Розглянуто питання про предмет філософії, історію її виникнення, античну філософію - її чотири етапи та учення Платона й Аристотеля, стоїцизм; середньовічну філософію ,її основні етапи: патристику та схоластику; філософію епохи Відродження, її характерні риси, діяльність найвідоміших філософів-неоплатоніків - Миколи Кузанського, Джордано Бруно, фундатора Флорентійської платонівської Академії Марсиліє Фічіно, Пікоделло Мірандоли, Ніколо Макіавеллі, Мішель де Монтень. Досліджено філософію Нового часу, висвітлено значення наукових досліджень Миколи Коперника, Іоганна Кеплера, Галілео Галілея, вчення Френсіса Бекона, а також вчення Томаса Гоббса, Джона Локка, Давида Юма, Рене Декарта, Г.В.Лейбніца, Б.Спінози. Зроблено огляд робіт з німецької класичної філософії (від Канта до Гегеля). Запропоновано антропологічний матеріал Л.Фейєрбаха. Наведено відповіді на питання щодо ірраціоналізму XIX ст. (А.Шопенгауер, С.К'єркегор, Ф.Ніцше, позитивізму XIX ст., особливостей ідей західної філософії XX ст. Наведено відомості про викладання філософії у Києво-Могилянській академії, стан філософської думки в Українській діаспорі. Розглянуто філософське значення проблем буття, свідомості, пізнання.

Досліджено російську релігійну філософію кінця XIX - початку XX ст. та виділено її основні особливості. Увагу приділено позиції онтологізму та її зіставленню з позицією західноєвропейської філософії. Розглянуто вплив східної та західної патристики на формування релігійної філософії в Росії наприкінці XIX - на початку XX ст. Зазначено, що східна патристика є основним джерелом формування філософської позиції російських релігійних мислителів певним чином стосовно людської свободи. Досліджено онтологічний і етичний підходи до проблеми добра та зла. Наведено основні концепції добра та зла у контексті етики та запропоновано трактування даної проблеми з позиції екзистенціалізму. Досліджено прояви західноєвропейського екзистенціалізму (С. К'єркегор) на теренах російського релігійного мислення ( М. Бердяєв та Л. Шестов). Ідеї філософії Ф. Нічше здійснили певний вплив на релігійну філософію російських мислителів кінця XIX - початку XX ст. У творчості Ф. Достоєвського заперечувалось існування Бога й обгрунтовувалось право людини зайняти його місце, розроблялось намагання стати "по той бік" добра та зла, "по той бік" моралі та релігії. Висновки Ф. Достоєвського розглянуто як жорстокий вирок людині, яка прагне втриматися на "божественній" висоті без Бога. Розглянуто філософію І. Канта та її вплив на формування етичної думки російських мислителів даного історичного періоду. Його автономна етика зумовлювала неоднозначну реакцію з боку російських філософів, в яких автономія зумовлена зв'язком людини з абсолютним духовним началом, тобо з Богом ("теономна етика любові").

Розкрито особливості філософських вчень А. Шопенгауера та С. К'єркегора, визначено та проаналізовано головні чинники, які обумовили їх своєрідність, визначено роль суб'єктивних чинників, пов'язаних з характером особистості та біографічними ньюансами мислителів. Досліджено філософсько-етичні твори А. Шопенгауера та С. К'єркегора, праці вітчизняних і зарубіжних вчених. Розкрито проблему страждання через поняття кризи, хвороби, меланхолії, відчаю, песимізму. Значну увагу приділено проблемі страждання в онтології, антропології, етиці, аксіології, сотериології. Визначено суть страждання, його природу, змістовне наповнення, висвітлено його роль і значення для духовного життя людини. Наголошено, що проблема страждання, незважаючи на свій яскраво виражений особистісний характер, актуалізується та посилюється в кризові, переломні часи розвитку суспільства та культури. Вказано, що А. Шопенгауер і С. К'єркегор були одними з перших в Європі, які здійснили переведення проблематики кризових соціокультурних явищ на особистісний рівень людини та пошук нею смислу життя. Розглянуто негативне/конструктивне значення страждання для духовного оздоровлення людини та суспільства.

Проаналізовано сутнісні риси теорії особистості Р. Мея з позицій екзистенціальної філософії.

Розглянуто взаємозв'язок Абсолюту та людини, основні проблеми вибору та морального самовдосконалення людини в теоретичній спадщині С. К'єркегора. Звернено увагу на те, як мислитель висвітлював проблему Абсолюту не лише стосовно процесу пізнання, а й у поглядах на мораль та соціальне оточення.

