Показано необхідність формування педагогічної самоорганізації студентів педучилищ, визначено її суть і структуру. Теоретично обгрунтовано концептуальну модель формування педагогічної самоорганізації, способи її реалізації. Виявлено критерії, показники та рівні сформованості педагогічної самоорганізації, а також розроблено методику її діагностики. Експериментально апробовано ефективність запропонованих умов формування педагогічної самоорганізації.

Висвітлено теоретико-методичні основи педагогічної самоорганізації (ПСО) особистості майбутнього викладача (МВ) ВНЗ. Розглянуто питання застосування інноваційних підходів у навчально-виховному процесі. Розкрито феномен теорії самоорганізації та сутність ПСО, взаємозв'язок та взаємообумовленість організаторської діяльності викладача та ПСО МВ. Визначено складові ПСО, зокрема, педагогічної рефлексії, професійної компетентності та самоуправління. Описано методики діагностики професійної самоорганізації, співбесіди, спостереження, анкетування, становлення та вдосконалення ПСО.

Наведено результати дослідження авторитету керівника в державному управлінні, здійсненого у контексті методології архетипіки. Застосований підхід базується на ідеях К. Юнга про колективне несвідоме, що забезпечує цілісність психосоціальної реальності специфічними (внутрішніми за своєю природою патернами) та звичайними властивостями (універсальністю й типовою регулярністю, що повторюється протягом багатьох сторіч). Проаналізовано із застосуванням вітчизняного теоретико-методологічного концепту "універсальний соціальний цикл" генезис авторитету керівника. Виявлено архетипні особливості розвитку феномену авторитету в реалізованих людством 3-х циклах суспільної історії, які попарно складають: Грецька - Римська античність, Відродження - Просвітництво, Модерн - Постмодерн. Визначено шляхи розвитку авторитету керівника в сучасному українському суспільстві.

Акцетовано увагу на досконалості технології виховання А.Макаренка, яка передбачає виховання в колективі з застосуванням особистісно орієнтованого підходу, а також майстерність педагога. Досліджено процес розвитку визначення поняття "професійна компетентність педагога".

Обгрунтовано актуальність створення позитивного евристичного середовища для досягнення ефективності та продуктивності вдосконалення педагогічної самоорганізації вчителів у системі післядипломної освіти. Визначено позитивну евристику не як ізольовану теорію, а як серію теорій, що модифікуються, і характерною рисою якої є відсутність зовнішньої примусовості та внутрішньої визначеності. Розглянуто педагогічну проблему самоорганізації як проектування освіти на паритетній основі між принципами існування, функціонування, становлення та хаосу з застосуванням для їх гармонійного поєднання принципів, синергетичного підходу відкритості, нелінійності, згоди, додатковості, що віддзеркалюють сутність означеного підходу в педагогіці. Розкрито одне з методологічних положень самоорганізації - врахування рівнів об'єкта управління. Окреслено умови вдосконалення педагогічної самоорганізації вчителів у системі післядипломної освіти. Запропоновано методи створення позитивного евристичного середовища.

Подано результати дослідження авторитету державних службовців. Визначено найбільш важливі якості, притаманні особистості державного службовця; чинники, що заважають або сприяють досягненню авторитету. Це допомогло виявити прояви гуманістичних мотивів у їх управлінській діяльності, а також розуміння державними службовцями необхідності визначення нового набору цінностей, орієнтацій, правил і норм поведінки людства, що актуалізуються в сучасному суспільстві.

Визначено тенденції становлення авторитету правителів Київської Русі в контексті універсального соціально-історичного циклу, зокрема, його інволюційного та еволюційного періодів.

Досліджено феномен авторитету керівництва в органах державної влади України в контексті архетипного підходу. Проаналізовано теоретико-методологічні засади архетипіки у дослідженні феномену авторитету. Доведено доцільність застосування саме архетипної методології. Визначено концептуальні основи авторитету як системоутворювального чинника влади, зокрема проаналізовано поняття "авторитет" в етимологічному, семантичному та міждисциплінарному дискурсах. Визначено співвідношення понять "легітимність влади" й "авторитет керівника" та компаративізм дефініції "авторитет". Досліджено генезис авторитету керівника (правителя) в контексті аналітико-синтетичної моделі "універсального епохального циклу" західних суспільств відповідно до циклів: антична Греція - античний Рим; середньовічне Відродження - Просвітництво; Модерн - Постмодерн. Визначено особливості авторитету (правителя) в Україні відповідно до трьох циклів: Київська Русь, Українське відродження - просвітництво та Український модерн - постмодерн. Встановлено, що конструювання авторитету керівника українського демократичного суспільства можливе завдяки розвитку етосу сучасного керівництва, творенню соціального капіталу, дотриманню імперативів і максим легітимності авторитету, упровадженню традиції наставництва.

