The publication of this collection of documents on the massacre of approximately nine thousand persons in the Ukrainian town of Vinnytsia during 1937 through 1938 by the NKVD (People's Commissariat of Internal Affairs) is very timely and broadens the historical source base on Stalinist genocide policies toward Ukrainians in Soviet Ukraine. At the same time, it presents prima facie evidence on the activities of Soviet security police (NKVD) during the Yezhov period in the 1930s.

Благонадійні в 1940-х чи 1950-х роках підручники, романи, опери, картини нібито безнадійно застаріли, а грізні викривальні постанови ЦК КПРС «у галузі культури» припали пилом. Та все-таки події, що їх аналізує канадський історик з Університету Вікторії Сергій Єкельчик, сьогодення стосуються безпосередньо. Утверджені за тих часів концепції дружби народів СРСР та українсько-російського братерства чинні у політичному дискурсі дотепер. Ба більше, зужиті ідеологеми тяжіють і над найзатятішими опонентами всього «совєтського» в сучасній Україні: ті також вірять в об’єктивне існування нації як органічної спільноти й так само уявляють історію як природний лінійний розвиток нації на шляху до здобуття державности (тільки справжньої, а не у формі «Української РСР»). Концепція «возз’єднання» України з Росією 1654 року вже великою мірою скомпрометована, але й далі живе поняття «возз’єднання» всіх українських етнічних земель у складі Української РСР протягом 1939–1945 років, – а саме сталінські ідеологи вперше описали ці події такою мовою. Цю книжку, що її вперше надрукувало видавництво Торонтського університету у 2004 році, присвячено репрезентаціям минулого в українській науці та культурі сталінського часу. Автор підважує стереотипні уявлення про сталінізм як всеохопну й дієву диктатуру й на основі численних архівних джерел аналізує обмеженість і часту неефективність державного контролю над культурою, важливу роль української інтеліґенції у виробленні радянської моделі історичної пам’яті та можливість «прочитати» ідеологічно витримані твори в українському патріотичному дусі. Було би спрощенням думати, доводить Сергій Єкельчик, що тогочасні російсько-українські стосунки – однобічний диктат «старшого брата». Вони насправді становили складну систему контролю, компромісів і конвенцій, до якої активно залучалися тогочасні українські інтелектуали. Попри твердження цілої пострадянської української історіографії, сталінський варіянт української культури не був результатом придушення «природних» національних почуттів місцевої інтеліґенції. Республіканська бюрократія та інтеліґенція, які інтерпретували туманні, проте потужні сиґнали з Кремля, були, як запевняє дослідник, головними гравцями у формуванні сталінської історичної уяви, а шістдесятники підхопили відновлення національного наративу не тому, що були вродженими націоналістами, а тому, що виросли в сталінській імперії пам’яті, а ця імперія не змогла виробити ненаціональної версії минулого.

Напередодні війни між націонал-соціялістичною Німеччиною і совєтсько-комуністичною Росією всі українські політичні групи на теренах під німецькою імперською займанщиною стреміли до відновлення української держави. Проте щодо концепції осягнення цієї мети, ці групи поділялися на два табори: один складався з людей переконаних, що українська держава постане, в першу чергу, внаслідок боротьби самих українців власними силами; а другий табір - гуртував людей, які вважали, що рішальним чинником буде позитивне ставлення Німеччини до ідеї відновлення української держави на руїнах російської імперії. В першому таборі рушійною силою була Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери. Ця організація гарячково працювала над розбудовою незалежної української політичної та збройної сили, її тисячні кадри мали бути готові на революційні чини, згідно із заповітом ОУН: "Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї!". Другий табір головну увагу присвячував переконуванню німців у доцільності й користі для них дати підтримку концепції побудови української держави. Головним представником цього табору був ПУН під проводом полк. А.Мельника.

Книга известного российского историка, доктора исторических наук В.А. Берлинских посвящена закрытой доселе странице российской истории XX века — депортациям (массовой высылке) целых народов в 1930-е — 1940-е годы и системе спецпоселений. Если о миллионах заключенных сталинских лагерей писали достаточно много, то о «ссыльных народах» — российских немцах, калмыках, крымских татарах, раскулаченных русских крестьянах — исторической литературы практически нет. В книге на основе архивных данных, других уникальных материалов исследуется как механизм депортации, так и сама система спецпоселений. Русский Север, Казахстан и Сибирь — места размещения выселенных народов. Последствия сталинских акций раскрестьянивания и национального унижения миллионов остро ощущаются и в современной жизни России.

Ч. 1. - 614 с.

