Індекс рубрикатора НБУВ: Т010.32

Рубрики:

Історична наука і сучасність, ("факт", пам'ять народу, особистості, події )

Шифр НБУВ: Ж69635 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Проаналізовано сучасні погляди українських і зарубіжних, передусім російських, істориків, на проблему повсякденності. Зроблено огляд сучасних наукових дефініцій предмета в історичній, соціологічній, культурологічній, філософській літературі; запропоновано стислий екскурс становлення історії повсякденності як окремого напрямку історичного дослідження.

Розглянуто поняття "історична реальність" у наративній філософії історії. Через аналіз підходів двох представників цього напряму (Хейдена Уайта та Франка Анкерсміта) продемонстровано специфіку поняття "історична реальність" як фіктивного динамічного утворення, що не має сталого змісту. Актуальною є порівняльна складова аналізу: підходи Уайта та Анкерсміта досліджено окремо (у західній науці цим займалися їх учні та представники молодшого покоління, зокрема, Р. Ванн, Є. Доманська, Дж. Замміто, Г. Келнер, К. Лоренц, Н. Партнер; у російській - перекладачі їх творів О. Гаврішина, М. Кукарцева, А. Олєйніков, О. Трубіна), але фактично не порівнювались між собою. Проте саме акцентовані відмінності у концептуалізації поняття "історична реальність" двома дослідниками дають уявлення (що і є метою статті) про деякі обмеження наративної філософії історії та можливості подолання цих обмежень.

Глобалізація - популярна тема у соціальних науках, яка розглядається як соціально-історичний і соціально-економічний процес. В історичному контексті простежено концептуальні та методологічні аспекти проблеми глобалізації.

Розроблено соціально-філософську концепцію історичної пам'яті у процесі формування духовності особистості, що відбувається в Україні та у світі. Охарактеризовано теоретико-методологічні засади дослідження історичної пам'яті та необхідність перегляду метафізичних засад теорії відповідно до нових соціокультурних і дискурсивних контекстів сьогодення, а також запропоновано практичні рекомендації. Здійснено теоретичне узагальнення та нове розв'язання цієї проблеми, яке полягає в експлікації та концептуалізації інтерсуб'єктивного виміру історичної пам'яті як складової духовності особистості. Розкрито суть поняття історичної пам'яті та норм духовності. Досліджено проблеми взаємозв'язку та взаємодоповнення, а також сучасні форми репрезентації. На підставі аналізу можливих напрямків формування історичної пам'яті особистості з'ясовано зміст нових підходів до реалізації цих задумів. Розкрито суть понять "історична пам'ять", "історична свідомість", "духовність", "духовність особистості", "духовне виробництво", "творча діяльність", "особистість", "творча особистість", "сенс життя". Досліджено правові засади й інституційний механізм державного впливу на відродження історичної пам'яті як важливої складової духовності особистості, роль у цих процесах регіонів України. Визначено пріоритетні напрями вдосконалення державного регулювання процесом відродження історичної пам'яті та запропоновано шляхи його вдосконалення, сформульовано її сучасні параметри.

Досліджено специфіку осмислення тілесних феноменів у контексті утвердження постмодерністської парадигми історіописання. Увагу приділено найбільш контроверсійним поглядам інтелектуалів постмодерну на соматичну проблематику.

Проаналізовано творчу спадщину 264-го Папи римського Івана Павла II (1920 - 2005). Крізь призму християнської філософії, історії, католицького вчення та власного досвіду Папа обмірковує коріння існування зла у XX ст. та в сучасному Західному світі, розглядає поняття історичної та політичної пам'яті, нації, батьківщини, національної ідентичності, патріотизму, суспільних цінностей, свобод і сучасної демократії. Звертаючись до творів Великого Папи пізнаємо його думки, що мають глибокий релігійний аспект, а також містять дуже багато щоденного, світського, близького до турбот людини, яка шукає свого місця в сучасному світі.

Розглянуто російську політику пам'яті як один з інструментів гібридної агресії проти України. Розкрито цілі такої політики та досліджено шляхи її реалізації: експансію російського інформаційного та культурно-розважального контенту, протидію українській політиці пам'яті, що суперечила історичній концепції Росії, заходи прямого впливу. Увагу приділено ролі українських політичних сил, які виступили провайдерами російської політики пам'яті. Висвітлено використання історичних міфів і стереотипів у антиукраїнській кампанії російських ЗМК. Надано оцінку поточної результативності російської історичної пропаганди в Україні та окреслює способи протидії: блокування каналів доставки пропагандистських меседжів, їх нейтралізацію та превентивні заходи.

