Проаналізовано перебіг процесу зародження та розвитку українського конституціоналізму та новітнього конституційного процесу. Визначено чинники, що стоять на заваді впровадженню верховенства права (ВП) в українську політичну й юридичну культуру: спадщина російської культурної традиції, ленінський інструменталізм, радянське позитивістське правознавство, догматизм вітчизняної науки, зумовлений великою прихильністю до юридичного позитивізму. Запропоновано ВП як своєрідне та цілісно-інтегроване явище правовладдя сприймати як нормативний ідеал, до якого на підставі стандарту справедливості має прагнути українська юридична система, зокрема з позитивним правом, витвореним державою.

Проанализировано течение процесса зарождения и развития украинского конституционализма и новейшего конституционного процесса. Определены факторы, препятствующие внедрению верховенства права (ВП) в украинскую политическую и юридическую культуру: наследие российской культурной традиции, ленинский инструментализм, советское позитивистское правоведение, догматизм отечественной науки, обусловленный склонностью к юридическому позитивизму. Предложено ВП как своеобразное и целостно-ориентированное явление правовластия воспринимать как нормативный идеал, к которому на основе стандарта справедливости должна стремиться украинская юридическая система, в частности с позитивным правом, созданным государством.

Проаналізовано роль соціальної роботи в процесі створення соціального капіталу. Висвітлено консолідаційні імперативи ідей космізму та системності у вихованні й освіті. Розглянуто проблему реконструкції теорії пізнання догматизму та революціонізму в епістемології. Розкрито специфіку формування правового ідеалу в розвитку сучасної ліберальної парадигми. Визначено політичний маркетинг як основу організації виборчої компанії, фактори впливу на аудиторію в публічному політичному мовленні. Описано теоретичні стратегії легітимації політики, символічні форми легітимації політичної влади, особливості формування політичного режиму в Україні за умов посткомуністичної трансформації.

Проанализирована роль социальной работы в процессе создания социального капитала. Освещены консолидирующие императивы идей космизма и системности в воспитании и образовании. Рассмотрена проблема реконструкции теории познания догматизма и революционизма в эпистемологии. Раскрыта специфика формирования правового идеала в развитии современной либеральной парадигмы. Определены политический маркетинг как основа организации избирательной компании, факторы влияния на аудиторию в публичной политической речи. Описаны теоретические стратегии легитимации политики, символические формы легитимации политической власти, особенности формирования политического режима в Украине в условиях посткоммунистической трансформации.

Рассмотрен догматизм как разновидность метафизического метода познания. Раскрыта социальная обусловленность возникновения психофизиологических предпосылок догматизма. Особое внимание уделено анализу работы В.И.Ленина "Материализм и эмпириокритицизм".

На противагу частим ототожненням ідеології з догматизмом, що протистоїть прагматичному стратегічному підходу, стверджено, що різний зміст ідеологічних вірувань веде до різних результатів їх практичного втілення. Побудовано теоретичну схему впливу ідеології на стратегічну діяльність шляхом механізму артикуляції ідентичності та збереження її автентичності. На прикладі київських ліворадикальних груп продемонстровано, як цілераціональна стратегія сприяла кращим результатам мобілізації ресурсів троцькістської групи у порівнянні з анархістською групою, що орієнтувалася на цінніснораціональне вирішення дилеми мети та засобів.

Досліджено верховенство права як доктрину конституційної теорії та принцип юридичної практики. Розкрито значення цієї доктрини для теорії та практики новітнього українського конституціоналізму на основі теоретичної спадщини античних мислителів, середньовічної пам'ятки права Великої Хартії 1215 р., класичних авторів-теоретиків європейського лібералізму епохи Просвітництва, доробку представників наукової школи природного права, з використанням політико-юридичних документів стосовно Американської та Французької революцій XVIII ст., праць основоположника доктрини верховенства права англійського професора Алберта Вен Дайсі (XIX ст.), на підставі аналізу її розвитку у другій половині XX ст. у межах конституційної теорії англосаксонської та континентально-європейської систем права. Досліджено зміст юридичного принципу верховенства на основі доробку інституційних і експертних органів ООН (Міжнародної комісії юристів), Ради Європи, ЄС та з урахуванням тлумачної діяльності Європейського Суду з прав людини в Страсбурзі. Досліджено питання зародження верховенства права в Україні та труднощі цього процесу, зумовлені спадщиною російської культурної традиції, наслідками марксизму-ленінізму та догматизмом юридичного позитивізму радянського зразка. Запропоновано тлумачення верховенства права як засадничий принцип новітнього українського конституційного права, а також докорінно відмінний від панівного у вітчизняній науці погляд на природу українського засадничого акта - Конституції 1996 р.

