Розкрито предмет, проблеми, теорії, методи вікової психології. Висвітлено зміст, умови, рушійні сили та закономірності психічного розвитку людей різного віку, зокрема, немовлят, дітей дошкільного віку, молодших школярів, підлітків, людей похилого віку. Розглянуто питання щодо рівня обдарованості особистості, розвитку пам'яті та мислення, зниження темпу життя, кризи середини життя, формування соціального інтересу.

Раскрыты предмет, проблемы, теории, методы возрастной психологии. Освещены содержание, условия, движущие силы и закономерности психического развития людей разного возраста, в частности, младенцев, детей дошкольного возраста, младших школьников, подростков, пожилых людей. Рассмотрены вопросы, касающиеся уровня одаренности личности, развития памяти и мышления, снижения темпа жизни, кризиса середины жизни, формирования социального интереса.

Розглянуто психологічні аспекти змісту й управління процесами виховання, самовиховання та навчання, особливості формування пізнавальних процесів, критерії вихованості та розумового розвитку дитини. Визначено умови, які сприяють всебічному розвитку учнів у навчально-виховному процесі. Висвітлено проблеми взаємин учителя й учнів, індивідуального, диференційованого підходу до школярів, шляхи оптимізації освітнього процесу.

Рассмотрены психологические аспекты содержания и управления процессами воспитания, самовоспитания и обучения, особенности формирования познавательных процессов, критерии воспитанности и умственного развития ребенка. Определены условия, содействующие всестороннему развитию учеников в учебно-воспитательном процессе. Освещены проблемы взаимоотношений учителя и учеников, индивидуального, дифференцированного подходов к школьникам, пути оптимизации образовательного процесса.

Розглянуто проблеми сучасної психології фізичного виховання та спорту, розкрито основні психологічні принципи та закономірності спортивної діяльності. Надано психологічну характеристику фізичних вправ і техніки їх виконання. Охарактеризовано психічні стани спортсмена та способи їх психорегуляції.

Рассмотрены проблемы современной психологии физического воспитания и спорта, раскрыты основные психологические принципы и закономерности спортивной деятельности. Дана психологическая характеристика физических упражнений и техники их выполнения. Охарактеризованы психические состояния спортсмена и способы их психорегуляции.

Розглянуто задіяння медіально-рефлексійного тренінгового підходу для успішної ресоціалізації провінційної депривованої особистості. Розкрито змістові та структурно-функціональні параметри медіально-рефлексійного тренінгу як психореабілітаційного інструментарію, що надає змогу депривованому провінціалові набути адекватнішої самооцінки й ідентичності.

Розглянуто психологічну структуру самоакцептації як базового утворення особистісного самоприйняття. Розкрито сутнісні компоненти і специфіку самоакцептивної атрибуції особистості на підлітковому етапі онтогенезу. Самоакцептація як загальне позитивне настановлення на себе визначається як найважливіший особистісно-мотиваційний аспект самосвідомості.

Висвітлено базові підходи до розуміння змістово-функціональної суті феномену матеріальної депривації. Відзначено негативну й гальмівну роль деприваційних обмежень у загальноособистісному розвитку людини. Ключове поняття економічної депривації "бідність" розглядається не лише як обмежена соціальна дія, а як особлива ізоляція, зумовлювана відсутністю економічних ресурсів. Наголошено, що економічна депривація вносить істотний розлад у життєдіяльність матеріально не забезпеченої людини, наповнює її поведінку агресивністю, тривожністю й конфліктністю. Констатовано, що симптомами економічного депривування є неконструктивна поведінка, яка знижує спонукально-мотиваційні потенціали людини, призводить до дезадаптації, стресів і фрустрації. Наголошено, що загальна невротизація матеріально депривованої особистості як специфічна форма світовідчуття проявляється насамперед у дезорганізуючих емоційних станах, режимі пригнічення та притлумлення психіки, а значить і просоціальної активності. Відзначено, що своєю глибиною й потужністю економічна депривація загрожує повноцінному розвитку на всіх рівнях, призводячи до своєрідної інволюції - соціального аутсайдерства. Відзначено, що соціальна фрустрованість депривованої особистості, яка виражається в незадоволеності власними суспільними досягненнями в основних аспектах життєдіяльності, зокрема на рівні неадекватного матеріального статусу, може призвести до глибоких порушень у Я-концепції та самосвідомості. Встановлено, що проблеми нейтралізації руйнівних наслідків економічної депривації для психіки особистості, крім залучення соціально-психологічних реабілітаційних технологій, потребують насамперед її розв'язання також на макроекономічному рівні. Висвітлено основні напрями ревіталізації матеріально депривованих людей завдяки залученню сучасних психореабілітаційних технологій.

