Ім'я Михайла Сергійовича Грушевського повернулося у незалежну Україну із примусового забуття. Будучи відомим ученим і державним діячем, він залишив по собі славну пам'ять як людина, що у важкі для України часи стояла біля керма Центральної Ради, що до кінця свого життя зберегла віру в щасливу долю українського народу.

Работа профессора Ивана Андреевича Линниченко была напечатана в 1917 году, в год революции, и является открытым письмом М.Грушевскому с критикой его исторических взглядов и общественной деятельности.

О.Шахматов займався у тому числі й питанням історії української мови, якому і присвячена пропонована книга. Шахматов брав участь у складанні декларації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905 — 1906) (див. також Заборона українського слова в Росії. Реферат Петербурзької Академії наук (1916) [PDF]). Це було в згоді з політичними поглядами Шахматова: як типовий російський ліберал (член партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культурні права народів Росії, але при умові недоторканости Рос. Імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежності, Шахматов зайняв різко негативну позицію. Початки української мови автор виводив з «південного наріччя» «спільнодавньоруської» мови. Шахматов вважав витоки української мови у загальних рисах автохтонними (хоч часом містив їх між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у середньому Подніпров'ї). Не зважаючи на вразливі місця у теорії Шахматова, його історично-генетичні концепції підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов'янському мовознавстві, навіть у противників Шахматова; жодна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій половині 20 ст., як школа Шахматова.

У книзі автор аналізує становище різних частин України, що опинилися у складі СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. Особливу увагу він звертає на розвиток політичних настроїв західних українців та пропонує тактику поведінки, метою якої є незалежна соборна Українська Держава.

О.Шахматов займався у тому числі й питанням історії української мови, якому і присвячена пропонована книга. Шахматов брав участь у складанні декларації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905 — 1906) (див. також Заборона українського слова в Росії. Реферат Петербурзької Академії наук (1916) [PDF]). Це було в згоді з політичними поглядами Шахматова: як типовий російський ліберал (член партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культурні права народів Росії, але при умові недоторканости Рос. Імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежності, Шахматов зайняв різко негативну позицію. Початки української мови автор виводив з «південного наріччя» «спільнодавньоруської» мови. Шахматов вважав витоки української мови у загальних рисах автохтонними (хоч часом містив їх між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у середньому Подніпров'ї). Не зважаючи на вразливі місця у теорії Шахматова, його історично-генетичні концепції підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов'янському мовознавстві, навіть у противників Шахматова; жодна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій половині 20 ст., як школа Шахматова.

Автор, один з активних діячів Української революції, аналізує стан Радянської України доби НЕПу та перспективи її розвитку.

С развалом Советского Союза количество печатающихся на украинском языке – на незалежней Украйне, само собой разумеется – бухгалтерских пособий сильно возросло, и книга обретала новое звучание. Тем более что украинская школа бухгалтерского учета всегда соперничала с великорусской школой на равных, а во многом и превосходила ее.

Автор досліджує національно-визвольну боротьбу ірландського народу проти англійських колонізаторів та її завершення здобуттям Ірландією незалежності.

Вільна Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ) — літературне об'єднання в Україні. Виникла у Харкові, існувала з січня 1925 до 28 січня 1928. Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західно-європейської культури. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий. Приймаючи офіційні вимоги комуністичної партії, в питаннях літературної політики ВАПЛІТЕ займало незалежну позицію і стояло на засадах творення нової української літератури кваліфікованими митцями, що ставили перед собою вимогу вдосконалення, засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!». Президентами — Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш), секретарем — Аркадій Любченко. До складу організації входили: Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Аркадій Любченко, Олесь Досвітній, Микола Куліш, Майк Йогансен, Григорій Епік, Павло Тичина, Іван Сенченко, Олекса Слісаренко, Петро Панч, Микола Бажан, Юрій Яновський, Юрій Смолич, Іван Дніпровський, Олександр Копиленко, Петро Шатун та інші. В 1927 ВАПЛІТЕ видавала журнал «ВАПЛІТЕ», у якому серед інших друкувались: Никифор Щербина та ін. Погляди М. Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М. Хвильового «Вальдшнепи». 28 січня 1928 р. було конфісковано вже надруковане 6-те число літературно-художнього двомісячника «ВАПЛІТЕ» «через уміщення другого уривка з «Вальдшнепів» Хвильового, ВАПЛІТЕ змушена була «самоліквідуватися» [1]. Члени ВАПЛІТЕ продовжували літературну діяльність в альманасі «Літературний ярмарок» (1928-29) і організації «Пролітфронт». Члени ВАПЛІТЕ — одні з перших жертв репресій сталінського режиму.