Визначено шляхи та напрямки розвитку цивільного законодавства (ЦЗ). Розглянуто питання реалізації положень ЦЗ в оперативно-розшуковій діяльності. Висвітлено проблеми реалізації принципу незалежності суддів. Описано засоби подолання монополізму й догматизму в сучасній юридичній науці у філософсько-правових аспектах. Наведено юридичну характеристику договору позички, розкрито особливості розірвання договору найму (оренди), колізійні аспекти договірних відносин у спадковому праві. Визначено підстави набуття права власності політичними партіями. Проаналізовано діяльність Уповноваженого Верховної Ради України щодо захисту інтересів неповнолітніх у цивільно-процесуальному аспекті.

Освещены вопросы социо- и космоцентризма, догматизма экономической идеологии как манипулятивной технологии уничтожения общественного развития. Определена трансперсональная психология (ТПП) как фундаментальное основание новой парадигмы экономической науки в контексте целесообразности изучения духовности человека и перехода к социальной экономике. Проанализированы последствия использования научных положений ТПП в формировании социальной экономики. Внимание уделено политической экономии как фундаментальному методологическому основанию современного экономического образования.

Розглянуто методологічні проблеми соціально-економічних наук за умов неолібералізму, який сприяє їх догматизації та міфологізації. Аналіз суті "еономікс" як основи трансформації великої кількості сучасних економік свідчить про необхідність зміни нинішньої моделі економічного розвитку.

Рассмотрены два произведения О. М. Сомова о гайдамаке Гаркуше - "Гайдамак. Малороссийская быль" и "Гайдамак. Главы из малороссийской повести" в плане изучения особенностей процесса категоризации персонажами поведения так называемого "изгоя". Гайдамак оценивается средой как "чужое", опасное, а потому - отторгаемое. Установлена связь между категоризацией и мифологизацией народной средой всего, что выходит за пределы нормы (в данном случае - нормы поведения с точки зрения закона). Свободное от догматизма миропонимание Гаркуши, его независимость и бесстрашие мотивируются представителями среды как проявление сверхъестественных способностей. Произведения Сомова рассмотрены в контексте литературы первой половины XIX века, в частности - повести Н. Кукольника "Запорожцы" и незавершенного романа В. Нарежного "Гаркуша. Малороссийский разбойник". Изучение особенностей восприятия коллективом "чужого" направлено на выявление специфики воссозданной в художественном произведении картины мира.

Розміщено обгрунтування, методичні засади та результати емпіричного дослідження, в ході якого визначено авторитарну спрямованість як вид спрямованості, в якому виділяється змістовна складова, що характеризується мотивами та цінностями, що пов'язані із владою, та пріоритетом модусу "домінування-підкорення", а динамічна складова характеризується такими виявами, як агресивність та комунікативна інтолерантність щодо носіїв інших систем цінностей, та догматизмом як виявом ригідності щодо власної системи цінностей. Наведено дані апробації методики "Опитувальник авторитарної спрямованості особистості". Визначено позитивні зв'язки між показниками авторитарної спрямованості та інтолерантності в спілкуванні, симптомокомплексу ригідності, мотивації успіху агресивності, ворожості, антидемократичності, макіавеллізму, прагнення до переваги. Розроблено програму регуляції авторитарної спрямованості особистості, ефективність якої експериментально підтверджено.