Розкрито поняття „етос” як стиль життя якоїсь суспільної групи. Відзначено, що етос державних службовців має відповідати базовим цінностям соціального життя, а саме безпеці, справедливості, свободі та пошукам гнучких, відповідних до ситуації реальних нових етичних цінностей. Охарактеризовано етос державних службовців як відкриту систему, що базується на діалектичній єдності моральності та звичаєвості і творить певний стиль життя. Відзначено що етос – це концентрат цивілізаційних процесів, який складається з виховання, освіти, законів і правил, встановлених політичною владою і суспільною мораллю тою мірою, якою зовнішні чинники трансформувалися й змінилися в контексті особистого, традиційного, фізіологічного.

Раскрыто понятие "этос" как стиль жизни какой-то общественной группы. Отмечено, что этос государственных служащих должен соответствовать базовым ценностям социальной жизни, а именно безопасности, справедливости, свободе и поискам гибких, соответствующих ситуации реальных новых этических ценностей. Охарактеризован этос государственных служащих как открытая система, которая базируется на диалектическом единстве нравственности и обычаев и создает определенный стиль жизни. Отмечено, что этос - это концентрат цивилизационных процессов, которые состоят из воспитания, образования, законов и правил, установленных политической властью и общественной моралью в той мере, какой внешние факторы трансформировались и изменились в контексте личного, традиционного, физиологического.

Disclosed the concept of "ethos" as a lifestyle a social group. It is noted that the ethos of public employees must comply with the basic values of social life, namely, security, justice, freedom, and the search for flexible, appropriate to the situation of real new ethical values. Characterized by an ethos of public servants as an open system, which is based on the dialectical unity of morals and customs, and creating a lifestyle. It is noted that the ethos - a concentrate of civilization processes, which consist of training, education, laws and regulations established political power and public morality to the extent that any external factors have changed and transformed in the context of personal, traditional, physiological.

Доведено, що для архетипного єднання духу індивідуалізму та ідей солідаризму необхідна багатогранна “робота” поколінь, результати якої акумулюються в одній зі складових психіки людини – колективному несвідомому. Тому авторитет сучасного керівництва, що визріє на тлі архетипного єднання духу індивідульності та солідаризму українців єтією силою, під проводом якої можна впевнено протидіяти усьому негативному, що відбувається чи може відбуватися в Україні.

Обоснована необходимость многогранной “работы” поколений для формирования авторитета, в контексте архетипного единения духа индивидуализма и идей солидаризма, результаты которой аккумулируются в одной из составляющих психики человека – коллективном бессознательном. Поэтому авторитет современного руководства, который формируется на этой основе является той силой, которая уверенно сможет противодействовать всему негативному, что происходит или может происходить в Украине.

The necessity of a multifaceted «work» of the generation for the formation of generations of authority, in the context of the archetypal unity of the spirit of individualism and ideas of solidarity, the results of which are accumulated in one of the components psihіki person - the collective unconscious are justified. Therefore, the authority of the modern management, which will ripen in this osnoveyavlyaetsya the force that will be able to confidently oppose everything negative that happens or can happen in Ukraine.

Розглянуто наукове обгрунтування феномену авторитету керівника як типу легітимності влади. Легітимність влади та її авторитет - це певною мірою схожі феномени. у них відображається ставлення громадськості до влади: коли вона визнається більшістю народу законною і справедливою, коли народ погоджується з владою, коли він добровільно визнає її право ухвалювати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчим є рівень легітимності, тим частіше влада спиратиметься на силовий примус, тому легітимність влади та авторитет керівника - показники демократичності та ефективності державної влади. За цих умов легітимації підлягають усі основні елементи механізму формування авторитету: інституції, через які він здійснюється, управлінські ролі носія авторитету, спосіб проголошення і структура самих авторитетних вимог і розпоряджень. Тож авторитет керівника є способом встановлення легітимної влади.

Наведено результати дослідження процесу легітимації керівника органів державної влади в рефлексивному та архетипному дискурсі. Встановлено, що рефлексивні дії керівника органів державної влади, що спрямовані на самопізнання, саморозвиток та самокорекцію, а також архетипи, що відповідають вимогам сьогодення, зокрема компетентність, відповідальність, раціональність, значущість нематеріальних цінностей, актуалізуючись у несвідомій сфері особистості керівника, сукупно сприяють його легітимації.

Розкрито специфіку діяльності керівника в сучасних умовах становлення демократичної системи публічного управління в Україні, що зумовлює низку вимог до його професійної підготовки. Обгрунтовано важливість дотримання компетентнісного підходу, що виявляє фаховість керівника в контексті соціальної відповідальності й інституційної визначеності його посадових обов'язків. Діяльність керівника розглянуто з позиції виконання ним основних функцій управління, засобів забезпечення публічного успіху та досягнення ефективності публічної установи. Визначено зміст складових компетентності, можливості їх удосконалення та технології ефективного керівництва. Особливу увагу приділено психологічній зрілості керівника, його особистісним характеристикам і вмінням формувати позитивний соціально-психологічний клімат у публічній установі. Запропоновано рекомендації із підвищення професійної майстерності керівника шляхом навчання, самоосвіти та самоменеджменту.

