской Имперїи, на Княженїя и УдЂлы, послЂ того на Воеводства и ПовЂты, потомъ на Полки и ПовЂты, потомъ на НамЂстничества и УЂзды, а наконецъ, во исполненїе благословеннаго опредЂденїя управляющихъ всЂми Россїями судебъ, раздЂлена на Губерніи и ПовЂты же, или УЂзды. Всякъ знаетъ, что Малороссїяне всЂмъ другимъ Славенамъ единоплеменны, и сохранили по нынЂ нЂкоторые свои обряды и суевЂрїя, свойственныя каждому народу до толЂ, пока онъ образуется просвЂщенїемъ. Всякъ знаетъ и то, сколь много они даже по сїе время отличаются отъ всЂхъ другихъ народовъ, и даже отъ своихъ единоземцовъ, одЂянїемъ, языкомъ и многими другими свойствами, которыя отчасти описаны въ разныхъ Исторіяхъ, Землеописаніяхъ, Путешествіяхъ и Запискахъ. СлЂдственно довольно будетъ для меня положить на бумагу одну слабую тЂнь исчезающаго нарЂчїя сего близкаго по сосЂдству со мною народа, сихъ любезныхъ моихъ соотчичей, сихъ отъ единыя со мною отрасли происходящихъ моихъ собратьевъ.

“Грамматика малороссийского наречия, или грамматическое описание существеннейших отличий, отдаливших малорусское наречие от чистого российского языка», автором якої був Олексій Павлович Павловський, протягом тривалого часу була єдиним посібником у цій галузі і відіграла значну роль як у розвитку української літературної мови, так і у розвитку україністики. Про граматику О. Павловського існує значна література, проте й досі лишається незіпсованим ряд питань, що стосуються цієї важливої праці з українського мовознавства та особи її автора, зокрема: хто був О. Павловський, де він учився, який мав фах, де працював, коли і на підставі яких матеріалів була написана його граматика, чому ця праця була видана аж через 13 років після того, як у 1805 р. автор подав ЇЇ на розгляд Академії Російської, чому її не видала Академія (як відомому 1818 р. книга була-надрукована у приватній друкарні) і т. ін.

Кн. 1. - 227с.

Ч. 1. Кінець Козацтва., розд. 1 : Запорозці в 1709 до 1739 р.. - 1883. - 138 с.

Т. 1 : (А-О). - 1886. - 608 с.

Київська Козаччина 1855 — масові сел. виступи в Київській губернії за відновлення козацтва як сусп. стану і військ. формування. Приводом до них стало опублікування під час Кримської війни 1853—1856 маніфесту імп. Миколи I, що передбачав створення рухомого держ. ополчення. По Київщині, де ще свіжими були згадки про запороз. козацтво, почали поширюватися чутки, нібито тих, хто запишеться в ополчення («у козаки»), буде звільнено від кріпосної залежності (див. Кріпацтво) і вони одержать поміщицькі землі та майно. Бажаючі покозачитися примушували священиків та ін. письменних людей складати списки «вільних козаків», а записавшись у ці списки, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місц. адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади») і вибирали собі ватажків (відомі імена окремих з них: Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський, Михайло Гайденко, Корній Захарченко). Почавшись у лют. 1855 у Васильківському повіті, рух за покозачення в берез.—квіт. охопив понад 500 сіл і містечок у 8 із 12 повітах Київ. губернії (Таращанському, Васильківському, Київському, Звенигородському, Черкаському, Уманському, Сквирському, Канівському). На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська і поліцію. У кількох селах і містечках сталися криваві сутички, найзапекліше протистояли військам і поліції покозачені селяни у Биковій Греблі (Васильківський пов.; нині село Білоцерківського р-ну), Березні (Сквирський пов.; нині село Володарського р-ну; обидва Київ. обл.), Корсуні (нині м. Корсунь-Шевченківський) і Таганчі (Канівський пов.; нині село Канівського р-ну Черкас. обл.). Однак сили були нерівними. Селяни змушені були скоритися.

Ч. 1 : Населеніе, экономическій, государственный и сословный строй. - 1904. - 293 с.