Розглянуто критичні підстави епістемології Г. Ляйбніца, яка трактується як вчення до системи достовірного знання, підстави її істинності та достовірності. Використано конструктивно-нормативний підхід, який грунтується на вимозі розрізнення теоретичної системи та її філософської ідеології (нормативні підстави). Філософський критицизм розглянуто як філософську ідеологію, яка характеризується трьома рисами: орієнтація на викорінення забобонів; позиціонування себе як альтернативи скептицизму та догматизму; спроба визначити межі достовірного пізнання на підставі аналізу пізнавальних здібностей. Вказано на наявність у німецькій філософії XVII ст. двох критичних течій - методичної філософії Й. Юнга та еклектицизму. Обгрунтовано, що епістемологія Г. Ляйбніца є результатом нормативного синтезу переважно чотирьох критичних програм: методичного критицизму Й. Юнга, еклектичного критицизму, раціоналістичного критицизму Р. Декарта й емпіричного Дж. Лока. Синтез здійснено на основі принципу достатньої підстави. Епістемологія Г. Ляйбніца постає як система, яка володіє як теоретичною, так та архітектонічною єдністю, та базується на критичних підставах. Критична програма Г. Ляйбніца володіє перевагами в порівнянні з критичною програмою І. Канта: ставить ширші завдання, грунтується на ширшому та прогресивнішому понятті наукового пізнання й є методично більш обгрунтованою.

Предпринята попытка проанализировать восточные мистические учения в контексте современной научной картины мира. В исследовании применена методология философской герменевтики наряду с интегративным подходом. Восприятие мира современным человеком претерпевает кардинальные изменения. Все чаще люди чувствуют, что привычный мир порядка, устойчивости уступает место миру хаотичному, непредсказуемому, существующему по правилам, известным только ему самому. В понимании Вселенной сегодня царит синкретизм, в нем невозможно отделить человека от природы, материю от сознания, субъект от объекта. С такой хаотичной, неопределенной картиной мира человечество сталкивается не впервые. Двойственность и попытки ее преодоления пронизывают всю историю от традиционных архаических культур до современных цивилизованных обществ. С требованием отказа от догматизма, монологизма, объяснения мира с помощью бинарных оппозиций выступили М. Фуко, Ж. Деррида, Р. Барт, У. Эко, Ж. Делез, Ж. Лиотар. Мир, который надо постичь, - это мир равноправных и равноценных возможностей, это Небытие, Ничто. Основная задача восточных мистических традиций - это достижение состояния абсолютного единства с помощью медитативных техник, которые разрабатывались веками. Медитация выступает одним из средств преодоления бинарных оппозиций, присущих культуре. Она способствует переживанию абсолютного единства всего существующего. Современная физика подтвердила одно из базовых положений восточного мистицизма: наши ментальные конструкты, такие как прошлое, настоящее, будущее, физическое пространство, личность, не являются фундаментальными свойствами реальности, а выступают продуктом мышления. В отличие от западной парадигмы, характерным признаком восточной философии и науки является нетехнический, нематематический подход к пониманию Вселенной. Восточный мудрец никогда не отделял себя от природы и не пытался ее контролировать. Он осознавал, что все элементы мира, включая и его самого, выступают различными аспектами духовного единства.

Проаналізовано проблеми розвитку української мови як навчальної дисципліни в історії середньої школи в Україні (1945 - 1991 рр.), стан досліджуваної проблеми в історіографії та джерельну базу; розроблено авторську періодизацію, представлену такими періодами розвитку української мови як навчальної дисципліни в середній школі в Україні 1945 - 1991 рр.: І період - 1945 - 1959 рр. - утвердження основ радянської системи мовної освіти; ІІ період - 1959 - 1970 pp. - послаблення ідеологічного догматизму, часткова демократизація навчання української мови в середній школі; ІІІ період - 1970 - 1984 pp. - наростання кризових явищ у навчанні української мови в середній школі; IV період - 1984 - 1991 pp. - українська мова як навчальна дисципліна в середній школі в період освітніх реформ. З'ясовано суспільно-політичні, організаційно-педагогічні умови розвитку теорії та практики навчання української мови в середній школі в Україні (1945 - 1991 pp.). Розкрито змістове наповнення української мови як навчального предмета в середній школі. Охарактеризовано методи та засоби навчання української мови в зазначений період.

Охарактеризовано й зіставлено дві перші світські рідномовні навчальні книги: болгарський "Буквар с различни поучения" Петра Беровича та "Граматку" Пантелеймона Куліша. З'ясовано їх спільні й відмінні риси з погляду структури, змісту, педагогічних настанов. Обгрунтовано новаторський характер підручників, їх роль у подоланні схоластики й догматизму в освітньому процесі, значення для поширення практичних знань, утвердження болгарської та української літературних мов тощо.