Мета роботи - акцентувати змістовну спорідненість та спадкоємність в підходах Картезія та К'єркегора до тлумачення ключових чинників філософських шукань. Передбачено прояснення таких моментів в позиціях обох мислителів: належні засади людського існування, чинники можливості свободи людини як умова її саморозбудови, своєрідність підходу до реалізації задачі доказу Бога. Звертання до феноменології та герменевтики надає можливість осягнення ключових ідей мислителів як прояви їх особистостей. Підхід полягає у переконанні щодо правомірності розгляду філософії Нового часу як форми реалізації запиту епохи на розбудову людини. істотною передумовою розкриття теми статті є увага до останніх досліджень філософії Картезія, котрі демонструють ключову значущість антропології. Оскільки становлення власної позиції К'єркегора є діалогом зі знеособленим баченням філософії, то формою увиразнення споріднених мотивів вчень обох мислителів є акцентування особистісних мотивів філософування. Спорідненість шляхів та способів їх увиразнення. проявляється, по-перше, в дистанціюванні від знеособленої та дегуманізованої картини світу, по-друге, в релігійній спрямованості шукань та доказах існування Бога виходячи з конечної природи людини. Окреслюючи контекст тлумачення К'єркегором антропологічного проекту Картезія, автор виходить з визнання детермінуючого впливу гегелівського тлумачення філософії взагалі та його тлумаченням Картезія зокрема. Означена констатація уможливлює тлумачення шукань К'єркегора як деконструкцію Гегеля, оскільки подальше некритичне збереження та відтворення його настанов оцінюється як загрозливе для і реалізації людиною свого духовного покликання. Спільний принциповий момент в позиціях обох мислителів - посилений інтерес до індивідуальноособистісних аспектів природи людини як конститутивного чинника доказу існування Бога.

Досліджено світоглядні джерела й умови формування уявлень про покликання людини у європейській культурі. Зокрема розкрито особливості розуміння покликання в юдео-християнській традиції та в сучасних доктринах християнських церков, проаналізовано чинники трансформації і секуляризації ідеї покликання в історичному та соціальному аспектах. Досліджено концептуальні основи етики покликання у європейській філософії (Аристотель, М. Вебер, М. Гайдеґґер, Ф. Гатчесон, С. К'єркегор, М. Лютер, Е. Левінас, Ж.-Ж. Руссо та ін.), можливості та межі поєднання онтології й етики в аналізі феномена покликання, взаємозв'язок поняття покликання з поняттям блага, з ідеями гідності та моральної автономії особистості, ідентичності й автентичності існування, людяності, відповідальності, цілісності людського життя. Обґрунтовано релевантність герменевтико-феноменологічного підходу до дослідження феномена покликання, сформульовано концепцію аналізу покликання як відповіді на поклик. Поклик виявляється у переживанні та розумінні людиною власного буття і в сприйнятті нею соціальних спонук як спрямування на реалізацію екзистенційної істини та понадособистісного блага. На основі проведеного теоретичного аналізу та власного емпіричного дослідження ціннісних орієнтацій і мотивації молодих людей у сфері освіти виявлено структуру феномена покликання як смислової єдності елементів досвіду "бажання - здібності - реалізація - благо". Сформульовано визначення: покликання - це смислове ціле, яке об'єднує особистісні бажання, здібності, діяльність для їх реалізації й оцінку досягнутих результатів відповідно до розуміння людиною особистісного, суспільного або духовного блага, на яке вони спрямовані. Розкрито ціннісні засади та моральні чесноти, необхідні для формування покликання людини, сенс особистісної відповідальності й етичні передумови розв'язання моральних суперечностей у здійсненні покликання. За результатами міжкультурного порівняльного аналізу виявлено спільні риси та відмінності у розумінні покликання студентської молоді з України та США, зумовлені зокрема релігійною традицією. Розкрито значущість мотиваційного чинника покликання в учительській професії й у професійній етиці загалом. Визначено характеристики етосу професійного покликання вчителя та покликання учнівства, розглянуто перспективи впровадження чинника покликання в освітній практиці. Зроблено висновок про необхідність подальших досліджень проблем етичної мотивації особистості в навчанні й у професійному житті. Підсумовано, що дослідження феномена покликання сприяє розумінню шляхів і орієнтирів людського розвитку та гуманізації сучасного світу в цілому.