Дане видання є нарисом про життя в Україні. Перша частина присвячена українській природі, її клімату, описується його помірність, сприятливість для життя. Наступна частина наводить невелику історичну довідку, щодо сутичок в які потрапляла Україна, формування Запорізької Січі та козацького образу життя. Далі описується побут українців — їх одяг, сімейний устрій, їх праця. Особлива увага приділяється образу української жінки та українській пісні, приводиться зміст однієї з дум. Книга містить одну ілюстрацію — малюнок, що зображує “малоросів” у своєму національному одязі.

Постать видатного українського історика, археографа, філолога, перекладача та письменника Осипа Максимовича Бодянського займає гідне місце у національній культурі XIX ст. Незважаючи на заняття славістикою, він приділяв увагу українознавчим студіям протягом усього життя. В 30-х - 50-х pp. його літературно-естетичні й наукові погляди розвивались у руслі романтизму. Як і в інших представників цього напряму, творчість О.М.Бодянського наснажувалася палким українським патріотизмом, любов'ю до рідної мови, історії, звичаїв та фольклору. “В наше время всеобщего стремления к самобытности, -розпочинав він свою магістерську дисертацію, - все почти народы, особенно европейцы, хотят жить жизнью в полном смысле им принадлежащею, вытекающею из собственных их недр, слагающеюся из совокупности всех стихий человеческого бытия, коими навсегда устанавливается физиономия народа, резко и метко отличающая его от его соседей и прочих народов; короче, хотят быть независимыми, истинно народными”. Однак захоплення культурною самобутністю й неповторним минулим українців супроводжувалось у свідомості вченого почуттям загрози зникнення національної культури, втрати історичної пам'яті народу. Щоб запобігти цьому, Осип Максимович вивчав українську мову, збирав пам'ятки фольклору, розробляв історичну тематику, активно видавав різноманітні джерела, зокрема літописи.

Ч. 1 : в літах 1835-49. - 1905. - 614 с.

У виданні автор визначає роль мови як одного з етноформуючих чинників, а також її значення для творчості.

Vol. 1 : 1791-1853. - 320 p.

Підручник Євгена Тимченка (1913), у якому за чіткою системою із залученням багатого фактажу грунтовно опрацьовані фонетика та морфологія української мови.

Т. 1. - 360 с.

Ініціатором видання двотомної російськомовної енциклопедії (1914–16 рр.) був М. Грушевський, а її авторами – українські та російські вчені. Перша світова війна перешкодила появі двох наступних томів. Головні статті написали: з географії України – С. Рудницький, зі статистики населення – О. Русов, В. Охримович і С. Томашівський, про антропологічні та етнографічні особливості українського народу – Ф. Вовк, з історії української мови – О. Шахматов. Книгу прикрашено численними ілюстраціями.

Комітет міністрів Російської імперії у 1904 році розглядав питання про заборону української мови в Росії. Для цього міністрам освіти і внутрішніх справ було доручено заручитись підтримкою київського генерал-губернатора, академії наук та київського і харківського університетів і винести думки з приводу доцільності заборони української мови. Всі згадані установи висловились за скасування заборони. Опублікована академією наук пам'ятка вийшла на правах рукопису і була маловідома широкому загалу, тому в 1916 році була перекладена українською мовою і видана друком.

«Українська граматика» Є. Тимченка (1866-1948) тричі перевидавалася за життя автора. Книга містила ряд вступних зауважень, де йшлося про предмет граматики і її поділ на частини, про звуки й літери, українську азбуку, категорії слів (частини мови), серед яких, між іншим, виділялися речівники (ймення річеве - іменник), прикметники, числівники, займенники, часівники (дієслова), прислівники, злучники (сполучники), прийменники, вигуки, про будову слів, наголос. Далі було викладено фонетику, морфологію з докладним цілісним оглядом словотворення і словозміни, а в кінці розглянуто правопис. На свій час граматика Є. Тимченка була найповнішим систематичним викладом української граматики, особливо словотвору та фонетики. Щоправда, своїх сучасників вона дивувала тим, що була видана західноукраїнським правописом - «желехівкою», хоч у другому виданні автор вніс у правопис деякі зміни, зокрема, перестав вживати літеру ї після м'яких приголосних.