Фотоальбом, який побачив світ у Львові 1935 року і був підготовлений на відзначенню двадцятирічного ювілею створення Українського Січового Стрілецтва (У.С.С.), містить унікальні фотографії, що супроводжуються детальними науковими коментарями. Ілюстрації дають змогу ознайомитись не тільки з героїчними змаганнями У.С.С., але й суворими буднями борців за незалежність України. Для всіх, хто цікавиться історією України та героїчними звитягами Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії.

Ця книжка подає перший український переклад Декларації Незалежності Сполучених Штатів Америки, Конституцій США з двадцять двома доповненнями та Геттізбурської промови президена Лінкольна - документів, що відіграли величезну роль у розвитку конституційної демократії у всьому світі.

З приводу 25-ліття від постання ОУН проф. д-р Лев Ребет написав 1954 року публіцистично-критичний нарис п. н. «Світла і тіні ОУН», що друкувалися «підвалами» в тижневику «Український самостійник» у чч. 247 (10. 10. 1954) до 277 (8. 5. 1955). Лев Ребет тоді виконував обов'язки одного з уповноважених проводом ОУН на українських землях, з дорученням «тимчасово перебрати керівництво Закордонних частин ОУН і реорганізувати їх згідно з позиціями проводу ОУН в Україні», і займав становище головного редактора газети «Український самостійник». Хоча Лев Ребет писав свою працю, так би мовити, у вільні хвилини поза безліччу всіляких інших занять та обов'язків, і під тиском кожнотижневого «продовження» в газеті, однак ця праця дає надиво повну та плястичну картину розвитку ОУН на західньоукраїнських землях до другої світової війни, змальовуючи її пізніші кризові ситуації, її боротьбу — невдачі та досягнення, її ідейно-програмову завершеність у 1943 р. на III Надзвичайному великому зборі ОУН, отже під час зудару на наших землях двох імперіялістичних сил — Німеччини і Росії, а далі післявоєнний період на чужині аж до 1954 р. Перечитуючи цю працю, відчуваєш, що автор міг би багато більше розповісти та докладніше з'ясувати різні періоди боротьби ОУН, бож він від постання цієї організації 1929 року брав у ній активну участь і, займаючи важливі або й ключеві становища в організаційній структурі, він співвирішував її долю. Лев Ребет обмежився поданням конечних фактів, найістотніших елементів розвитку, щоб увипуклити загальні контури та політичний зміст дії ОУН. Аналізу проведено послідовно, з виразним прагненням до об'єктивности, і завдяки тому зарисовано синтезу всієї дії ОУН на протязі 25 років. Дуже виразно виступає факт, що ОУН завжди була політичною організацією, що провадила боротьбу проти окупантів з єдиною метою створення самостійної державности України; вона не була партією в звичайному розумінні того слова, зокрема екстремістською партією, що прагнула до зміни режиму; вона ніколи не стала фашистською чи нацистською. Тепер, у 35-ліття постання ОУН, праця Лева Ребета не втратила нічого зі своєї вартости чи актуальности. Навпаки, її цінність для дослідника нашої поточної історії тільки збільшилася, бо вона становить своєрідний документ часу. Вона має вартість і актуальнополітичне значення для кожного, хто не збайдужів до ідеалів, за які боролася ОУН. Під назвою ОУН існують та діють тепер у діаспорі три угруповання, — споріднені, коли мовиться про їхнє коріння, — відмінні, і навіть досить далекі одно від одного, коли йдеться про політичний зміст. Боротьба і досягнення ОУН пов'язується найчастіше з деякими особами, яким приписується непомірно великі заслуги. Так постали леґендарні культи осіб, становлячи, без сумніву, викривлення історичної правди і цим завдано, треба сподіватися, тільки мимовільної кривди всім тим, хто віддали свої сили або й утратили життя під прапором ОУН у боротьбі з ворогом. У праці Ребета натомість дуже виразно сказано, що ОУН була сильна не так заслугами окремих осіб, як скорше вкладом праці та жертвами тисяч відданих ідеї боротьби за державну незалежність. Висування нібито великости окремих осіб ледве чи корисно вплинуло на дальшу долю ОУН. Не маємо сумніву, що в Україні ОУН — це не конче проминулий безслідно етап боротьби за самостійність. Живі свідки цієї боротьби ОУН та й самі учасники її, спогади про збройні очайдушні змагання проти двох імперіялістичних загарбників під час другої світової війни, як і тривання цієї боротьби проти російських більшовиків ще кілька років після війни, а також ідейні позиції ОУН, зокрема ті, що їх схвалено на III Надзвичайному великому зборі 1943 р., відбутому саме в час зудару двох взаємноворожих тоталітаристських сил, з їх підкресленим прагненням до свободи, самовизначення і народоправства — живуть і далі в Україні серед старшого покоління і передаються молодим. Обезчещування ОУН і лайка на її адресу з боку власть імущих у СССР, що тривають по той бік залізної завіси безперестанку, тільки підтверджують, що ідейний зміст ОУН і далі становить істотний чинник сили. Бо з привидами більшовицькі реалісти ніколи не воюють. І з того погляду варто, щоб книжка Л. Ребета дійшла до читача в Україні, щоб він дізнався правди, всієї правди, хоч і не без тіней, але по суті світлої та здорової правди. «Світла і тіні ОУН» — це останнє слово Лева Ребета щодо історії і з'ясування суті ОУН. Скритовбивник Богдан Сташинський, на доручення КГБ, припинив творче та працьовите життя автора цієї книги.

