Мысль о полетах в глубины вселенной и достижении иных миров автор не считает праздной мечтой. Она полна высокого интереса для науки и для жизни. Было время, когда признавалось невозможным переплыть океан; нынешняя всеобщая вера в недосягаемость небесных светил в сущности столь же безосновательна, как и убеждение наших предков в недостижимости антиподов. Правильный путь к разрешению проблемы заатмосферного летания и межпланетных путешествий уже намечен; к чести русской науки, он предуказан человечеству русским ученым. Практическое же разрешение этой грандиозной задачи, невыполнимое сейчас, может осуществиться не в столь далеком будущем. Этой маленькой экскурсией в область космической физики автор надеется также до некоторой степени рассеять существующее в публике предубеждение против небесной механики и физики, как знаний слишком отвлеченных, неспособных будто бы дать пищу живому уму. Наука, которая открывает возможность успешно соперничать в полете воображения с фантазией остроумнейших романистов, проверять и исправлять их смелые замыслы - такая наука должна перестать казаться сухой и скучной. И если те простейшие сведения из этой области знания, которые рассеяны в настоящей книге, заронят в уме любознательного читателя искру интереса к изучению механики и физики вселенной, если они возбудят желание поближе познакомиться с фундаментом величественной науки о небе, то цель автора будет достигнута вдвойне. Чтение этой книги не требует никаких специальных познаний. Материал, предназначаемый для более сведущих читателей, отнесен в отдел «Прибавлений».

Романи Гете про Вільгельма Майстера нерідко розглядають як своєрідну паралель до «Фауста». І слід сказати, що для такого погляду є серйозні підстави: подібно до прославленої трагедії, «Майстер» належить до «сюжетів-супутників», котрі супроводжували Гете майже все його творче життя, вбираючи спостереження й роздуми поета-мислителя над складною й динамічною дійсністю перехідної доби європейської історії. Робота Гете над цими сюжетами розпочалася майже одночасно: в 1773-1775 pp. він створює свого «Пра-Фауста», тобто перший, «штюрмерський» варіант «Фауста», а вже в 1777 р. береться до написання «Пра-Майстера» - роману «Театральне покликання Вільгельма Майстера», який лишився незавершеним і згодом у переробленому вигляді ввійшов до роману «Літа науки Вільгельма Майстера» (1795-1797).

В романі «Шуани» Бальзак звернувся до періоду, коли буржуазія тільки приступала до «мирного будівництва свого суспільства». Зображене в творі недавнє минуле було тісно пов’язане з сучасністю самого Бальзака. Змальовану в «Шуанах» приреченість спроб феодальної реакції подолати сили буржуазної демократії письменник ототожнює із спробами поновити у кінці 20-х років знищені революцією дворянські привілеї і феодальні інститути. Трагедія Горіо — яскравий приклад того, як буржуазна дійсність нівечить стосунки між дітьми й батьками. Його багатство перейшло до рук барона Нусінгена і графа де Ресто, представників двох найбільш впливових суспільних прошарків того часу — фінансиста й землевласника. Пізніше дочки Горіо також стають жертвами, а виграють представники нової формації, такі як Шарль Гранде, — Ежен Растіньяк, аристократ-альфонс Максим де Трай.

В книгу вошли: роман "Самостоятельные люди" (1935) и трилогия "Исландский колокол" (1943).Лакснесс с левых позиций обратился к проблемам своих соотечественников. Этот новый подход ярко обнаружился среди прочих в романе «Самостоятельные люди» (1934–35). В исторической трилогии «Исландский колокол» (1943), «Златокудрая дева» (1944), «Пожар в Копенгагене» (1946) Лакснесс восславил стойкость исландцев, их гордость и любовь к знаниям, которые помогли им выстоять в многовековых тяжких испытаниях.

Романи Франсуа Моріака — видатного французького письменника, лауреата Нобелівської премії — розкривають трагедію людських стосунків у суспільстві, піддають гострій критиці спосіб життя, при якому кохання, шлюб, найсвітліші поривання душі людини виявляються приреченими.