Розглянуто понятійне поле парламентської діяльності у контексті цінностей, стандартів і компетентності. Охарактеризовано парламентаризм у системі демократичних цінностей сучасного суспільства, стандарти та ціннісні засади парламентської діяльності. Викладено питання компетентності та відповідальності народних депутатів.

Розкрито питання сутності, змісту, формування та реалізації міжсекторальних взаємодій як основи публічного управління. Досліджено специфіку використання інноваційних стратегій розвитку суспільства у сфері міжсекторальної взаємодії, визначено проблеми формування ефективних міжсекторальних відносин у системі публічного управління. Проаналізовано основні механізми взаємодії держави, бізнесу та громадянського суспільства.

Вперше розкрито понятійне поле парламентської діяльності крізь призму цінностей, стандартів і компетентності. Сучасну філософію та логіку підходів до визначення, трактування, реалізації цих обов'язкових компонентів парламентської діяльності висвітлено в кількох словникових рубриках, що розкривають сутність парламентаризму та парламентської діяльності, цінності та стандарти парламентської діяльності, парламентську компетентність і відповідальність. Подано інформацію про акламацію, фракцію, толерантність, інновування, стейкхолдерів, компресію, а також професіоналізацію, термінаторний менеджмент, фасилітатора та соціалізацію. Розкрито поняття "аномія", "політичні технології", "інноваційна поведінка", "особистісний SWOT-аналіз", "тіньовий кабінет" і "якості належної парламентської діяльності".

Розкрито теоретико-методологічні та практичні питання сутності, змісту й особливостей інструментів і механізмів упровадження публічної політики в Україні. Досліджено пріоритетні напрями розвитку публічного управління в умовах суспільних трансформацій в Україні. Проаналізовано механізми й інструменти прийняття політико-управлінських рішень, визначено ключові механізми участі інститутів громадянського суспільства у виробленні та реалізації публічної політики. Досліджено специфіку авторитету державного службовця як важливого ресурсу публічної політики та публічного управління.

Викладено результати дослідження феномену авторитету керівника в публічному управлінні в контексті архетипної методології, яка базується на ідеях К. Г. Юнга про колективне несвідоме. Розглянуто три суспільно-історичних цикли генезису авторитету керівника в Україні, зокрема: Київська Русь; Українське відродження - Просвітництво, Модерн - Постмодерн. Висвітлено науково-теоретичні засади дефініції "авторитет". Розкрито співвідношення свідомого та несвідомого в управлінні. Увагу приділено колективному несвідому в діяльності керівника, тенденціям розвитку архетипів авторитету керівника в умовах Українського модерну та постмодерну, морально-ціннісному потенціалу управлінця в процесі нагромадження соціального капіталу.

Розглянуто актуальну проблему щодо визначення сучасних механізмів солідаризації української нації, одним з яких постає суспільне уявне. Методологічною основою представленої розвідки постає науковий доробок Г. Юнга, фундатора однієї з філософських концепцій колективного несвідомого; праці французьких учених - Ж. Дюрана, автора концепції імажінера - уявний, який наголошує, що оточуючий світ є результатом вільної гри уяви та сучасного французького вченого соціолога М. Маффесолі, наскрізною проблемою досліджень якого також постає феномен соціального уявного, його втілення в соціальних і символічних формах та низки українських вчених-архетипістів, зокрема, Е. Афоніна, Д. Зайця, А. Мартинова, В. Плюща та В. Танчера. За підсумками аналізу представлених напрацювань отримали основи для розгортання особливої "онтології імажінера" - уявного образу, який завжди є конкретним. Певне "забарвлення" уявного образу надають ті смислові значення, що запам'ятовуються людиною відповідно до певних об'єктів реальності, зокрема політичних, а також узагальненого уявного образу як ідеалу дій, думок, почуттів і поведінки, що відповідає архетипу "Самість", визначає психологічну цілісність окремого індивіда. Підтверджено, що людина утримує у пам'яті лише найважливіші характеристики об'єкта, які складають "за вершений" уявний образ, однак він може втрачати зв'язок з конкретним об'єктом, зберігаючи його типові риси. Саме цей факт надає змогу констатувати, що тип узагальненого уявного образу постає як суспільне уявне, що впливає на творення реальності. Водночас завдяки горизонтальним соціальним зв'язкам і різноманіттю індивідуального уявного, досягається "органічна" (за Е. Дюркгеймом) солідарність, що постає своєрідною стратегією мобілізації соціуму, особливо в період серйозних криз або загроз. Суспільна уява складає "завершений" уявний образ, який може втрачати зв'язок з конкретним об'єктом, проте зберігати його типові риси, що дозволяє визначати її архетипною матрицею та сучасним механізмом солідаризації української нації.