Висвітлено основні підходи до розуміння змістово-функціональної суті феномену емоційного вигорання та депривації. Проаналізовано основні наукові підходи до проблеми психоемоційного вигорання особистості в ситуації різновидових обмежень. Розкрито сутнісні ознаки психоемоційного вигорання в контексті специфіки особистісного розвитку депривованого підлітка. Відзначено негативну й гальмівну роль деприваційних обмежень на загальноособистісний розвиток дітей, позбавлених сімейної опіки. Наголошено, що якраз різнотипна психічна депривація, яка культивується в навчально-виховних закладах закритого типу, чи не найбільшою мірою сповільнює перебіг особистісної психогенези, забарвлюючи її дискомфортними й девіантними сегментами. Виокремлено, що інституційна депривація - це соціально-екзистенційний факт надзвичайної важливості, адже набуває ознак перманентної особистісної кризи і дисфункції та, по суті, завжди є викликом нормальній еволюції й онтогенезу людини як психосоціальної істоти. Відзначено, що своєю глибиною і потужністю інституційна депривація загрожує повноцінному розвитку на всіх рівнях, призводячи до своєрідної інволюції - соціального аутсайдерства. Констатовано, що внаслідок переживання деприваційного синдрому в дитячому інтернатному закладі відбувається зниження загальної вітальної стійкості та рівня психосоціальної збалансованості вихованця, а процес його становлення характеризується звуженням комунікативної активності, психоемоційною фрагментарністю й тенденціями до соціальної аутизації, астенії, депресії тощо. Усе це призводить до психоемоційного вигорання. Діти, позбавлені сімейної опіки, перебуваючи в режимі депривації, зазнають численних соціально-психологічних негараздів і деструкцій, а їх повсякденна життєдіяльність затьмарюється різновидовими обмеженнями розвитку, що вражають базові конструкти психоструктури й негативно впливають на власний біодромальний досвід кожної дитини. Брак сімейної взаємодії, недостатність сенсорної стимуляції, обмеженість та одноманітність життєвих умов дитини в установі інтернатного типу мають велике значення, однак не фатальні, тому за активного й цілеспрямованого фахового ревіталізаційного (психореабілітаційного, психокорекційного, рекреаційного та ін.) впливу можливі "компенсаторні успіхи" або й значні та позитивні особистісні просоціальні зрушення. Розкрито специфіку залучення ресоціалізаційних зусиль для надання психореабілітаційної допомоги особистості, яка перебуває в режимі психоемоційного вигорання й різновидової депривації.

Розглянуто психологічні особливості фахового ототожнення сучасних студентів. Розкрито основні концептуальні положення генетичної психології, яка постулюється як потужна методологічна основа вивчення й розвитку професійної ідентичності студентства. Застосовано ключовий принцип генетичної психології (за С. Максименком), який пояснює процес набуття ідентичності особистості в ракурсі системного детермінізму й неперервного розвитку. Виокремлено, що згідно з генетично-психологічною традицією психіка є складною багаторівневою системою взаємопов'язаних та взаємозалежних просторово-часових свідомих і несвідомих відносин, між якими існує інформаційно-енергетична взаємодія на рівні окремих компонентів і властивостей спільної діяльності. Установлено, що набуття особистісної ідентичності висувається в ранг базових, фундаментальних потреб людини, адже засвідчує її спроможність до віднайдення власної тотожної самості як у площинах індивідуального буття, так і в просторі фахової самореалізації. Наголошено, що ненабуття конструктів фахового самоусвідомлення та ідентичності або нехтування ними проявляється в індивідуальних і соціальних вимірах, насамперед у розладах ідентифікації, аморфності самовизначення та розбалансуванні багатьох інших параметрів особистісної психоструктури. Констатовано, що важливою запорукою набуття фахової ідентичності є застосування принципу цілісності в ракурсі вивчення найширшої мережі комунікативно-перцептивних зв'язків студента, знаходження основних тригерів і бар'єрів спілкування в цих взаєминах, виділення чинників, що найвагоміше впливають на формування його інтеграції/дезінтеграції. Розкрито значущість фахової психологічної підтримки складного процесу самоорганізації як схильності, наміру й бажання студента до ідентифікаційних змін. Висвітлено основні змістово-семантичні та структурно-функціональні компоненти ідентифікації як поліфундаментального феномену, відкритого для подальшого вивчення.