Ч. 1. - 614 с.

Це одне з перших (і найдетальніших) досліджень творчості відомого українського письменника, уродженця міста Тростянця Миколи Хвильового (1893-1933) було написане в еміграції, у таборі для переміщених осіб (1947 рік) літературознавцем Павлом Йосиповичем Петренком (1903-1982), який підписався псевдонімом О. Ган.

В цій книзі оповідаються маловідомі сторінки історії боротьби українського повстанства та підпілля проти більшовиків в Центральній Україні.

Після перемоги Лютневої революції і повалення самодержавства в Україні з нестримною силою розгорнулася національно-визвольна боротьба, яка, незважаючи на утиски царизму, не припинялася протягом довгих століть неволі й імперських спроб взагалі викреслити з історії українську націю, а Україну перетворити на Малоросію не лише за назвою, а й по суті. Перемога в країні демократичної революції на початку 1917 р. висунула на порядок денний питання про самовизначення України і відродження її державності. Цей процес розвивався в умовах надзвичайно гострого протистояння різних політичних сил і партій. І якщо в Росії боротьба точилася між Тимчасовим урядом і табором Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, то в Україні вже з початку березня 1917 р. почав формуватися, по суті, національний парламент — Центральна Рада. Після перемоги в Петрограді більшовицького жовтневого повстання і повалення Тимчасового уряду і аж до утворення наприкінці квітня 1918 р. гетьманської Української держави питання про те, кому ж належатиме влада в Україні, вирішувалося в боротьбі Центральної Ради та її уряду проти радянського уряду України — Народного Секретаріату, підтримуваного Радянською Росією.

Книга розповідає про участь авторки у боротьбі за свободу і незалежність рідного краю та важкі поневіряння в таборах Норильська, Тайшету, Мордовії, незламність духа і віру в торжество справедливості.

Т. 16, ч. 1 : Історія Вселенської церкви на Україні. Т. 1. Від апостольських часів до князювання св. княгині Ольги (І-Х століття). - 2001. - 280 с.

Представлена публікація має на меті поінформувати українців, що повертаються до Батьківщини, про стан культурного життя в Україні. Вона містить огляд найважливіших подій, що сталися у цій сфері у революційний 1917 рік. У статтях описується українська преса (перелічуються видання), українські видавництва, друкарні та книгарні, бібліотеки тощо.

  Текст у форматі PDF 32.90 Мб

Мемуари Івана Майстренка - члена партії боротьбістів та УКП, пізніше - працівника КП(б)У - описують революційні події на Полтавщині 1917-1921 рр., працю автора у комуністичній системі влади, сталінські репресії, діяльність лівих українських сил в еміграції.

У збірнику представлені усні інтерв’ю, спогади та біографії колишніх остарбайтсрів та в’язнів нацистських концентраційних таборів, уродженців Полтавщини. Інтерв’ю та біографії зібрані співробітниками кафедри історії України та студентами історичного факультету Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка у ході реалізації наукових проектів з усної історії. Книга стане у пригоді науковцям, студентам, вчителям, учням шкіл а також усім, хто цікавиться історією України й Полтавщини періоду другої світової війни.

Автор книжки народився 17 травня 1925 p. y селянській родині Марти і Михайла Мамчурів. Освіту отримав спочатку в початковій школі в рідному селі, а згодом в польській школі у Брюховичах. У 1939 р. поступив у Державну Академічну з українською мовою навчання гімназію, але війна перекреслила усі плани юнака. За часів німецької окупації вчився в гімназії, звідки в 1944 р. в юнацький вишкіл у Мальті, а потім вступив у ряди дивізії “Галичина", де пройшов підстаршинський вишкіл. Там ця подія співпала із закінченням війни. 3 приятелем Юліяном Волянським подалися в Україну, до Львова. Затриманий чекістами, був засуджений на тривале ув’язнення в Медвеж’єгорських та Кенгірських таборах ГУЛАГу. Вийшов на волю 27 жовтня 1954 р. Навчався у вечірньому Будівельному технікумі, який закінчив з відзнакою в 1957 р. Далі навчався у Московському Інженерно-будівельному інституті. На Україну повернувся в 1960 p. i працював у Будівельному тресті Івано-Франківська під різними назвами аж до виходу на пенсію у 1991 р. 3 настанням Незалежності України став членом Товариства Політв’язнів, членом Галицького Братства колишніх вояків 1-ої дивізії Української наці-ональної Армії. До вимріяного Львова переїхав у 1998 р. Бере активну участь у громадянській роботі з відновлення пам’яток історії та культури рідного краю.