Охарактеризовано найважливіші тенденції специфіки вивчення історії жінки в роки Другої світової війни у сучасній російській історіографії, визначено головні ідеї та методи дослідження, окреслено обставини, які впливали на процес історичного дослідження та його результати, зокрема вплив державної політики пам'яті Росії, розглянуто зміни, які відбулися у вивченні жіночої історії Другої світової війни. Певну увагу зосереджено на аналізі перспективи наукових розвідок у цьому сегменті фундаментальних досліджень.

Розглянуто сутність та охарактеризовано функціональний потенціал історичної пам'яті як чинника формування модерної української нації, національного самоусвідомлення українців. Обгрунтовано необхідність системної політики пам'яті на загальнодержавному та регіональному рівнях, спрямованої на вивільнення від величезного масиву імперсько-радянських стереотипів у сприйнятті історії, досягнення цілісності історичної пам'яті української нації, подолання полярності та контраверсійності в оцінках історичного минулого.

З'ясовано ситуацію, яка склалася в українсько-польських відносинах навколо проблеми конфліктних інтерпретацій історії. Проаналізовано витоки та мету історичної політики Польщі. Наголошено на особливій ролі у сучасних українсько-польських відносинах комплексу історичних питань (проблема УПА та Волинської трагедії), які є надзвичайно чутливими для суспільства та правоконсервативної влади Польщі. Зазначено виклики національним інтересами України, пов'язані з реалізацією окремих аспектів польської історичної політики. На основі європейського досвіду пропонуються заходи щодо налагодження діалогу для примирення між народами та державами.

Досліджено символічний простір міст. Він трактується таким, що відображає колективну пам'ять, є штучним за своєю природою, адже відображає історичну політику держави, політику пам'яті, що втілюється нею, з одного боку, сповідуванні політичними елітами та неурядовими організаціями цінності, з другого. Символічний простір, на думку автора, не є статичним; навпаки - динамічним, оскільки включає нові "сюжети" і/чи виключає з нього старі. "Кордони" символічних просторів міст однієї держави здебільшого є схожими, адже визначаються політичними і соціокультурними цінностями, які сповідують її громадяни. Базуючись на спільному, що об'єднує, символічний простір міст може водночас відображати регіоналізм, який виникає внаслідок входження до держави територій, котрі раніше були складовими інших країн. Змагання за колективну пам'ять соціальних груп відображається на символічному просторі міст. Суб'єктами такої конкуренції можуть виступати нації. Її розв'язка значною мірою залежить від політичної культури учасників цього суперництва, а запорукою перемоги в ньому автор трактує фактор ресурсу (зокрема, владний та людський).

Розглянуто проблему аналізу процесу декомунізації в Україні. У дослідженні охарактеризовано перейменування вулиць із регіональної перспективи м. Рівне. Охарактеризовано особливості здійсненого місцевою владою м. Рівне перейменування вулиць, проаналізовано політичний контекст прийняття рішень та охарактеризовано теоретичні підходи, які використовувалися. Аналіз перебігу декомунізаційного процесу в Рівному здійснено з використанням методології правосуддя перехідного періоду та концепту ідеологічної деколонізації пам'яті обгрунтованого П. Нора. Процес декомунізації охарактеризовано як практику, що позначилася значною домінантою політичної інструменталізації, що не сприяє повноцінній деколонізації колективної пам'яті. У результаті аналізу зроблено висновок, що перейменування вулиць є лише частиною деколонізаційного процесу. Подальше переозначення символічної спадщини тоталітарного минулого в Україні потребує більш рефлективних підходів, що спонукатимуть до її глибшого переосмислення. Інша серйозна охарактеризована проблема, полягає в реідеологізації символічного простору Рівного: символи комуністичної доби почали механічно змінюватися символікою іншої радикальної ідеології - українського інтегрального націоналізму.

Мета роботи - структуризація методологічних підходів до визначення понять пов'язаних із політикою пам'яті в Польщі та Німеччині, її ознак та впливу цього явища на двосторонні польсько-німецькі відносини. В процесі дослідження зазначено, що незважаючи на інтенсивність використання цієї сфери як у Польщі так і в Німеччині, простежується певна хаотичність і непослідовність щодо даної категорії.

