Предметом розгорнутого аналізу є поетика сатири Леся Мартовича. Автор досліджує естетичну природу сміху Мартовича, акцентує увагу на своєрідності його сатиричних образів, сюжетів, конфліктів, простежує характерні риси його індивідуального стилю (іронія, сарказм, дотеп, езопова мова тощо). У центрі дослідження - мала проза письменника та її суспільна й естетична значимість.

Розглянуто одну з тенденцій сучасного інтер'єру, інтерпретацію класики в контексті ідей постмодернізму на прикладі інтер'єрів офісу і дизайн-студії "Рід і будинок" у Харкові. Розглянуто взаємозв'язок статичних елементів ордерної системи класицизму з динамічними формами сучасності.

Рассмотрена одна из тенденций современного интерьера, интерпретация классики в контексте идей постмодернизма на примере интерьеров офиса и дизайн-студии "Род и дом" в Харькове. Рассмотрена взаимосвязь статичных элементов ордерной системы классицизма с динамичными формами современности.

One of the tendencies of modern interior, the interpretations of the classical style in the context of the ideas of postmodernist style by the example of interiors of the office and design-studio "Rod i dom" in Kharkiv are considered in the article. The intercoupling of steady-state elements of order system of classicism with dynamic forms of contemporaneity are considered also.

Вивчено іронію як лінгвістичне явище в структурі прагматики ввічливості. Розкрито функціональні особливості іронічних висловлювань, виокремлено іронію як лінгвістичне явище та іронію як стилістичний прийом.

Описано явище літературного авангарду початку XX ст. і його українські втілення. Висвітлено такі загальні риси авангардної літератури, спільні для різних європейських авангардних течій, зокрема й українських, як деструктивність, заполітизованість, мистецька деіндивідуалізація, (псевдо)елітарність, агресія, а головне - іронія авангарду.

Твори Миколи Гоголя відрізняються образністю, де є хитрість, і прихована іронія, і удавання, і приховане лукавство, що надає їм психологізму. Де в кінцевому стані, читач розуміє естетику Гоголя як випад супроти вульгарності, та, що разом - це є базою сучасних літературно-художніх інтенцій до відродження духовності.

Наведено результати дослідження соціальної віртуальної реальності з позицій тих трансформацій, яких зазнає "суб'єкт" у віртуальній реальності в процесі її актуалізації/конструювання. Розглянуто теоретичне зрушення, яке відбулося в концептуалізації гри - від категорії естетики до категорії соціальної філософії - та збіглося з практичними соціальними перетвореннями, що знаменували собою проникнення гри в усі сфери життя. Проаналізовано феномен соціальної віртуальної реальності в двох його аспектах: віртуальність соціальної реальності та соціальність віртуальної реальності. Визначено фактори віртуалізації сучасного життя та механізми актуалізації/конструювання соціальної віртуальної реальності. Сформульовано основні принципи комунікативних практик "суб'єкта" у соціальній віртуальній реальності - (інтер)текстуальність, анонімність, ігри з ідентичностями, які дозволили аргументувати положення про те, що суб'єкт у віртуальній реальності функціонує як "віртуальний персонаж" і саме на рівні взаємодії віртуальних персонажів відбувається актуалізація/конструювання/симулювання соціальної віртуальної реальності. Доведено, що основною стратегією комунікативних практик в Інтернеті є іронія.

Проаналізовано дискурси сміхової культури в українській прозі 1990-х рр. на матеріалі прозової творчості Ю.Андруховича. Запропоновано розглядати своєрідність художнього світу Ю.Андруховича як результат поєднання постмодерністської естетики та дискурсів сміхової культури. Запропоновано аналіз романів "Рекреації", "Московіада", "Преверзія" та "Дванадцять обручів" у контексті основних тенденцій розвитку української прози 1990-х рр., виокремлено оригінальні моделі переосмислення дискурсів сміхової культури, а саме: "карнавальність", "свято-дійство", "сміховий образ", "маска", "сміхова ситуація", "інший", "іронія", "пародія", "перебільшення", комізм мови. Особливий тип авторської іронії, постмодерна іронія випадковості, наявна у різновидах іронії редукції та перенасичення, відіграє роль засобу переосмислення зазначених дискурсів. Вивчено динаміку змін художньої рецепції дискурсів сміхової культури на матеріалі всього прозового доробку Ю.Андруховича. Дискурси сміхової культури висвітлено як один з механізмів вирішення головних питань буття людини зламу XX - XXI ст., десакралізації колоніального минулого, подолання застарілих стереотипів мислення, пошуку нової незаангажованої життєствердної настанови.

