“Грамматика малороссийского наречия, или грамматическое описание существеннейших отличий, отдаливших малорусское наречие от чистого российского языка», автором якої був Олексій Павлович Павловський, протягом тривалого часу була єдиним посібником у цій галузі і відіграла значну роль як у розвитку української літературної мови, так і у розвитку україністики. Про граматику О. Павловського існує значна література, проте й досі лишається незіпсованим ряд питань, що стосуються цієї важливої праці з українського мовознавства та особи її автора, зокрема: хто був О. Павловський, де він учився, який мав фах, де працював, коли і на підставі яких матеріалів була написана його граматика, чому ця праця була видана аж через 13 років після того, як у 1805 р. автор подав ЇЇ на розгляд Академії Російської, чому її не видала Академія (як відомому 1818 р. книга була-надрукована у приватній друкарні) і т. ін.

Если бы я предпринялъ описать все то, что можно найти любопытнаго об малой Россіи для человЂка ищущаго въ малЂйшихъ вещахъ безконечно великихъ слЂдовъ премудрости Божїя; то предпрїятїе мое требовало бы не одного года. Подробное описанїе древняго и нынЂшняго, физическаго и нравставеннаго состоянія страны сея составило бы превеликую книгу. Всякъ знаетъ, что она имЂла прежде своихъ собственныхъ ВладЂтелей, была раздЂляема такъ, какъ и другїя области нынЂшней Россїйской Имперїи, на Княженїя и УдЂлы, послЂ того на Воеводства и ПовЂты, потомъ на Полки и ПовЂты, потомъ на НамЂстничества и УЂзды, а наконецъ, во исполненїе благословеннаго опредЂденїя управляющихъ всЂми Россїями судебъ, раздЂлена на Губерніи и ПовЂты же, или УЂзды. Всякъ знаетъ, что Малороссїяне всЂмъ другимъ Славенамъ единоплеменны, и сохранили по нынЂ нЂкоторые свои обряды и суевЂрїя, свойственныя каждому народу до толЂ, пока онъ образуется просвЂщенїемъ. Всякъ знаетъ и то, сколь много они даже по сїе время отличаются отъ всЂхъ другихъ народовъ, и даже отъ своихъ единоземцовъ, одЂянїемъ, языкомъ и многими другими свойствами, которыя отчасти описаны въ разныхъ Исторіяхъ, Землеописаніяхъ, Путешествіяхъ и Запискахъ. СлЂдственно довольно будетъ для меня положить на бумагу одну слабую тЂнь исчезающаго нарЂчїя сего близкаго по сосЂдству со мною народа, сихъ любезныхъ моихъ соотчичей, сихъ отъ единыя со мною отрасли происходящихъ моихъ собратьевъ.

Кн. 1. - 227с.

Автор послідовно аналізує походження української мови, її місце серед інших слов'янських мов, досліджує фонетику та морфологію.

О.Шахматов займався у тому числі й питанням історії української мови, якому і присвячена пропонована книга. Шахматов брав участь у складанні декларації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905 — 1906) (див. також Заборона українського слова в Росії. Реферат Петербурзької Академії наук (1916) [PDF]). Це було в згоді з політичними поглядами Шахматова: як типовий російський ліберал (член партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культурні права народів Росії, але при умові недоторканости Рос. Імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежності, Шахматов зайняв різко негативну позицію. Початки української мови автор виводив з «південного наріччя» «спільнодавньоруської» мови. Шахматов вважав витоки української мови у загальних рисах автохтонними (хоч часом містив їх між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у середньому Подніпров'ї). Не зважаючи на вразливі місця у теорії Шахматова, його історично-генетичні концепції підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов'янському мовознавстві, навіть у противників Шахматова; жодна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій половині 20 ст., як школа Шахматова.

О.Шахматов займався у тому числі й питанням історії української мови, якому і присвячена пропонована книга. Шахматов брав участь у складанні декларації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905 — 1906) (див. також Заборона українського слова в Росії. Реферат Петербурзької Академії наук (1916) [PDF]). Це було в згоді з політичними поглядами Шахматова: як типовий російський ліберал (член партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культурні права народів Росії, але при умові недоторканости Рос. Імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежності, Шахматов зайняв різко негативну позицію. Початки української мови автор виводив з «південного наріччя» «спільнодавньоруської» мови. Шахматов вважав витоки української мови у загальних рисах автохтонними (хоч часом містив їх між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у середньому Подніпров'ї). Не зважаючи на вразливі місця у теорії Шахматова, його історично-генетичні концепції підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов'янському мовознавстві, навіть у противників Шахматова; жодна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій половині 20 ст., як школа Шахматова.

У цьому випуску зібрані українські грамоти XV ст., які раніше або зовсім не публікувалися, або були опубліковані у виданнях, що не призначалися для мовознавчих досліджень. Грамоти згруповані за їх територіальним походженням: окремо подані грамоти центральної України, Західного Полісся, Галичини, українські грамоти з території Молдавії, закарпатська грамота. Кожна грамота супроводжується палеографічним коментарієм. У передмові подається загальна мовна характеристика кожної групи пам’яток, розглядаються найхарактерніші риси їх письма. До випуску додані покажчики власних імен, географічних назв і словник малозрозумілих слів.

По другій світовій війні Москва негайно посилила свої агентурні установи й розкладову працю для знищення української політичної еміграції та її спротиву, зокрема у нас, в Америці й Канаді. Ці агентури пробують викликати в нашій суспільності цілковитий семантичний хаос. У 1967 році на мовознавчому фронті сталась "блискавична" несподіванка. Москва створила всім мовознавцям, а передусім нам, українцям, другий фронт і розбудовує його в знаряддя обмосковлювання еміграцій та науки вільних народів...

У посібнику розглядаються такі важливі питання історії простого речення української мови, як розвиток орудного предикативного та напівпредикативного на місці подвійних відмінків, уживання різних засобів вираження присвійності, зміни безприйменникових та прийменникових сполучень з об'єктним значенням у придієслівній позиції тощо. Висновки зроблено на основі дослідження переважної більшості відомих історичних пам'яток української мови XIV — XVIII ст.

Одне з найцікавіших і найглибших досліджень естетики українського скоропису. Автор аналізує і порівнює написання окремих літер впродовж XVII століття, досліджує манір та декоративне забарвлення давнього українського письма.

Це видання появляється як другий том серії «Пам’яток української літератури і мови середньої доби». Перший том цієї серії, так як і Київська «Ґраматика» з 1705 р. вийшов у серії Видань Українського Католицького Університету ім. св. Климента Папи в 1975 р.

У монографії викладається історія звукової системи української мови. На основі аналізу давньоруських і староукраїнських писемних пам"яток, а також народних говорів української мови розкриваються процеси розвитку фонем, висвітлюються фонологічні відношення в системі голосних і приголосних, дається фонологічна характеристика сучасної української літературної мови в її історичному аспекті.