Висвітлено ключові підходи до розуміння змістово-функціональ-ної суті феномену самоакцептації. Проаналізовано основні наукові погляди на проблему самоакцептації особистості. Розкрито сутнісні ознаки самоакцептації в контексті специфіки особистісного розвитку дівчаток підліткового віку. Відзначено, що самоакцептація як складова частина самосвідомості є активністю особистості, спрямованою насамперед на різнобічне усвідомлення власного Я, а також на прийняття його на рівні усвідомленої самості, неповторної екзистенційної суб'єктності. Загалом самоакцептація трактується як діяльність людини щодо віднайдення свого феноменологічного Я. Це складне полімодальне емоційно-ціннісне ставлення до себе, яке сформоване внаслідок результатів самосприймання і самоосмислення. Самоакцептація - це різнобічне самопізнання і самовизнання як особливі процеси психіки індивіда, що мають гностичну, сенсорну, вольову та інші форми прояву. Наголошено, що впродовж онтогенезу особистості самоакцептація стабілізується разом із когнітивно регульованим багатогранним образом Я, адекватною самооцінкою та виступає певною запорукою побудови зваженої, збалансованої, позитивної Я-концепції. Констатовано, що визначальною рисою самоакцептації є наявність позитивного настановлення щодо себе, яке здебільшого формується передусім під впливом зовнішніх акцептуючих настановлень щодо індивіда у процесі його неперервної соціалізації за різних умов. Установлено, що самоакцептація особистості має пізнавальний, ціннісний, комунікативний, креативний, естетичний та інші потенціали, відбувається поетапно і проминає ті ж етапи, що й усвідомлення об'єктів зовнішнього світу, тобто долає шлях від елементарних самовідчуттів до самосприймання, самоуявлення, саморозуміння і, насамкінець, до загального самоприйняття. Отож самоакцептація реалізується завдяки конгломерату інтелектуальних, мовленнєвих, перцептивних, матеріальних та інших дій людини. У контексті вивчення феномену самоакцептації, зокрема в ракурсі фемінінного самоприйняття, здійснено емпіричне вивчення вибірки дівчаток підліткового віку, які навчалися в різнотипних освітніх закладах - загальноосвітній школі та школі-інтернаті. Розкрито також психологічні особливості негативного впливу депривації на самосвідомість, образ Я та самоакцептацію особиcтості. Установлено специфіку онто- і соціогенези депривованих дівчаток-підлітків, проаналізовано основні типи порушень у розвитку самоакцептації.

