Думи і кобзарське мистецтво, які досягли найвищого розквіту в козацьку епоху, і сьогодні становлять значний інтерес як для науковців, так і для шанувальників музичної і словесної традиційної культури. Намагання зберегти їх - чи то через аудіо записи з раритетних архівних матеріалів, чи то через писемні джерела, є цілком природним явищем. Козаччина, козацькі думи, кобзарське мистецтво - органічна частина національного менталітету. І в яких формах - духовних і мистецьких - вони б не проявлялися, цілком очевидно, що це свідчення нетлінної віри в ту історичну дійсність, яка, хоч і не повториться, але залишиться національною гордістю для майбутніх поколінь. Хоча сьогодні й немає вже того соціально-культурного середовища, яке плекало епічну традицію, проте діяльність поодиноких ентузіастів переконливо доводить потребу збереження української епічної традиції.

Збірка «З вершин і низин» — це складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з різного приводу. Франко у «Передньому слові» пише: «Укладаючи матеріал для сеї книжки, я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку–таку артистичну суцільність». Збірка складається з семи великих розділів, які умовно розподіляємо тут на дві нерівні частини. У перших трьох розділах — «De profundis», «Профілі і маски» та «Сонети» — зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх — «Галицькі образки», «Із жидівських мелодій», «Панські жарти» та «Легенди» — твори епічні.

Видання є збіркою, перша частина якого – історичний нарис. Він присвячений історії фабрики, а також рясніє докладними описами її виробів. Далі наведені клейма фабрики за весь час її існування. Цей матеріал доповнюють статті самого різного змісту: про зв'язок православного іконопису з італійським живописом раннього Відродження, соціологічне дослідження на тему «мистецтво і робітник», а також хроніка подій мистецького життя та реклама. Книга багато ілюстрована.

Книга містить репродукції і біографічні відомості про одного з найсильніших артистів-малярів, основоположника й професора Київської Академії Мистецтва, першорядного майстра европейської слави - Олександра Олександровича Мурашка. Описується втрата видатного майстра рисунку і фарби, найбільш необхідного для подальшого мистецького розвитку української творчості.

Дана публікація є альбомом виставки мистецького об'єднання під назвою Пражська група. Відкриває видання вступна стаття українського історика мистецтва і театру Дмитра Антоновича. Стаття подана двома мовами (французькою та українською) і розповідає про тогочасний стан українського мистецтва, причини появи Пражської групи і, власне, про саму виставку, репродукції картин з якої містяться в альбомі.

Київський Художній Інститут, (його сучасний стан і робота).

Дана монографія належить до серії публікацій про українське малярство видавництва “Рух” і присвячена одному з найвидатніших українських художників-монументалістів Михайлу Бойчуку. Розглядаються його мистецькі пошуки, творче становлення на тлі доби, зв'язок із західними школами і переосмислення набутих за кордоном знань, трансформування їх у власну творчість. Особлива увага приділяється Бойчуку як педагогу. Аналізується його техніка, манера письма, ідея деяких творів. В якості додатку представлені репродукції робіт живописця.

Процеси мистецького руху в УССР відбудівного періоду. Шляхи розвитку просторового мистецтва за реконструктивної доби.

Даний матеріал присвячений 10-річчю від дня заснування театру ім. М. Заньковецької. У вступній частині театрознавець Петро Рулін подає картину тогочасного стану театрального мистецтва в радянській Україні. Видання містить також спогади відомих театральних діячів щодо своєї роботи в театрі: мистецького керівника і співзасновника театру режисера Бориса Романицького, режисера і педагога Івана Чабаненка, прозаїка Івана Ткачука та інших. Останній розділ присвячений історії театру.

Даний нарис присвячений українському килимарству. Автором праці є Микола Голубець — український історик, архівіст, краєзнавець, мистецтвознавець, поет, прозаїк та бібліограф. У цій праці українське килимарство порівнюється із еталонним зразком даного ремесла — східними килимами. Розглядається техніка виготовлення килимів, історія розвитку промислу. Показана роль мистецько-промислової спілки у Косові ‘‘Гуцульське мистецтво’’ у відродженні автентичного українського килиму. В книзі міститься велика кількість ілюстрацій (знімків килимів).

Вірші, з яких зложена збірка "Душа на сторожі", збережені були одним з революційних друзів Олени Теліги. Вірші ці - відомі зі сторінок журналів - в сукупності творять певного роду підсумок мистецької та ідейної дороги поетки-революціонерки: починаючи з її молодечих поривів за далекими обріями й поступового усвідомлення себе й українського світа в поезії аж до включення в організовані лави української Революції.

Т. 1 : Народня поезія. - 1947. - 330 с.

