Робота знайомить з особистістю та творчим доробком церковного й громадського діяча, письменника, мислителя й філософа ХVIII ст. - Г.Кониського, який створив драму-мораліте в українській літературі, завершив процес переорієнтації філософії від схоластичного арістотелізму до дослідного природознавства, послідовно відстоював права православного населення в Речі Посполитій. У додатках вміщено уривки з його філософського курсу та окремих промов в українському перекладі.

Здійснено історико-філософську реконструкцію ісихастського вчення про обожнення людської істоти, що завдяки унікальному характеру імплантації духовно-містичного досвіду та практики синтезувало прадавні містичні традиції з ранньохристиянським і середньовічним містицизмом і перетворилось на теоретико-богословське підгрунтя подальшого історичного розвитку греко-візантійської традиції православ'я та вітчизняної "філософії серця". Визначено, що ісихазм є напрямком греко-візантійського християнства, унікальність якого полягає в залученні містичного досвіду до духовно-релігійної практики, що є втіленням синтезу рефлексивно-пізнавальної та ритуально практичної діяльності подвижника-аскетика, світоглядна концепція якого заснована на ідеї обожнення людської істоти шляхом пізнання містичних смислів. Встановлено, що стрижневим загально-світоглядним принципом ісихазму є "необхідність обожнення", який визначає основну церковну ісихастську ідею щодо поведінки індивіда в суспільстві, створюючи ідеал синтезу індивідуального світорозуміння та світоглядної системи суспільства. Розкрито зміст "необхідності обожнення" в історико-філософському аспекті, що є підгрунтям створення світоглядної концепції, яку можна порівняти з українською версією "філософії серця", оскільки дана теорія орієнтується на пошук трансцендентних, відносно раціональності, основ гармонізації індивідуального буття людини.

Проаналізовано основні парадигми філософського розуміння свідомості та здійснено системну реконструкцію феномену свідомості у містичній традиції ісихазму з застосуванням феноменологічного та історіографічного методів, а також контент-аналізу концепцій свідомості у ісихазмі в його теологічному, праксеологічному, антропологічному і гносеологічному аспектах. Здійснено порівняння підходів до феномену свідомості філософсько-наукової та релігійної парадигм, формулювання визначення свідомості та систематизації її основних характеристик у ісихастському дискурсі. Основним відповідником філософського поняття "свідомість" у ісихазмі визнано сумління. Зроблено висновок про схожість розуміння феномену свідомості у межах ісихастського дискурсу та її постмодерної інтерпретації та про відмінність у трактуванні ними свідомості як ноумену. Розроблено епістемологічну стратегію теоретичного визначення свідомості як містичної й онтологічної універсалії, враховуючи полісемантичність існуючих підходів до її осмислення.

Досліджено релігійний феномен ісіхазму - містичного вчення, спрямованого на вдосконалення людини та практику богопізнання. У контексті історіософського аналізу зроблено порівняльну характеристику ідей візантійського, києво-руського та московського ісіхазму. Проаналізовано вплив ісіхазму на тип східнослов'янського філософування. Візантійський ісіхазм сформовано на грунті взаємодії патристичного богослов'я та аскетичного напрямку, що призвело до створення універсального вчення про "обожнення" людини. Перетворення досягалося шляхом містичної практики "розумної молитви", через виховання в подвижнику всеохоплюючої любові до Бога та цілого світу. Догматичним виразом прагнення людини до поєднання зі світом постав культ Св. Трійці. Давньоруський ісіхазм не став офіційною ідеологією церкви, що суттєво зменшило його вплив на культуру.

Розглянуто найважливіший етап у розвитку православної теології - візантійський. Дослідження присвячено еволюції панівного у Візантії напряму богословської та філософської думки - християнському неоплатонізмові. Показано, що візантійський неоплатонізм виникає в деконструкціях Ареопагітик, досягає власної творчої кульмінації в метафізиці Буття Максима Сповідника, зберігає неоплатонічні традиції у метафізиці есенціалізму (кінець VII - початок XIII ст.). До падіння Константинополя візантійський неоплатонізм встигає здійснити ще одне коло розвитку. Неоареопагітизм Григорія Палами змінюється творчою метафізикою Каліста Ангелікуда, а з 70-х рр. XIVст. панує паламітська схоластика, новий есенціалізм. Зазначено, що закономірності розвитку філософської теології візантійського неоплатомізму можуть бути ключем до розуміння закономірностей розвитку православної теології загалом.

Проаналізовано закономірності еволюції візантійського неоплатонізму. Відмінною рисою візантійського неоплатонізму є побудова філософської теології, ідею якої засновники візантійського неоплатонізму запозичили з системи Прокла. У межах першого кола еволюції візантійського неоплатонізму виникли три оригінальні філософські системи: антиметафізична філософія надбуття Діонісія (Філопона), філософія буття Максима Сповідника та метафізика візантійських есенціалістів VII - початку XVI ст. У 1530-ті рр. внаслідок теологічних дискусій виникла особлива форма візантійського неоплатонізму - паламізм, яка в межах власного інтенсивного розвитку пройшла три стадії еволюції, аналогічні до загального ходу еволюції класичного візантійського неоплатонізму: неоареопагітизм Палами, християнське прокліанство Каліста Ангелікуда, паламітська схоластика другої половини XIV і XV ст. Дослідження еволюції візантійського неоплатонізму дозволяє виявити конкретні форми, яких набував вплив філософії на християнську теологію на грецькому Сході в VI - XV ст.

Проаналізовано понятя енергейного дискурсу (на прикладі православного ісихазму) і понять, розвинених у онтологічних теоріях мови, що надає можливість прослідкувати схожість і відмінності між природою зусиль людини як суб'єкта містичного досвіду і природою зусилля мовного розуміння.

Подано цілісне богословське дослідження, яке присвячено вченню про обоження преподобного Симеона Нового Богослова в контексті христологічної та пневматологічної екклезіології. З'ясовано, що вчення прп. Симеона про обоження дозволяє твердити, що він захищав позиції позараціонального містичного підходу до визначення головних принципів цього питання. Саме обоження преподобний Симеон розуміє, як повне преображення людського єства, яке звершується благодаттю Святого Духа через тісне єднання християнина з Христом. Встановлено, що вчення про теозис преподобного Симеона пронизане ідеєю особистісної співпраці між Богом і людиною, що повністю відповідає Святому Переданню Православної Церкви. Обгрунтовано, що акцент мислителя на пневматології та христології у вираженні сотереологічної позиції теозису робить його богослів'я збалансованим синтезом зазначених аспектів Церкви. Показано, що в основі доктрини преподобного Симеона Нового Богослова про обоження людини лежать ключові положення холістичної антропології: теозис передбачає участь у процесі обоження як душі так і тіла, тут немає місця для платонівського дуалізму.