Йдеться про те, що діти, позбавлені сімейної опіки, вступаючи в межі підлітковості, відчувають на собі негативний вплив і посилений тиск як різновидової депривації, так і загальновікових підліткових психофізичних закономірностей, зокрема особливості пубертату як гетерохронного статевого дозрівання, кризові наслідки переходу з початкової школи в основну, конфліктний та проблемний характер міжособистісного спілкування, переживання численних підліткових комплексів тощо. З'ясовано, що внаслідок перебування в силовому полі суті й традицій інтернатного закладу та через відсутність рідних батьків як зразків для підсвідомого і свідомого наслідування в депривованих вихованців утворюються підвищена внутрішня конфліктність, амбівалентність, намагання до уникнення й самотності й інші пасивні та дискомфортні поведінкові тенденції, що дуже негативно впливають на становлення їхньої соціальної ідентичності. Установлено, що деприваційний режим життєіснування дітей гальмує повноцінний особистісний розвиток та істотно ускладнює спроможність до самореалізації. Теоретично й емпірично доказано, що закладове (несімейне) виховання в школах-інтернатах та інших інституціях без батьків зумовлює блокаду базової потреби в афіляції як необхідності в приналежності, стимулює засвоєння неправильних сімейних, статевих, статусних і рольових ідентифікаційних моделей. Установлено, що депривовані підлітки схильні до поступливості й внутрішньої самоконфліктності, прагнуть уникнення, мають наміри до ототожнення насамперед через рефлексивне самозвинувачення, проявляють конформність, інтровертність і самотність, а також демонструють довірливість та залежність у прийнятті власного Я. Наголошено, що депривовані діти нагально потребують психолого-педагогічного ревіталізаційного супроводу для вироблення навичок успішного позитивного самоприйняття й набуття повномірної особистісної та соціальної ідентичності.

Висвітлено психологічні особливості становлення самосвідомості дітей, які позбавлені сімейної опіки й любові та перебувають у складних екзистенційних умовах, виховуючись в інтернатних закладах. Констатовано негативний вплив різновидової депривації, унаслідок чого істотно ускладнються ідентифікаційні тактики й стратегії та проявляються численні емоційно-вольові розлади. Емпіричним способом установлено, що депривовані вихованці інтернатних установ схильні до надмірного уникнення, конформності, поступливості та внутрішньої самоконфліктності, вони прагнуть до усамітнення, а ключовими ознаками їх ідентифікації постають рефлексивне самозвинувачення, залежність і надмірна довірливість у прийнятті свого Я. Завдяки інтерпретації результатів факторного аналізу вдалося виокремити такі основні чотири фактори, які концентрували змістово-функціональну сутність набуття депривованими досліджуваними ідентичності: "внутрішньоконфліктна боязкість", "рефлексивне самозвинувачення" "конформна самотність" "залежне самоприйняття". Дифузна ідентичність означена ледь не повною відсутністю ототожнення, унаслідок чого дитина майже не здійснює ні пошуку, ні вибору способів і варіантів розв'язання проблеми свого ідентифікування. Установлено, що для депривованих підлітків здебільшого характерні ознаки дифузної ідентичності, що спричинено нестачею й/або відсутністю батьків як носіїв і зразків певних ментально-соціальних та особистісно-індивідуальних фреймів. Акцентовано, що підліткам навчально-виховних закладів інтернатного типу потрібен кваліфікований психолого-педагогічний супровід, грунтований на сучасних медіально-рефлексійних технологіях, які оптимізують як гармонійне набуття цілісної особистісної та соціальної ідентичності, так і забезпечують позитивний ревіталізаційний ефект інтегрування в мікро- й макросоціум.

Висвітлено результати емпіричного вивчення психологічних особливостей самоусвідомлення підлітків, які мають певні психофізичні вади розвитку. Дослідження здійснено в навчально-реабілітаційному центрі з вибіркою, учасники якої навчаються в інклюзивних класах. Установлено ускладений характер психо- й соціогенезу таких дітей, зокрема в ракурсі самоприйняття, самоставлення тощо. Емпіричним способом установлено, що самоприйняття для дітей із певними вадами розвитку є найбільш значущим, насамперед для самостверджувального самооцінювання та відстоювання свого психофізичного простору в середовищі однолітків. Завдяки інтерпретації результатів факторного аналізу вдалося виокремити такі основні чотири фактори, які концентрували змістово-функціональну сутність їх самоусвідомлення: агресивне самоприйняття, самовпевнена самотність, невротичне прийняття зовнішності, дифузність і тривожність самоставлення. Досліджуваним притаманний високий рівень самоповаги, який засвідчує внутрішнє прагнення дітей із психофізичними вадами бути такими, як усі інші: бажаними, рецептованими, шанованими тощо. Підлітки з психофізичними вадами розвитку намагаються презентувати себе як упевнених, самовпевнених і закоханих у себе молодих людей. Діти переживають численні розлади самоприйняття, що посилюються уявленнями про власні психофізичні недосконалості на тлі своїх однолітків, тому сепараційне відмежування є намаганням ствердитися на рівні посиленого самоаналізу й глибокого самоусвідомлення. Досліджуваним підліткам притаманний високий рівень самооцінної та міжособистісної тривожності, а також самовпевнена самотність, що відіграє як самостверджувальну, так і, вочевидь, психозахисну функцію. Для підлітків із психофізичними вадами особливо значущим є прийняття своєї зовнішності, що засвідчує їхнє прагнення бути в загальнопопуляційному річищі розвитку - вибудовувати образ Я та Я-концепцію. Проте усвідомлення своєї інвалідизованості породжує тривожно-депресивні й невротичні реакції, свідченням чого є високий рівень невротизації та тривожності. Констатовано необхідність надання таким дітям ревіталізаційної допомоги.