Вільна Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ) — літературне об'єднання в Україні. Виникла у Харкові, існувала з січня 1925 до 28 січня 1928. Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західно-європейської культури. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий. Приймаючи офіційні вимоги комуністичної партії, в питаннях літературної політики ВАПЛІТЕ займало незалежну позицію і стояло на засадах творення нової української літератури кваліфікованими митцями, що ставили перед собою вимогу вдосконалення, засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!». Президентами — Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш), секретарем — Аркадій Любченко. До складу організації входили: Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Аркадій Любченко, Олесь Досвітній, Микола Куліш, Майк Йогансен, Григорій Епік, Павло Тичина, Іван Сенченко, Олекса Слісаренко, Петро Панч, Микола Бажан, Юрій Яновський, Юрій Смолич, Іван Дніпровський, Олександр Копиленко, Петро Шатун та інші. В 1927 ВАПЛІТЕ видавала журнал «ВАПЛІТЕ», у якому серед інших друкувались: Никифор Щербина та ін. Погляди М. Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М. Хвильового «Вальдшнепи». 28 січня 1928 р. було конфісковано вже надруковане 6-те число літературно-художнього двомісячника «ВАПЛІТЕ» «через уміщення другого уривка з «Вальдшнепів» Хвильового, ВАПЛІТЕ змушена була «самоліквідуватися» [1]. Члени ВАПЛІТЕ продовжували літературну діяльність в альманасі «Літературний ярмарок» (1928-29) і організації «Пролітфронт». Члени ВАПЛІТЕ — одні з перших жертв репресій сталінського режиму.

Серія 1 : 1. Олена Пчілка. 2. Старицька-Черняхівська. - 64 с.

Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка) (29 липня 1849 - 4 жовтня 1930) Ольга Косач Ольга Петрівна Косач, у дівоцтві Драгоманова, народилася у червні 1849 року на Полтавщині, місті Гадяч. Вона була донькою Петра Драгоманова, але з роками, ставши відомою письменницею взяла псевдонім Олена Пчілка. Українка за походженням і щира патріотка в душі вона пишалася своїм походженням і привчала дітей шанувати рідну землю, народ і звичаї. Утім, процес "українізації" в родині Олени Пчілки, мати відомої Української поетеси Лесі Українки, відбувався не так уже й просто. Хоча б з огляду на те, що чоловік і батько їхніх шести дітей і в сім'ї і на службі спілкувався російською мовою, щоправда, чисто літературною, а не містечковим суржиком. однак українська мова, українська ідея були йому не чужі. Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (17.08.1868, м. Київ, — 1941) — письменниця, перекладачка, громадська діячка. Дочка письменника М. Старицького. Навчалася в київській приватній гімназії В. Ващенко-Захарченко. У 1888—1893 рр. брала участь у роботі літературного гуртка «Плеяда». З 1908 р. — член ТУП. З 1912 р. разом із сестрою Марією керувала роботою літературно-мистецького клубу «Родина» в Києві. З 1914 р. співробітничала в Київському комітеті для допомоги українцям-біженцям; працювала сестрою милосердя у військовому шпиталі. З квітня 1917 р. — член Української Центральної Ради. З травня 1917 р. — член президії товариства «Український національний театр». З 1919 р. — заступниця голови Національної ради українських жінок (м. Кам’янець-Подільський). З 1920 р. працювала в установах ВУАН. У 1930 р. заарештована у справі «Спілки визволення України» і тимчасово ув’язнена в м. Харкові; того ж року засуджена до умовного 5-річного строку позбавлення волі й вислана до м. Сталіно (нині Донецьк), де займалася перекладацькою діяльністю. У 1936 р. повернулася до Києва. В липні 1941 р. вдруге заарештована НКВС і вислана до Харкова, звідки вивезена під конвоєм до м. Акмолинська (Казахстан); померла в дорозі. У 1989 р. реабілітована посмертно.

Видання вміщує малюнки й чорно-білі фотографії дерев'яних церков Західної України. У текстовій частині підкреслено самобутність дерев'яного будівництва, його народне коріння і вплив природних умов. Ілюстрації було взято переважно з львівських видань 20–30-х років ХХ ст. Альбом було видано за сприяння М. Колянківського (1912–1985), письменника, літературознавця, мецената, фундатора однієї з найбільших мистецьких галерей «Ми і світ», а також журналу з однойменною назвою (Торонто, Канада).

«Мазе́па» (в оригіналі з двома p — «Mazeppa») — романтична поема Джорджа Байрона, написана ним в Венеції (Італія) з 2 квітня 1817 по 26 вересня 1818 роки, опублікована в 1819 р.

