В своей книге автор предложил решение сложного вопроса об исхождении Св. Духа (Filioque), "одной из главнейших разностей между православным Востоком и католическим и протестантским Западом". Болотов проводит методологическое различие между догматом, теологуменом и богословским мнением, понимая под теологуменом "то же богословское мнение, но только отцев единой неразделенной церкви и мужей, которые достойно именуются "учителями вселенныя". Хотя Болотов - противник западной точки зрения, он признает, что утверждение об исхождении Св. Духа от Отца и Сына (Filioque) есть теологумен Западной Церкви, берущий начало от блаженного Августина, терпимый до некоторого времени в единой неразделенной Церкви, и приходит к выводу, что "не вопрос о Filioque вызвал разделение между церквами, а потому не может считаться "impedimetum dirimens" ("разъединяющим препятствием") для восстановления общения между восточною православною и старокатолическою церковью". Точка зрения Болотова была неоднозначно воспринята как в России, так и за рубежом, став предметом продолжающейся до настоящего времени полемики.

Т. 1. - 645 с.

Т. 1. - 480 с.

Православна теологія за власну концептуальну основу має спадщину святих отців та візантійських богословів. Ця спадщина видається єдиним цілим лише при незнанні текстів та фактичного перебігу подій. Історія православної теології — це драма конкуренції багатьох доктрин, змагання між якими розгорталося навіть в межах ортодоксії. Релігієзнавчий та історико-філософський підходи дозволяють побачити в історії православної теології еволюційні зміни, які відбувалися закономірно. Першим етапом кожного кола розвитку теології ставав бунт проти метафізики, спроби побудувати постметафізичну та антиметафізичну фідеїстичну теологію. Бог уявлявся як абсолютно непізнаваний, всяка метафізична теологія деконструювалася. Епоха деконструкцій швидко змінювалася спробами побудувати ортодоксальну метафізику, згідно із якою Бог — це Буття. Метафізика існування на наступному етапі розвитку теології зазнавала схоластизації та примітивізації. Формувалася схоластична есенціалістична метафізика, яка була здатна панувати довший час, але не могла створити видатних пам’яток, які б піднялися до рівня творів перших двох етапів. У книзі розглянуто найважливіший етап у розвитку православної теології — візантійський. Дослідження присвячено еволюції панівного у Візантії напрямку богословської та філософської думки — християнському неоплатонізмові. Візантійський неоплатонізм виникає в деконструкціях Ареопагітик, досягає власної творчої кульмінації в метафізиці Буття Максима Сповідника, зберігає неоплатонічні традиції у метафізиці есенціалізму (кінець VII — початок XIII сто- літь). До падіння Константинополя візантійський неоплатонізм встигає здійснити ще одне коло розвитку. Неоареопагітизм Григорія Палами змінюється творчою метафізикою Каліста Ангелікуда, а з 70-х років XIV століття панує паламітська схоластика, новий есенціалізм. Дослідження підтверджує тезу про філософізацію теології у візантійський період. Ідеаломта методологічним підґрунтям для візантійських мислителів була ідея «філософської теології» Прокла. Антиметафізична теологія Ареопагітик залежала від філософії Дамаскія, останнього схоларха Афінської школи неоплатонізму. Філософія Максима Сповідника переінтерпретовувала прокліанство. Візантійський есенціалізм ідейно і текс туально залежав від александрійського неоплатонізму. Книга розрахована на науковців,викладачів, студентів, всіх, хто цікавиться непростою історією православної теології.