Проаналізовано процес ідейного та теоретико-методологічного оновлення української економічної науки в трансформаційний період. На основі узагальнення досвіду роботи колективу економічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка розкрито найважливіші віхи на цьому шляху: втілення новітнього концептуального підходу до висвітлення історичної еволюції світової та вітчизняної економічної науки; наукове переосмислення історії української економічної думки, звільнення її від догматизму та ідеологічної заангажованості; формування потужних наукових шкіл, визнаних в Україні та за її межами; переорієнтація на глибинне філософське осмислення об'єктивної економічної реальності; дослідження актуальних проблем теорії та практики господарювання в умовах глобальних викликів сучасності; інтеграція української економічної теорії у простір світової економічної науки. Плодотворний розвиток університетської економічної науки у трансформаційний період уможливив змістовну, структурну та організаційно-інституційну перебудову системи вітчизняної економічної освіти. Втіленням цього стала публікація підручників нового покоління з економічної теорії, мікро- та макроекономіки, історії економічних учень, теорії страхування, цінних паперів, фондового ринку; практикумів з економічної теорії, макро- і мікроекономіки; розробка та викладання (у тому числі англійською мовою) нових навчальних дисциплін. На сучасному етапі соціально-економічних трансформацій перед економічною теорією постають нові виклики та непрості завдання подальшого теоретико-методологічного вдосконалення. Перспективи її майбутнього розвитку значною мірою залежатимуть від затребуваності практикою, здатності творчо використовувати багатство інтелектуальної спадщини попередніх поколінь, уміння долати шаблони, інертність і застій у науковому мисленні, розвивати інноваційні аналітичні методи та науково-дослідні підходи.

Виходячи з радикальних трансформацій культури Нового часу, окреслено основні моменти тлумачення Юмом базового проекту епохи як антропологічного. Викладено сучасне бачення антропології Юма як форми відповіді на запит епохи та завершення базового проекту Нового часу. Автор оцінює сучасну рецепцію місця антропологічного проекту в філософії Юма як незадовільне. Розробка базового проекту як антропологічного для нього укорінена в науковій революції, є його продовженням та завершенням. Поширеність деантропологізованих версій філософії Юма автор вважає результатом недооцінки ключової значимості поняття природи в широкому значенні. Звертаючись до текстів філософа, автор наголошує на наявності евристичного потенціалу позиції Юма. Мова йде про критику ним сучасної йому версії базового проекту Нового часу, котрий потребує радикалізації, тобто антропологізації. Сучасні рецепції філософії Юма як антропологічного проекту є незадовільними з позицій історико-філософської науки та мають бути уточнені. Нині є евристичною форма переосмислення Юмом базового проекту філософії Нового часу як недостатньо антропологізованого. До числа форм прояви останнього належать емпіризм, догматизм, марновірство та скептицизм. Епоха постає для Юма як незавершений антропологічний проект, а його спадщина - як найбільш повна форма експлікації. Нині посилений інтерес до феномену людини надає достатні підстави для кваліфікації сучасності як змістовно спорідненої з епохою Юма, а отже, правомірності тези щодо доцільності розробки його непересічних ідей як неюміанства.

Виявлено і обгрунтовано такий режим роботи метафізики, в якому знімається протиставлення догматизму і критицизму, і критичний метод постає не у публіцистично-полемічному аспекті, а як філософсько-логічна робота. Проведений оглядовий аналіз засвідчує оновлення уваги до метафізики як своєрідного режиму роботи розуму. Обгрунтовано, що філософія як робота з феноменами свідомості є неминуче метафізичною.

