Важким і складним було життя мешканців мого рідного села на протязі майже всього XX сторіччя. Село на Підгір'ї постійно боролось за своє виживання. Злиденне життя примушувало людей важко працювати на лісозаготівлях, на виварюванні кухонної солі з природних соляних джерел, яких є чимало на Прикарпатті. Більш активні виїжджали на заробітки за кордон в Румунію, Угорщину, Словаччину, де важко працювали на заготівлі лісоматеріалів, інші несли і везли кухонну сіль на продаж за Дністер, а ще інші їхали на заробітки за океан до США, Канади, Аргентини, Бразилії, де теж для них не було "раю", але можна було заробити на хліб насущний. Молодятин, як і сусідні села, виживало за рахунок сезонних лісових робіт, від продажу солі і обміну її на харчі, вирощували урожай на клаптиках землі, яку мали у власному господарстві. Ця бідна, "пісна" земля не могла прогодувати селянина навіть півзими, тому він (селянин) беріг кожну зернину, картоплину, бурячок і квасолю. Тримав худобу (корівчину, вівці, кози, кури), але кормів для неї бракувало постійно, тому тягар життя був нестерпний, але мирився з ним, бо був у рідному краї, де чисте повітря й вода були великим благом. В XX сторіччі через край пройшли страшні дві війни: перша (1914-1921 рр.) та друга (1938-1945 рр.) світові бойні, що спустошили вщент це бідне підгірське село та власну господарку селянина і, як наслідок, люди стали бідувати ще гірше.