Ч. 1. - 288 с.

Альбом праць заслуженого майстра народної творчості Георгія Олексійовича Гараса (1901-1972), що близько сорока років творив нові зразки буковинського орнаменту на основі народних взірців.

Георгій Васильович Щокін (1954 р.н., Запоріжжя) — українский соціолог і психолог. Кандидат психологічних наук, доктор філософії, доктор соціологічних наук (1996) . Професор (1995) . Засновник і президент Міжнародної Кадрової Академії, а також засновник і голова Наглядової ради Міжрегіональної Академії управління персоналом (МАУП) , голова правління Всеукраїнского благодійного фонду "Милосердя", заступник керівників Міжнародного біографічного центру (Англія) й Американского біографічного інституту (США) . Має вчені ступені в галузі психології, соціології та управління, професор богослов’я. Почесний доктор і професор, почесний і дійсний член (академік) університетів та академій України, Азербайджану, Англії, Білорусі, Киргизстану, Куби, Молдови, Польщі, Росії, Румунії, США.

Т. 2 : Художня проза. Літературознавство і критика. - 1972. - 719 с.

Георгій Васильович Щокін написав книгу "За кого ж голосувати? Спроба відвертої відповіді" в 2004 році перед президентськими виборами, після чого, на нього був скоєний замах. В книзі автор намагався дати чесні відповіді на питання, пов'язані з президентськими перегонами, які так хвилюють кожного українця.

У збірнику розміщені новели і оповідання відомих українських письменників: І. Нечуя-Левицького, П. Куліша, Г. Квітки-Основ'яненка, Б. Лепкого, О. Кониського, І. Франка, М. Вовчка, О. Федьковича, М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської та інших майстрів художнього слова.

Споконвічні риси шляхетства на Україні - внутрішній демократизм і європеїзм, які поєднуються з кріпацтвом і марним життям як наслідком російського поневолення. Розуміємо, що гіркий талан народного соловейка Тараса Шевченка, безправного кріпака, міг бути тільки при російському пануванні. Спілка польської і української аристократії на Україні є запорукою політичної стабільності старосвітського суспільства. Українські пани неодмінно використовують польську геральдичну школу, а українські козацькі і гетьманські традиції складають базу польської державної доктрини. Українсько-польська середньовічна унія має відгомін і серед російських діячів соціального руху. Г.Плеханов в праці "Освобождение селян” каже: "Хлопством” служилого стану в Московській державі пояснюється, між іншим, що західно-руська шляхта була так сильно прив'язана до католицької Польші і так вперто відверталася від православної Москви. Важкі історичні умови і значна економічна відсталість примусили Москву закріпачити на державній службі навіть тих, хто сам жив кріпацькою працею селян”. І все - таки родзинку цієї книги складають питання функціонування шляхетського парламентаризму. Широкі права шляхетського стану зосереджують функції локального сеймикового самоврядування. В середині XVI ст. біля 8 % населення України бере участь в шляхетській парламентарній діяль ності. Панські шляхетсько-лицарські традиції поширюються і на Українську Річпосполиту. В Гетьманщині відбувається поступова генеза радних парламентарних установ - старшинські ради перетворюються на Думу і Сейм. Книга є нібито путівником по давньому праву і органам державного управління на Україні, а отже є настільною книгою в галузі держави і права. Метою видання книги є ліквідація прогалини в українській науковій думці. Пригадаймо, що писав Вячеслав Липинський Сергію Єфремову 1913 року: "Я переконався безліч разів, що українське громадянство нашого руху не розуміє і в ньому не орієнтується. В результаті виходить на користь вшехполяків”. Великопанські українські і польські традиції на Україні складають найяскравішу сторінку з історії матеріальної і духовної культури, проте шляхетський рух подекуди носить не тільки національні, але і космополітичні риси, що виразно бачимо в доктрині Михайла Драгоманова, в творчості Юліуша Словацького і в т.зв. козакофільстві XIX ст. Представники шляхетського стану прославляють Україну своєю діяльністю. Наведемо приклади: 1632 року Галшка Гулевичівна своїм коштом засновує Київський колегіум, який утримує інший славетний меценат Ярема Корибут Вишневецький. 1648 року в Києві про це виходить книга "Maiores illustrissimorum principum Korybut Wiszniewieckiorum in suo nepote principe D. Jeremia Wiszniewiecki... redivivi ab au- ditoribus eloquentiae in Collegio Mohilaneo Kioviensi comice cum eorum gestibus memoralibus celebra- ti: Anno D (omi) ni 1648 Maii de”. 1576 року з власної ласки князь Костянтин Острозький засновує Острозьку слов'яно-греко-латинську академію. Архітектор Городецький імпозантними спорудами надає неповторного вигляду давньому Києву. Браницькі і Терещенки засновують і розбудовують цукрову промисловість. Потоцькі, Олександр Кониський, Теофіл Дембицький, Тишкевичі, Сими- ренки є меценатами преси, науки, і культури. Пани Борис Грінченко, Дмитро Дорошенко, Андрій Шептицький, Михайло Старицький, Михайло Малецький, Володислав Федорович, Юрій Федь- кович, Леся Українка та ін. популяризують українську мову і очолюють товариство "Просвіта”. Таких прикладів безліч. Вони заслуговують на дослідження і справедливе вшанування. Отже, ця книга написана саме для Вас. Пориньте в світ величних шляхетських і лицарських традицій на Україні і прочитавши книгу запитайте себе, якої України нам треба.

Щоденник М.С. Грушевського написаний у 1888-1894 рр., під час навчання видатного історика в Київському університеті й підготовки його до захисту магістерської дисертації. Розповідається про громадсько-політичну діяльність вченого в Старій Громаді, про український рух початку 90-х років XIX ст., його чільних діячів (В.Б.Антоновича, О.Я.Кониського, О.Барвінського та інших).

Книга містить у собі декілька студій над ейдологією та риторикою української бароккової літератури, зокрема, її засновковими універсаліями, як-от «наслідування природи», «образ», «текст», «концепт», — а також проблематикою «золотої середини», «передання наук» тощо. Феномен українського літературного барокко, пов’язаний з іменами Петра Могили, Інокснгія Гізеля, Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Теофана Прокоповича, Стефана Яворського, Димитрія Ростовского. Георгія Кониського, Григорія Сковороди та інших, інтерпретується у контексті поступу європейської духовної традиції від часів греко-римської класики до кінця XVIII століття.