Мета роботи - здійснити теоретичний аналіз проблеми недовіри як психологічного феномену, що тісно пов'язаний з довірою. Методи. Для реалізації мети дослідження використано методи психосоціального підходу (оскільки недовіра проявляється як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівнях); суб'єктного підходу (оскільки недовіра - самостійний психологічний феномен); системного підходу (дає змогу врахувати всі зв'язки, види, форми, критерії довіри-недовіри, а також детермінанти, наслідки, функції). За допомогою цих методів розкрито сутність недовіри, що має свої критерії та особливості. Результати. Аналіз вітчизняних і зарубіжних студій дав підстави розглядати психологічний феномен недовіри як засіб безпечності існування людини в глобальному світі. Як і інші науки, що досліджують довіру - недовіру (філософія, соціологія, культурологія, економіка), психологія містить низку нерозв'язаних методичних і технологічних проблем. Актуальним вбачається дослідження зв'язку довіри до себе та довіри до світу. Саме тому в цьому дослідженні визначено сутність недовіри; простежено зв'язок довіри до себе й довіри до світу; розширено уявлення про недовіру як засіб безпечності особистості; вивчено недовірливість як особистісну рису. Визначено, що запорукою рівноваги довіри до себе і довіри до інших є наявність певного рівня саморефлексії (усвідомленості, духовності), що забезпечує людині спокій і прийняття в невідомій складній ситуації або ж страх і неприйняття, що часто спонукає людину діяти нестереотипно чи навпаки - шаблонно. Висновки: отже, недовіра може проявлятися в підозрілості, ревнивості, внутрішній напрузі, "захисті", наївності, конформності, догматизмі, негативізмі, скептицизмі, інтимофобії, небажанні будувати довгострокові плани, страхові змін, надмірній схильності до узагальнень тощо. Важливим моментом в існуванні рівноваги довіри до себе і довіри до інших є рівень саморефлексії, що і забезпечить людині баланс та самоефективність у вирішенні життєвих проблем.

Увагу приділено культурологічній і мистецтвознавчій реконструкції мистецького нонконформізму в контексті української культури XX століття. Український мистецький нонконформізм розглянуто як незгоду із загальноприйнятою схематичною формою художнього мислення, намір здолати стандарти її стереотипного догматизму та замість безособової форми дати індивідуальну, діалектично змістовну. Зазначено, що специфіка сучасного розуміння нонконформізму полягає у його перегляді як автохтонного явища української культури, який постав унаслідок виборювання права художника на національне мистецтво та художню культуру в цілому і сформував сталу традицію опору асимілятивним процесам в українській культурі. Концептологію національного розкрито через поняттєву модель "концепт національного". Доведено, що ця модель віддзеркалює стереотипи культурних уявлень українського етносу, котрі споріднені з духовним та емоційним вимірами його існування, є внутрішньо усвідомленим осягненням речі через генетичну пам'ять роду, синтезує в собі акт пам'яті, орієнтований у минуле, акт уявлення, орієнтований у майбутнє, та акт судження, орієнтований у теперішнє. Концепт національного є проєкцією українського культурного, історичного та географічного "типоландшафтів" у творчості митців без огляду на їх етнічне походження. У понятті "нонконформізм" виокремлено два напрями: нонконформізм як модель громадянської позиції у суспільстві, загроженому ідеологічним насильством, і власне мистецький нонконформізм, що проявляється у конкретних мистецьких творах, у їх візуальній мові, прийомах композиції, у натяках, алегоріях, символах тощо, тобто в усьому тому, що художник абсербував і репрезентував за допомогою художньої форми. Для художника незгода з ідеологічними забобонами не є чимось абстрактним, вона завжди є конкретною формою спротиву у спосіб, який цьому художникові притаманний. Розкрито специфіку періодизації та історико-культурні трансформації українського мистецького нонконформізму в контексті європейської культури XX століття. Еволюцію нонконформізму в українському мистецтві реконструйовано у форматах: "протононконформізм" (національний рух у мистецтві 1920 - 1930-х рр.), "класичний нонконформізм" (протестні рухи в культурі 1960 - 1980-х рр.), "зрілий нонконформізм" (пізньорадянський період 1985 - 1991 рр.), "посткласичний нонконформізм" або "постнонконформізм" (сучасні реалії симулякрових протестів-флешмобів, політизація мистецтва, антитеза політизації та утилізації мистецтва у вигляді звернення до народного мистецтва, архаїки 1990 - 2000-х рр.). Проведено аналіз мистецьких тенденцій розвитку українського нонконформізму 1920 - 1990-х рр.: від "репресованого" авангарду та бойчукізму до постмодерних пошуків посткласичного нонконформізму. Виявлено регіональні особливості формування осередків нонконформного руху в Києві, Львові, Одесі, Харкові, Ужгороді. Досліджено стан і перспективи розвитку нонконформних рухів у новітніх історико-культурних умовах. Проаналізовано системи музеєфікації творів нонконформістів та процеси створення державних і недержавних приватних колекцій, виставкову діяльність у пострадянському просторі та за кордоном. Доведено, що духовні та візуальні трансформації української теми пройшли декілька етапів становлення. У 1910 - 1930-і рр. інтерпретація української теми була пов'язана з традицією синтезу мистецтв православної культури візантизму, проторенесансу й українського примітиву школи Бойчука та наділялася сакральністю. У 1960 - 1970-і рр. художники повертаються до української теми у її фольклорно-модерністичних варіаціях. У другій половині 1980-х - на початку 1990-х рр. митці намагалися відійти від стереотипного уявлення у вигляді локально-герметизованого фольклоризму (глечик, горщик, шаровари), привести українську тему до європейської естетичної норми, використовуючи естетичний постмодерний тезаурус, і тим самим - до вироблення нових стереотипів. Показано, що однією з активних мистецьких форм опору, яка заперечувала артефактність мистецтва як такого, був радикальний нонконформізм (або нонконформізм "чистої ідеї") - світоглядний молодіжно-студентський культурний напрям представників київського урбаністичного арт-середовища кінця 1970-х - початку 1980-х рр. Доведено, що світоглядні орієнтації українського нонконформізму зберегли цінність дотепер у формі постнонконформізму - досить дискусійного явища 1990 - 2000-х рр., що виникло на руїнах посттоталітарного режиму в умовах демократичних свобод. У наш час його рефлексії відчутні в творчості майстрів, які сформувалися у 1960 - 1980-і рр. і розвивали критерії художності попередніх десятиліть. До них долучилося й покоління митців 1990-х рр., естетичні підходи, візуальна структура, проблематика, теми та сюжети яких склалися під впливом традиційного нонконформізму. Показано, що постнонконформізм поєднує в собі як симулякрові настанови протесту заради протесту, так і звернення до протононконформізму.