Вперше у вітчизняному музикознавстві проведено дослідження саксофонної гри в історико-стильовій визначеності феномену саксофонної тембро-інтонації. Аргументовано оригінальну сутність інструментального винаходу А.Сакса як втілення у прийомах звуковидобування інтонаційної якості романтичної співацько-мовної експресії, змістове наповнення якої - "романтична іронія" утворює екстремальність "іронічності" та "понадекспресивності" у джазовому виконавстві, у фоністсько-неоромантичних творах митців XX ст. (Е.Денисова, Е.Бозза). Вперше визначено та досліджено тип єдності "інструмент - виконавець" у саксофонному виявленні специфіки даного єднання з акцентуацією мовно-артикуляційної та багатоголосно-сонорної активності виконавця, підтримуваної конструктивною "вписаністю" контуру інструмента у лінії тіла музиканта. Проведено музикознавчий аналіз творів Е.Денисова та Е.Бозза для саксофона, а також апробованих виступами на високому творчому рівні перекладень композицій для даного інструмента. Визначено виконавські розбіжності та знахідки у формуванні художньо доцільної цілісності звучання партій і композицій, з урахуванням мовленнєвої комплементарності у процесі гри, особливо, у педагогічному поданні виконавцям художньої краси твору.

Проаналізовано основні етапи становлення індивідуального стилю І. Сенченка у контексті розвитку української літератури 20 - 60-х рр. XX ст., проблемно-тематичний і жанровий діапазон прози письменника, її характерні особливості. На матеріалі текстуального аналізу оповідань, повістей, прозових циклів і дитячих творів прозаїка доведено, що основними художньо-стильовими домінантами творчості І.Сенченка були на ранньому етапі імпресіоністична, у зрілій прозі - неореалістична поетика. Важливу роль у художній еволюції письменницької манери відіграла іронія, яка слугувала для відображення світовідчуття та була засобом творення художньої картини світу. Іронічний реалізм Сенченка став формою прихованої опозиції ортодоксальному соцреалізму.

Визначено інтерпретацію як складний інтелектуальний процес, комплексну форму аналізу, що є взаємодією смислових цілісностей, їх якісне перетворення та реконструкцію. Доведено, що вона грунтується на розумінні як способі людського буття, має репрезентативний характер, пов'язана з мовними структурами, логічним описом і висловлюванням; обумовлюється індивідуальними характеристиками інтерпретатора, його системою цінностей, соціокультурним контекстом. Зазначено, що метою інтерпретації є самовизначення індивідуальності, її самореалізація та самоутвердження. Встановлено, що метафора та іронія є художніми засобами даного феномену, які доповнюють один одного. Виявлено, що метафора - основний спосіб смислоутворення, іронія - загальна спрямованість свідомості інтерперетатора. Досліджено, що перша зумовлює такі характеристики інтерпретації, як антропометричність, діалогічність, об'єктивацію у мові індивідуальних сутнісних характеристик особистості, притаманного їй способу осмислення та розуміння, орієнтує на створення цілісного образу світу; друга - активний, критичний її характер,вводить ціннісну систему та мету інтерпретації, розкриває можливість і перспективи індивідуального переосмислення смислового змісту тексту, свободу у виборі шляхів творчої самореалізації. Встановлено, що даний аналіз свідчить про наявність зв'язку між появою ірраціонального та креативного моментів інтерпретації та домінуванням у ній естетичного елементу.

Проведено філософське вивчення поняття "іронія", яке запропоновано розглядати як фігуру тексту культури, що репрезентує підміну наявного сенсу прихованим, фіксує порушення звичного сприйняття або комунікації та спрямування на відновлення смислотворення. Трансформація його змісту у різних парадигмах культури дозволяє виявити фундаментальні ознаки іронічного дискурсу, а саме: рефлексивність, контрарність, аксіологічність. Уточнення суміжних понять культурології та естетики, які співвідносяться з іронією, установлення їх специфіки та взаємозв'язку розкриває зміст цієї культурної універсалії. Запропоновано цілісний історико-культурологічний підхід до розуміння іронії, яка є не лише позицією людської свідомості, а й екзистенціалом людського буття, що доводить можливість розкриття подальшого становлення. Культурологічні трансформації поняття "іронія" розкривають генезу її філософського змісту. Класична метафізика розуміє іронію переважно як методологічну стратегію пізнання, в її модерністських і постмодерністських модальностях філософією визначається важливість людиновимірного змісту. Некласична інтерпретація іронічного дискурсу слугує зброєю проти засилля логоцентризму та намагається реабілітувати сферу безпосередності людського почуття. У процесі тотальної семіотизації культури іронія втрачає свій руйнівний потенціал, стає терапевтичною процедурою, глибинною цитатою, що презентує інтертекстуальність культури, але заперечує можливість доведення автентичності в онтологічному вимірі або оригінальності у творчому сенсі.