Узагальнено результати досліження цінностей і духовного розвитку особистості. Розглянуто методологічні проблеми вивчення особистості та динаміку ціннісних орієнтацій громадян України та Польщі. Проаналізовано проблему часової орієнтації людини та її ціннісне ставлення до процесів глобалізації. Простежено зміни в преференціях цінностей у польської молоді після 1989 р. Досліджено чинники формування духовних цінностей людини. Наведено результати дослідження впливу життєвих сценаріїв на спрямованість особистості в юнацькому віці. Представлено узагальнені положення щодо системогенезу структурно-функціональної організації професійної безпеки особистості на різних етапах професіоналізації, зазначено синергетичні ефекти самоуправління професійною безпекою особистості. Теоретично обгрунтовано й емпірично вивчено особливості батьківсько-дитячих взаємин підлітків із суїцидальними намірами. Описано причини формування дитячих неврозів, наведено їх класифікацію.

Розкрито сучасні напрями, форми та методи впровадження світоглядної освіти. Розглянуто методологічні проблеми дослідження світоглядної освіти, осмислено філософсько-культурологічні та психолого-педагогічні аспекти становлення й розвитку світоглядної освіти в Україні. Простежено процес формування життєвих цінностей вихованців закладів освіти з використанням історичної освітньої традиції. Висвітлено тенденції осмислення проблеми самовизначення людини в історії філософської думки. Здійснено соціокультурний аналіз творчої спадщини Р. А. Арцишевського. Досліджено соціально-психологічні особливості побудови життєвих планів і професійних орієнтацій сучасної молоді. Виокремлено та проаналізовано психодіагностичні засоби виявлення шкільної тривожності у процесі психоконсультативної та психокорекційної практики.

Розкрито психологічні особливості надання превентивної та корекційної допомоги депривованим дітям, які мають симптоми психоемоційного вигорання. Зазначено, що внаслідок негативного впливу різномодальних обмежень соціо- й психогенези діти, позбавлені батьківської опіки, переживають численні амортизаційні психічні стани. Депривованим дітям притаманні загальноособистісна афективна розбалансованість, висока емоційна напруга та тривожність, підвищений рівень невротизації й самотності, а також почуття безпорадності та недовіри до навколишніх людей. Депривація призводить до значно частішого й сильнішого психоемоційного вигорання дітей, порівняно з віковою популяцією однолітків. Надання психореабілітаційної допомоги депривованим дітям повинно відбуватися як розробка продуктивних і розвивальних програм особистісного самозбереження, спрямованого на "антивигоральні" вектори психологічного опору дискомфортним чинникам й обставинам ускладненого розвитку. Проблема профілактики та психокорекції психоемоційного вигорання потребує вжиття системних превентивних заходів, які мають здійснюватися фахівцями служби психолого-педагогічного супроводу інтернатного закладу, насамперед, як психогігієнічний і психопрофілактичний вплив на депривованих вихованців. Наголошено, що важливим завданням є активізація в депривованих дітей із симптомами психоемоційного вигорання тих найважливіших рис та параметрів їхньої особистісної психоструктури, які можуть істотно знизити ризик виснаження й розчарування. Потрібно культивувати партнерські комунікативні спроможності, товариськість, емоційну та поведінкову гнучкість, креативність, оперативно-творче мислення, адже це сприяє набуттю вмінь і розвиткові навичок швидше орієнтуватися в мінливих умовах спілкування, щоб успішно нейтралізувати ймовірні конфлікти й психотравми. Констатовано необхідність надання депривованим дітям ревіталізаційної допомоги, зокрема завдяки задіянню медіально-рефлексійного тренінгу.

