Викладено теоретичні та методологічні засади аналізу проблеми. Висвітлено ідейно-світоглядні джерела та соціо-культурні умови розвитку філософії доби Відродження. Охарактеризовано гуманізм і неоплатонізм як визначальні риси ренесансного теоретичного світогляду. Проаналізовано українську культуру та світогляд у контексті європейського духовного процесу епохи Відродження.

Розглянуто особливості філософії Відродження та проблеми, які поставила філософія даної епохи. Наведено уривки з трактату Миколи Кузанського "Про вчене незнання" та твору Мишеля Эйкема де Монтеня "Опыты".

  Скачати повний текст

Запропоновано аналіз фундаментальних проблем європейської філософії від Античності до доби Відродження. Стисло висвітлено зміст філософських ідей, теорій, поглядів, які дістали загальне визнання у процесі духовної еволюції світової та європейської спадщини, зокрема таких, як мілетська школа, піфагорійський союз, елеати, атомісти, софісти, християнство, середньовічна схоластика, номіналізм і реалізм, антропоцентризм, скептицизм, натурфілософія тощо. Значну увагу приділено висвітленню поглядів видатних філософів зазначеного періоду: Геракліта, Сократа, Платона, Аристотеля та ін.

Досліджено специфіку ренесансної аксіологічної думки в межах єдиної світоглядної парадигми Середньовіччя. Увагу приділено аналізу ціннісних ремінісценцій і рекурсій, переосмисленню поняття "цінність" під впливом естетичних ідей гуманізму в контексті концепції подвійної істини.

Досліджено провідні філософські концепції взаємозв'язку моралі та релігії епохи Відродження та їх трансформацію. Розкрито значення релігії та моралі для духовного досвіду суспільства епохи Ренесансу. Акцентовано на гуманістичному аспекті різноманітних підходів до співвідношення моралі та релігії епохи Ренесансу.

Вперше в Україні здійснено комплексне дослідження процесу формування ренесансного діалогізму шляхом історико-філософської реконструкції діалогу філософії Відродження та сміхової культури тієї доби. Осмислення їх діалогічної співвіднесеності спрямовано на осягнення її як інтердискурсивного середовища емпіричного становлення та рефлективного оформлення діалогіки в часопросторі Ренесансу. Запропоновано історико-філософську концептуалізацію ренесансного співвіднесення філософської свідомості та сміхової картини світу як "граничної" конструкції культурного діалогу Відродження, основоположної для емпіричного виявлення та для рефлективного самовизначення світоглядного діалогізму в його часопросторі. Сміхову культуру, усталену на тлі оформлення філософії Ренесансу, розглянуто як форму її "інобуття" в культурному діалозі, що виявила епістемологічну межу діалогізму, визначальну для ментальності цієї доби. Таке бачення їх співвіднесеності обгрунтовано встановленням тієї суперечності означень і проявлень сміху як "Іншості", яка ознаменувала заснування ренесансного типу філософствування, проблематизувавши - як нездоланне протиставлення "свого іншого" та радикальної "Інакшості" - гносеологічні засади діалогіки, закладені в епоху Відродження на "грунті" ствердженням множинності шляхів до єдиної істини. "Перехідний" характер філософії Ренесансу пов'язано з такою "діалогізацією" філософської рефлексії на його історико-культурних підвалинах, у котрій її простір набуває "відкритості", значущої для подальшого "самооновлення" теоретичного "ядра" світогляду в історичному часі.