На засадах теорій романтичної іронії Ф.Шлегеля, а також модерністької (Ф.Ніцше) та постмодерністської теорій (Ж.Бодрійяр, У.Еко, Р.Рорті), висвітлено питання розмежування риторичного та поетикального її типів і проаналізовано їх вплив на різні рівні структури літературного тексту. Досліджено та описано види структурних трансформацій іронічного тексту. Головну увагу приділено проблемі втілення авторської іронічної установки на рівні окремих елементів художнього твору. Зроблено висновок щодо значної ролі іронії як світоглядного компоненту психології творчості, її потенціалу як структуротвірного чинника.

Розкрито специфіку вияву у прозі В. Дрозда іронії як невід'ємної складової художнього стилю письменника. Зазначено, що іронія у творах автора виражається у різний спосіб. Описано прозу В. Дрозда, для якої характерні експерименти зі словом, мовна гра в різних її проявах, зокрема, буквалізація метафор і парономазія; обігрування канцеляризмів, мовних штампів, що вживаються в несподіваних контекстах; автокоментарі персонажів і автора, які створюють смислові двозначності, змішування стилів та стилізація з елементами пародійності. Доведено, що іронічні настанови В. Дрозда впливають на зовнішню та внутрішню структури його повістей і романів. Визначальний мотив у текстах прозаїка - мотив гри. Проаналізовано важливу роль об'єктивного (іронія долі) та суб'єктивного (самоіронія) типів іронії у творчості письменника. Наголошено, що незмінна особливість стилю творів В. Дрозда - іронія як принцип ставлення до дійсності та єдиний спосіб висловити власну точку зору.

Досліджено механізм інтертекстуальної іронії, яка виникає під час зіставлення двох різних за тональністю текстів, що містять спільний елемент, який функціонує як алюзія метатексту на прототекст. Зауважено, щоб зберегти в перекладі інтертекстуальну іронію, треба відтворити в цільовому тексті контраст між тональностями мета- та прототексту. Зазначено, що інтертекстуальна іронія створюється переважно посиланнями на прецедентні тексти культури. Показано, що під час інтерпретації та перекладу тексту з інтертекстуальною іронією доцільно застосовувати семіотичний підхід - тобто орієнтуватися на національно-культурні смисли інтертекстуальних посилань як знаків у контексті відповідної культури.

Досліджено романну творчість Г. Гріна під кутом зору трагічної іронії. На основі філософських та естетичних праць A. Шопенгауера, Ф. Ніцше, Г. В. Ф. Гегеля, К. Терлволла, М. де Унамуно, B. Пігулевського виявлено й осмислено концепцію трагічної іронії як філософсько-естетичного феномену, що втілює модерністську епістемологічну парадигму та має комплекс характерних поетикальних ознак. Проаналізовано чотири групи романів 1936 - 1982 pp., які втілюють різні етапи шукань автора: дослідження можливостей християнської доктрини, осмислення духовної кризи за допомогою екзистенціалістського поняття абсурду, вивчення перспектив поєднання публічного та приватного світів за допомогою ліберальної іронії та спроби реінтеграції антиномій шляхом діалогу. Доведено, що трагічна іронія як світоглядна й естетична концепція відіграє засадничу роль у всіх визначальних романах Г. Гріна, що дозволяє розглядати доробок письменника в системі модерністського типу творчості. Незважаючи на присутність у пізніх романах письменника постмодерних художніх стратегій, трагічна іронія Г. Гріна утримує свою модерністську природу, оскільки наголошує на трагічному розколі між внутрішнім і зовнішнім, індивідом і світом і втілює болісні духовні пошуки людини XX ст.

Висвітлено суперечності, що існують в українському суспільстві щодо історичних і національних питань: роль ОУН - УПА, постаті Катерини II та Степана Бандери тощо. Наголошено на необхідності духовного примирення, переродження, без якого Україна не матиме перспектив на майбутнє.

Досліджено реалізацію категорії оцінки в іронічних висловленнях. Іронію розглянуто як один із способів вираження негативної оцінки, простежено її зв'язок із градацією оцінки. Висвітлено особливості сприйняття іронічних оцінок.

Розглянуто філософсько-культурологічне вивчення поняття "іронія", яке запропоновано розглядати як фігуру тексту культури, що репрезентує підміну наявного сенсу прихованим, фіксує порушення звичного сприйняття або комунікації та спрямування на відновлення смислотворення.

Розглянуто іронію як прагматичний та функціонально-комунікативний мовленнєвий феномен в міжособистісному спілкуванні. Окреслено прагматичні й функціонально-комунікативні особливості імплікатури іронічних висловлень, розмежовується іронія-ефект як лінгвістичне явище та іронія як стилістичний натяк.

Досліджено романтичну іронію, яка, усуваючи зі свого поля поняття істини та перетворюючи в істину "безкінечне заперечення", є своєрідною "грою у світ". В естетичному дискурсі романтизму романтична іронія формує особливий тип світовідношення, пов'язаний з деструктивно-руйнівними тенденціями та окреслений у філософській творчості Ф. Шлегеля, Гете, Гельдерліна, Новаліса, Т. Кьопке та ін.