До книги увійшли соціально-психологічні романи відомого французького письменника Франсуа Моріака (1885-1970). Роман "Гадючник" належить до найбільш гострих, та найбільш викривальних романів Моріака-Реаліста. Світ, зображений як "Гадючник" страшний і мерзенний. Гадючник - це буржуазна сім’я, де батько, діти, онуки - усі готові отруїти й знищити один одного. "Дорога в нікуди" - роман про суть взаємин і зв'язків у сучасному суспільстві. Леоні Костадо буквально грабує дружню см’ю Револю, скориставшись важким становищем, у яке ця сім'я потрапляє.

До книжки увійшли два романи 8 «Людської комедії» класика французької літератури Оноре Бальзака (1799—1850), в яких змальована руйнівна влада грошей.

Т. 2 : Повісті та оповідання. - 1986. - 640 с.

І. Нечуй-Левицький значно поширив естетичні обрії української літератури. Він збагатив її новими жанрами та образними засобами. Серед його творів — короткі оповідання, нариси, великі повісті й романи (іноді свої романи-хроніки письменник за звичкою називає теж «повістями»), побутові комедії, історичні драми, літературно-критичні й публіцистичні статті, театральні рецензії, художньо-етнографічні, історичні та мовознавчі праці. У творах малих жанрів письменник блискуче розвиває традиційну оповідну манеру, надаючи їй простоти, природності й влучності образних характеристик. У повістях і романах Нечуй-Левицький здійснює перехід від монологу-оповіді до об’єктивно-розповідної манери повіствування, відкриваючи тим самим простір для широких описів природи й інтер’єру, для ліричних і філософських відступів, словом, для поширення можливостей художнього відображення складного й мінливого об’єктивного світу. Письменник також щедро використав мовні багатства фольклору та живої розмовної мови українського селянства. Це сприяло мальовничості й виразності його художнього слова. Таким чином, І. Нечуй-Левицький виступив як письменник-новатор, чудовий знавець дійсності, що поширив межі українського реалізму і вторував шлях наступним письменницьким поколінням.

1999 року видавництво «Критика» першим в Україні перевидало два романи одного з найвизначніших українських прозаїків XX століття В. Домонтовича (Віктора Петрова, 1894—1969) — «Доктор Серафікус» і «Без ґрунту». За результатами опитування кількох сот експертів, що його провів Центр рейтинґових досліджень «Еліт-профі», цю книжку визнано (в номінації художня література) однією з трьох найпомітніших подій року. До другого тому вибраних творів В. Домонтовича увійшли його роман «Дівчина з ведмедиком» (1928) та найкращі оповідання й нариси різних років. «Проза Домонтовича — це проза наскрізь раціональної людини, що багато і радо читала твори експресіоністів або, сказати інакше, експресіоніста, що став колеґою Миколи Зерова і разом з ним мав огиду до українського гуляйпілля й „сентиментальної кваші“. І, може, найпарадоксальніше з усього, вагання між клясицизмом і експресіонізмом не зробило його стиль ні еклектичним, ні внутрішньо суперечливим, ні розхристаним. У цьому одна з типових рис його прози, і це визначає її місце в загальній історії новітньої української прози» (Юрій Шевельов, 1984). «Петров залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури. Те ж саме можна сказати про Домонтовича — його літературну креатуру. Мало не кожен Домонтовичів рядок містить парадокс, виклик, провокацію. Як екзистенціаліст Домонтович міркує про сутність людини, поставленої поза історію і суспільним буттям, про множинність її ідентичності, про плинність часу та релятивність істини, про абсурдність життя та нездійсненність свободи. Тому всі його герої в свій спосіб проживають цілий спектр екзистенційних станів, серед яких тривога, нудьга, непевність, навіть невроз, які з часом найдуть своє втілення на сторінках Камю і Сартра… Але Домонтович є водночас ще й естетом, навіть гедоністом. Крім того, він знає, що найкраща зброя проти песимістичного надриву — це іронія» (Соломія Павличко, 1999)