З приводу 25-ліття від постання ОУН проф. д-р Лев Ребет написав 1954 року публіцистично-критичний нарис п. н. «Світла і тіні ОУН», що друкувалися «підвалами» в тижневику «Український самостійник» у чч. 247 (10. 10. 1954) до 277 (8. 5. 1955). Лев Ребет тоді виконував обов'язки одного з уповноважених проводом ОУН на українських землях, з дорученням «тимчасово перебрати керівництво Закордонних частин ОУН і реорганізувати їх згідно з позиціями проводу ОУН в Україні», і займав становище головного редактора газети «Український самостійник». Хоча Лев Ребет писав свою працю, так би мовити, у вільні хвилини поза безліччу всіляких інших занять та обов'язків, і під тиском кожнотижневого «продовження» в газеті, однак ця праця дає надиво повну та плястичну картину розвитку ОУН на західньоукраїнських землях до другої світової війни, змальовуючи її пізніші кризові ситуації, її боротьбу — невдачі та досягнення, її ідейно-програмову завершеність у 1943 р. на III Надзвичайному великому зборі ОУН, отже під час зудару на наших землях двох імперіялістичних сил — Німеччини і Росії, а далі післявоєнний період на чужині аж до 1954 р. Перечитуючи цю працю, відчуваєш, що автор міг би багато більше розповісти та докладніше з'ясувати різні періоди боротьби ОУН, бож він від постання цієї організації 1929 року брав у ній активну участь і, займаючи важливі або й ключеві становища в організаційній структурі, він співвирішував її долю. Лев Ребет обмежився поданням конечних фактів, найістотніших елементів розвитку, щоб увипуклити загальні контури та політичний зміст дії ОУН. Аналізу проведено послідовно, з виразним прагненням до об'єктивности, і завдяки тому зарисовано синтезу всієї дії ОУН на протязі 25 років. Дуже виразно виступає факт, що ОУН завжди була політичною організацією, що провадила боротьбу проти окупантів з єдиною метою створення самостійної державности України; вона не була партією в звичайному розумінні того слова, зокрема екстремістською партією, що прагнула до зміни режиму; вона ніколи не стала фашистською чи нацистською. Тепер, у 35-ліття постання ОУН, праця Лева Ребета не втратила нічого зі своєї вартости чи актуальности. Навпаки, її цінність для дослідника нашої поточної історії тільки збільшилася, бо вона становить своєрідний документ часу. Вона має вартість і актуальнополітичне значення для кожного, хто не збайдужів до ідеалів, за які боролася ОУН. Під назвою ОУН існують та діють тепер у діаспорі три угруповання, — споріднені, коли мовиться про їхнє коріння, — відмінні, і навіть досить далекі одно від одного, коли йдеться про політичний зміст. Боротьба і досягнення ОУН пов'язується найчастіше з деякими особами, яким приписується непомірно великі заслуги. Так постали леґендарні культи осіб, становлячи, без сумніву, викривлення історичної правди і цим завдано, треба сподіватися, тільки мимовільної кривди всім тим, хто віддали свої сили або й утратили життя під прапором ОУН у боротьбі з ворогом. У праці Ребета натомість дуже виразно сказано, що ОУН була сильна не так заслугами окремих осіб, як скорше вкладом праці та жертвами тисяч відданих ідеї боротьби за державну незалежність. Висування нібито великости окремих осіб ледве чи корисно вплинуло на дальшу долю ОУН. Не маємо сумніву, що в Україні ОУН — це не конче проминулий безслідно етап боротьби за самостійність. Живі свідки цієї боротьби ОУН та й самі учасники її, спогади про збройні очайдушні змагання проти двох імперіялістичних загарбників під час другої світової війни, як і тривання цієї боротьби проти російських більшовиків ще кілька років після війни, а також ідейні позиції ОУН, зокрема ті, що їх схвалено на III Надзвичайному великому зборі 1943 р., відбутому саме в час зудару двох взаємноворожих тоталітаристських сил, з їх підкресленим прагненням до свободи, самовизначення і народоправства — живуть і далі в Україні серед старшого покоління і передаються молодим. Обезчещування ОУН і лайка на її адресу з боку власть імущих у СССР, що тривають по той бік залізної завіси безперестанку, тільки підтверджують, що ідейний зміст ОУН і далі становить істотний чинник сили. Бо з привидами більшовицькі реалісти ніколи не воюють. І з того погляду варто, щоб книжка Л. Ребета дійшла до читача в Україні, щоб він дізнався правди, всієї правди, хоч і не без тіней, але по суті світлої та здорової правди. «Світла і тіні ОУН» — це останнє слово Лева Ребета щодо історії і з'ясування суті ОУН. Скритовбивник Богдан Сташинський, на доручення КГБ, припинив творче та працьовите життя автора цієї книги.

Це видання є копією старовинного рукопису української культури зібраного, нарисованого та обробленого інженером Еріхом Кольбенгаером в період з 1902 по 1912 роки, відредаговано та перевиданого східною екзекутивою союзу українок в Канаді зі вступним словом автора. Передрук наближений до оригіналу і передає в первинному вигляді довершеність народної творчості, що віками передавалась та доповнювалась майстрами української вишивки на Буковині. Змінювались покоління та господарі краю, а ремесло народної вишивки наповнювалось яскравими барвами, які передавали живий інтерес громад Буковини до неповторних узорів, коріння яких беруть початок з сивої давнини. Інтерес до вишивки завжди був живим, особливо в останні роки після здобуття незалежності України українським народом, є за велику честь одівати вишиванку чоловіками чи оздоблювати орнаментом з українськими мотивами для жінок. Сподіваюсь, що цей витвір мистецтва, який водночас є історичним нарисом, стане докладним посібником із вишивки хрестиком для територій, що представлені тут. Ним скористаються народні майстри, туристи, культурно-мистецькі колективи, творча молодь. Представлені орнаменти (вишивки) є надбанням світової цивілізації, яскравим творінням буковинців, що мешкали на Буковині, нині територй України та Румунії.