Проаналізовано феномен екзистенційної багатовимірності риторики як одного з культуротвірних факторів життєдіяльності людини. Відзначено щодо проблемності самоідентифікації сучасної людини в атмосфері інфляції слова та вербальних маніпуляцій і потреби у відродженні гуманного ставлення до сили слова. Знайдено причини суперечливих поглядів на риторику в ігноруванні її багатовимірної екзистенційної природи, зведенні її інтегральності до окремого прояву технології ораторства, софістики, стилістики, порожньої пишномовності. Виявлено, що аналіз екзистенційних вимірів риторики репрезентує її як одну з універсалій людского буття у світопознанні та світостворенні. Надано визначення риторики як "екзистенційної вербалізації буття". Розкрито кореляцію між екзистенціалами людського буття та їх втілення у риториці. Фундаментальними екзистенційними вимірами риторики визначено "риторику пізнання", "риторику влади", "риторику порозуміння". "Риторика пізнання" детермінована екзистенціалом "воля до істини", пов'язана з глибинними проблемами людського буття у світі: самопізнанням та пізнанням світу, творчістю, потягом до свободи, любові, відповідальності, діалогізму. За надлишку владних амбіцій промовця, який виявляє волю до влади у монополізації істини, риторика перетворюється у "вербальну зброю", здатна породжувати фанатизм і соціально-небезпечну ідеологію. Антропологічний баланс як гармонійна єдність людських потенцій зумовлює розгортання риторичного ідеалу як гуманнотворчого мистецтва красномовця, що затверджує вищі цінності буття.

Здійснено спробу поєднання здобутків теоретичної урбаністики у якості антропології міста та екзистенціального аналізу як методу гармонізації людського життя у місті. У співвідношенні сфери антропології міста та екзистенціального підходу доводиться, що за умови стресового фону мегаполіс поширює панораму граничних ситуацій, в яких зрештою виявляється екзистенціальна специфіка міського. У зв'язку з цим обгрунтовано необхідність введення поняття "буття-у-місті" як сукупної дефініції для характеристики екзистенціалів буття людини мегаполісу. Розглянуто найбільш деструктивні екзистенціали людського буття-у-місті: турбота, страх, відчуження, емоційне вигорання, самотність, втрата ідентичності, депресія, ескапізм, аномія, суїцидальний настрій. Визначено їх причинно-наслідковий зв'язок, доведено доречність привнесення схеми взаємодії екзистенціалів у систему екзистенціального аналізу, що дозволить посилити раціоналізацію людської свідомості. Тим самим поєднуються теоретичні здобутки антропології міста та екзистенціального підходу до буття людини. Показано, що тотальна об'єктивація мегаполісу здатна долатися через креативність особистості, її готовність взяти відповідальності за власне життя у творенні "проекту себе" та творенні міста. Згідно екзистенціальному підходу корекції особистості можливо творення змістовних модусів життя, одержання сенсу життя. Тим самим поєднуються теоретичні здобутки антропології міста та екзистенціального підходу до буття людини. Показано, що тотальна об'єктивація мегаполісу здатна долатися через креативність особистості, її готовність взяти відповідальності за власне життя у творенні "проекту себе" та творенні міста. Згідно з екзистенціальним підходом корекції особистості можливо творення змістовних модусів життя, одержання сенсу життя.

Визначено теоретико-методологічні засади дослідження соціального буття людини мегаполісу. Розглянуто мегаполіс як ідею та образ у контексті соціального буття людини. Проаналізовано основні виклики мегаполісу в соціокультурних та екзистенціальних аспектах. З'ясовано соціокультурні та екзистенціальні стратегії та модуси буття людини мегаполісу. Розкрито соціокультурну та екзистенціальну взаємодію буття мегаполісу та буття людини мегаполісу. Досліджено феномен українського мегаполісу.

Досліджено форми існування практичної філософії в урбаністичному просторі. Визначено особливості позаінституціального філософського діалогу у локаціях кафе-філо (kafe-filo). Розглянуто традиції поєднання процедури трапези, дозвілля та філософської бесіди від античності до наших днів. Показано, що феномен давньогрецького симпосіуму та маєвтика Сократа зберігають актуальність, стаючи основою філософської комунікації та співтворчості людей сьогодення. Ретроспективно розглянуто еволюцію арт-кафе від пересічних місць дозвілля до місць розгортання філософського діалогу в поєднанні душевного комфорту учасників, їх інтелектуальної рефлексії та неформальної атмосфери кава-брейку. Описано філософські практики деяких філософів і митців у локаціях кафе-філо, визначено сутність філософського діалогу як комунікативної процедури, побудованої на певних алгоритмах: наявність модератору, логіка і хронометраж основної доповіді, регламентація питань-відповідей, обов'язковість колегіального висновку. На підставі лаконічного аналізу популярних філософських текстів запропоновано ввести додаткові "опорні пункти" для організації філософського діалогу: постанова світоглядних питань, чітке визначення базових дефініцій, виявлення гіпотез і законів, творення чи аналіз існуючих філософських метафор та афоризмів. Обгрунтовано думку щодо природності компіляції академічної філософської мови з практиками художньої та публіцистичної літератури в локаціях кафе-філо, що надає можливості перспективи більшого порозуміння учасників філософського діалогу у процесі пошуку істини. Наголошено на тому, що практична філософія у неформальних міських кластерах здатна реально впливати на мислення людей, ставати каталізатором творчості та пізнання. Показано архетиповий потенціал феномену "європейське кафе" для розвитку вітчизняного філософського та громадянського дискурсу.

Досліджено проблему багатства і бідності в контексті просторової сегрегації мегаполісу. Визначено взаємодетермінацію соціального положення городян та специфіки міського простору у співіснуванні або розмежуванні локацій. Через ретроспективний аналіз проблеми зроблено висновок про відсутність дієвої стратегії подолання антагонізму багатство-бідність у містах. Описано досвід радянських і пострадянських міст з точку зору просторової сегрегації у руслі багатства і бідності. Показано стихійний розвиток міської соціальної та просторової сегрегації за радянських часів: пріоритет центральних районів у контроверзі центр-периферія, формування специфічних злачних місць та локацій для певних меркантильних оборудок, приватних кластерів богеми та вільномислячих громадян, розповсюдження "зачинених" для загалу місць комерційних спекуляцій та споживання для еліти тощо. Запропоновано низку аналітичних параметрів міського середовища для прогнозування та діагностики соціальних процесів у мегаполісі: місце проживання городянина (район, двір, будинок, помешкання), місце роботи (район, оточення, інфраструктура), місця активності, місця дозвілля, комунікативні кластери та засоби комунікації (традиційні чи технологічні), локації для харчування, лінії внутрішньої міграції і засоби трафіку (пішки, громадським транспортом, приватним транспортом), індекс ізоляції (рівень змішування або відчуження від інших груп), місця споживання, ритуальні місця. Показано пріоритет показового споживацтва в українських містах та при цьому - формування початкової стадії міської сегрегації при парадоксальній відсутності районів андеркласу чи гетто. Визначено наявність інноваційного прошарку населення міст - ІТ-еліти, який специфічно зонує місто, певним чином знімаючи протиріччя між багатством і бідністю, реалізуючись через творчу високооплачувану працю з ігноруванням статусних габітарних атрибутів. Робиться припущення, що даний прошарок населення разом з іншими представниками креативного класу міста у якості частини громадянського суспільства здатний творити міську соціально-просторову єдність. Вочевидь для цього ж необхідне грамотне міське управління.