ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович (18/30.09.1841 — 20.06/02.07.1895) — історик, публіцист, соціолог, філософ, громадський діяч. Народився в м. Гадячі на Полтавщині у дворянській родині. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії та на історико-філол. ф-ті Ун-ту Св. Володимира, який закінчив 1863 р. У 1864 — 75 рр. викладає тут історію, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київ. Громади. Видає разом з В. Антоновичем двотомник "Исторические песни малорусского народа" (1874 — 75), "Малорусские народные предания и рассказы" (1876). Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з ун-ту, в 1876 — 89 рр. плідно й активно працює в Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист, видає зб. і ж-л "Громада" (1878 — 1882), серії позацензурних брошур і книг укр. та рос. авторів, разом з С. Подолинським і М. Павликом створює "Женевський гурток" — перший укр. соц. осередок; здійснює — через М. Павлика та І. Франка — визначальний вплив на укр. радикальний рух у Галичині. 1885 р. через свої ліві погляди Драгоманов позбавляється підтримки київ. "українофілів" і ще тісніше співпрацює з галицькими молодими інтелігентами у розробленні теоретичних засад радикального руху й філософії нац. ідеї. Пише праці: "Переднє слово до "Громади" (1878), "Пропащий час" (1878), "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879), "Историческая Польша и великорусская демократия" (1881 — 82), "Вольный союз" (1884), "Либерализм й земство в России" (1889)та ін. З 1889 і до смерті працює професором Софійського ун-ту.

Досліджено життя і творчість видатного українського історика, ключової постаті національно-визвольного руху України 70 – 80-х років ХІХ ст. В. Антоновича з метою з‘ясування його внеску в пізнання української ментальності. У праці філософа про історика сама історія розкриває секрети ментальності українців. Поєднуючи філософсько-теоретичну культуру мислення з прозорістю викладу, автор висвітлює особливості національно-світоглядного перенародження В.Антоновича з поляка на українця, пропонує цілісний нарис ідеології українофілів-народників; обґрунтовує тезу про В.Антоновича як батька українського етнонаціоналізму; пропонує своє бачення дискусійного питання про “вроджену недержавність українців”; виокремлює та висвітлює основні ознаки української ментальності. Історичне постає сучасним, проблеми минулого – проблемами нинішнього часу, “вчорашні” уроки – дороговказами для сьогодення.