Книга посвящена национальному герою Уругвая, одному из руководителей Войны за независимость испанских колоний в Южной Америке, Хосе Артигасу (1764–1850).

Праця Василя Іваниса присвячена боротьбі українців Кубані за самостійність та союз з Україною у 1917-1920 рр.

Книга Костя Панківського розповідає про драматичні події напередодні і під час Другої світової війни: приєднання Західної України до СРСР, німецька окупація, оголошення Акту державної незалежності України 1941 р., діяльність українських організацій в умовах війни.

Це видання є копією старовинного рукопису української культури зібраного, нарисованого та обробленого інженером Еріхом Кольбенгаером в період з 1902 по 1912 роки, відредаговано та перевиданого східною екзекутивою союзу українок в Канаді зі вступним словом автора. Передрук наближений до оригіналу і передає в первинному вигляді довершеність народної творчості, що віками передавалась та доповнювалась майстрами української вишивки на Буковині. Змінювались покоління та господарі краю, а ремесло народної вишивки наповнювалось яскравими барвами, які передавали живий інтерес громад Буковини до неповторних узорів, коріння яких беруть початок з сивої давнини. Інтерес до вишивки завжди був живим, особливо в останні роки після здобуття незалежності України українським народом, є за велику честь одівати вишиванку чоловіками чи оздоблювати орнаментом з українськими мотивами для жінок. Сподіваюсь, що цей витвір мистецтва, який водночас є історичним нарисом, стане докладним посібником із вишивки хрестиком для територій, що представлені тут. Ним скористаються народні майстри, туристи, культурно-мистецькі колективи, творча молодь. Представлені орнаменти (вишивки) є надбанням світової цивілізації, яскравим творінням буковинців, що мешкали на Буковині, нині територй України та Румунії.

Це видання є копією старовинного рукопису української культури зібраного, нарисованого та обробленого інженером Еріхом Кольбенгаером в період з 1902 по 1912 роки, відредаговано та перевиданого східною екзекутивою союзу українок в Канаді зі вступним словом автора. Передрук наближений до оригіналу і передає в первинному вигляді довершеність народної творчості, що віками передавалась та доповнювалась майстрами української вишивки на Буковині. Змінювались покоління та господарі краю, а ремесло народної вишивки наповнювалось яскравими барвами, які передавали живий інтерес громад Буковини до неповторних узорів, коріння яких беруть початок з сивої давнини. Інтерес до вишивки завжди був живим, особливо в останні роки після здобуття незалежності України українським народом, є за велику честь одівати вишиванку чоловіками чи оздоблювати орнаментом з українськими мотивами для жінок. Сподіваюсь, що цей витвір мистецтва, який водночас є історичним нарисом, стане докладним посібником із вишивки хрестиком для територій, що представлені тут. Ним скористаються народні майстри, туристи, культурно-мистецькі колективи, творча молодь. Представлені орнаменти (вишивки) є надбанням світової цивілізації, яскравим творінням буковинців, що мешкали на Буковині, нині територй України та Румунії.

Книга рассказывает о жизни и деятельности Гамаля Абдель Насера — первого президента Арабской Республики Египет, выступавшего за прочную дружбу Египта с Советским Союзом. На обширном фактическом материале автор, работавший собственным корреспондентом «Комсомольской правды» в АРЕ, показывает борьбу Насера за независимость Египта, за сплочение всех арабских народов