Здійснено теоретичний аналіз психологічних особливостей просторо-часової депривації (депривованого хронотопу) та стигматизації особистості. Методи. Для реалізації мети дослідження було задіяно методи наукового теоретичного аналізу : аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення. Результати. Науково-психологічний аналіз джерелознавчої бази дав підстави стверджувати, що проблема просторово-часових обмежень особистості тісно корелює з її стигматизацією. Режим різновидових обмежень блокує вітальну активність людини, а скутість, нестача (як і перенасичення) особистісного простору вносять хаотизм і амбівалентність в усвідомлення нею часу життя. Просторова депривація ускладнює і сповільнює побудову як адекватних образів Я та гармонійної Я-концепції, так і блокує особистісний потенціал та пригнічує індивідуальний оптимізм та легенду власного життєвого шляху. Депривована особистість має низку проблем із соціальною адаптацією, а перебування на ранніх етапах онто- і соціогенезу в навчально-виховних інституціях закритого типу зумовлює песимістичний модус самоусвідомлення. Просторово-часова депривація породжує розбалансованість психологічного світу особистості, зумовлює психоемоційне вигорання, розвиток надмірної тривожності, фрустрованості та інших депресивних станів. Вона культивує в дитини пригніченість і маргінальність та накладає певну стигму, яка з різною мірою успішності долається упродовж усієї житєєдіяльності. Діти-сироти й вихованці інтернатних закладів досить часто чітко поляризують світ за параметром "свій-чужий", можуь переживати соціальну ексклюзію та низку інших обмежень свого психосоціального розвитку. Висновки. Блокування просторово-часових вимірів депривованої особистості слугує істотним психотравмівним чинником і негативно впливає на її психоструктуру, зокрема на сенсорно-емоційні, конгнітивні та ціннісно-поведінкові компоненти. Деприваційна стигма може постати причиною асоціальної і/або девіантної поведінки особистості, тому необхідним є фаховий ревіталізаційний супровід, що містить превентивні, консультативні та корекційно-розвивальні заходи.

Мета роботи - встановити психологічні особливості тривожності та висвітлити необхідність саногенності особистості, яка зазнає негативного й обмежувального впливу різновидової депривації. Методи. Для реалізації мети дослідження залучено науково-теоретичні методи: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, що дало змогу вибудувати концептуально-логічну послідовність між ключовими поняттями й констатувати - депривована особистість зазвичай переживає різновидову і різномодальну тривожність, тому завдяки набуттю компетенцій саногенного мислення вона спроможна досягнути ревіталізаційного ефекту і налагодити гармонійніше життя. Результати. Аналіз науково-психологічної джерелознавчої бази дав підстави констатувати, що різновидова депривація негативно впливає на психо-і соціогенезу особистості, зокрема на підвищення її полімодальної тривожності, а це нагально потребує залучення саногенних ревіталізаційних підходів. Депривація сповільнює та ускладнює особистісний розвиток, зумовлює розбалансування афективності, негативно впливає на статусно-рольову ідентифікацію. У депривованої особистості різновидова тривожність тривога корелює зі стійким (явним або латентним) почуттям провини та стимулює гіпертрофований самоаналіз, самокартання тощо. Перебування у стані депривації лише посилює особистісну тривожність, тому постає нагальна необхідність у застосуванні саногенного мислення, що передбачає активацію рефлексії як механізму, спрямованого на зниження численних дискомфортів і страждань від впливу негативних емоцій та інших психостанів. Висновки: депривована особистість, переживаючи відчуття знехтуваності, занедбаності і меншовартості, перебуває зазвичай у стані підвищеної тривожності, що негативно впливає на її спілкування та життєдіяльність. Результативним виходом зі стану деприваційної тривожності є саногенні мислення і рефлексія, що дозволяють досягнути сприятливого ревіталізаційного ефекту.