Мета статті - реконструкція юридичних джерел християнської антропології. Теоретичний базис. Методологічна основа статті - осмислення фундаментальних основ християнської антропології в контексті римського праворозуміння. Наукова новизна. З точки зору християнської релігії, людина виявляється двоїстою істотою: її тіло є частиною матеріального світу, але її душа не від світу цього, вона народжується безпосередньо від Бога. Трансцендентне походження душі дає їй право спілкуватися з Богом, однак реалізувати це право можна тільки за допомогою Церкви, яка розглядається як "наречена Агнця" і містичне "тіло Христове". Трактування сутності церковної організації корелюють із принципами організації римської громади. Принцип загального священства - з ідеєю "посттарквінієвої демократії", що визнає народ Риму вищим носієм імперія Юпітера, соборність - з ідеєю сенату, як зібрання найбільш заслужених лідерів громади, апостольське спадкоємство - з інститутом республіканських магістратів, які хоч і отримували свою владу від громади, але за допомогою "консультацій з богами" (ауспіцій). По суті, християнський догматизм - це римське право, застосоване до близькосхідної релігії; Біблію тлумачили як юридичний документ, а теологи виступали в ролі юристів. Висновки: у стародавніх Церквах (Католицької, Православної, Вірменської, Коптської та ін.) був реалізований ідеал римського права як права безособистісного, що стоїть поза і над окремою людиною. Остання не має жодної онтологічної цінності, вона є "рабом Божим", проте об'єднання людей у містичне "тіло Христове" робить останнє повноважним представляти Бога на землі йвиступати від його імені. Епоха Відродження відкрила шлях Реформації, в рамках якої заявило про себе могутнє "грецьке" ("філософське") лобі. Незважаючи на те, що багато вождів Реформації мали особисту неприязнь до філософії, самі вони були стихійними філософами, вважаючи себе вправі самостійно трактувати волю Бога без оглядки на авторитет соборів. Вони були суворими раціоналістами, які лише змінили об'єкт застосування свого розуму: якщо античні греки намагалися раціонально осягати світ, то протестанти ставили собіза мету раціонально осягати Книгу. В кінцевому рахунку, основне питання християнської теології єпитання про ставлення людини до Бога, а відмінності між антропологічними системами всередині християнства полягають у варіантах відповіді на це питання.