Увагу приділено систематизації, концептуалізації та адаптації світового досвіду політики пам'яті до потреб України задля оптимізації шляхів формування національної єдності та зниження конфліктогенного потенціалу в суспільстві. Проаналізовано історичний досвід реалізації політики пам'яті як складової державної стратегії досягнення національної єдності в окремих розвинених і транзитивних країнах світу. Виявлено основні форми, методи та засоби актуалізації знакових подій історичного минулого як дієвого компоненту націєтворчих процесів, забезпечення національного консенсусу й адаптації цього досвіду для потреб України. Надано практичні рекомендації щодо форм, напрямів, способів актуалізації та підвищення потенціалу інструментальних можливостей політики пам'яті.

Зазначено, що після розпаду Радянського Союзу колишні союзні республіки успадкували широкий набір інструментів політики пам'яті й ідеологічної індокринації людини: пам'ятники, меморіали, свята, символи, ритуали, назви вулиць і міст. Проаналізовано дві групи об'єктів радянської спадщини - монументи та свята. Проведено порівняння політики пам'яті щодо об'єктів матеріальної спадщини (heritage), до яких належать пам'ятники, з нематеріальними об'єктами (legacy), до яких відносяться свята. Проаналізовано 4 найбільш популярні свята, традиції відзначення яких зародилися у Радянському Союзі - День перемоги (9 травня), День міжнародної солідарності трудящих (1 - 2 травня), Міжнародний жіночий день (8 березня) та День захисника Вітчизни (23 лютого). Розглянуто політику пам'яті щодо радянської спадщини в Україні у трикутнику "захисники спадщини - критики спадщини - влада". Увагу приділено як конкретним заходам - комемораціям, прийняттям законів, актам вандалізму або спорудженням пам'ятників, так і дискурсивним практикам (висловлюванням і дискусіям) щодо радянської спадщини серед найбільш впливових українських агентів пам'яті.

Вказано шляхи протидії викликам та загрозам національній безпеці України у сфері історичної пам'яті засобами публічної політики. Проаналізовано сучасні наукові погляди на природу та механізми функціонування історичної пам'яті, її роль як чинника суспільно-політичного життя. Розглянуто основні теорії, що описують логіку політичного регулювання та використання суспільних уявлень про минуле. Розкрито особливості формування історичної пам'яті в Україні, встановлено її амбівалентну роль як чинника національної безпеки. Здійснено комплексний аналіз актуальних викликів та загроз національній безпеці України у сфері історичної пам'яті: інструменталізації суспільних уявлень про минуле у внутрішньополітичній боротьбі, використання історичної пропаганди як інструменту російської гібридної агресії проти України, а також конфліктів пам'яті як деструктивного чинника відносин із зовнішньополітичними партнерами України. Розроблено концептуальні засади національної політики пам'яті як складової політики національної безпеки України, сформульовано її цілі, пріоритети, визначено шляхи їх реалізації. Проаналізовано існуючу нормативно-правову базу та інституційну інфраструктуру ухвалення і впровадження національної політики пам'яті, запропоновано оригінальну методику реалізації публічної політики в сфері історичної пам'яті.

Мета дослідження - з'ясування ролі професійного дослідника в історичній інтерпретації минулого, аналізі ймовірних загроз, які несе у собі спекуляція історичними фактами, подіями, довільне оперування ними, навмисне їх перекручення для формування історичної та соціальної пам'яті. Дослідження грунтується на принципах історизму, усебічності, об'єктивності, системності. При викладенні матеріалу застосовано загальнонаукові методи аналізу, синтезу, узагальнення, спеціально-історичні (ретроспективний, порівняльний, проблемно-хронологічний), а також метод міждисциплінарного та полідисциплінарного синтезу. Проаналізовано ролі, які може відігравати фаховий дослідник минулого - від пропаганди ворожих ідей, вибіркового тлумачення джерел, спекулювання на певній тематиці до неупередженого реконструктора історії, компетентного експерта. Доведено, що замовчування або свідоме спотворення окремих сторінок історії, надмірна їх ідеологізація, що активно практикувалося в радянській науці, прирівнюється до політичного насильства, маніпуляції свідомістю цілих спільнот і поколінь. Застосування таких підходів завжди мало руйнівний характер як для самих дослідників, які виконували невластиві їм ролі, так і для суспільства, котре через незнання власного минулого втрачає візію свого майбутнього. Висновки: маніпуляції з тлумаченням минулого - різне розуміння одних і тих самих знакових подій, надмірна їх політизація, розкручування образу ворога, навмисне акцентування на людських емоціях, ідеологічні нашарування, пов'язані з тієї чи іншою сторінкою життя народу - мають незворотний вплив на формування соціальної пам'яті. Ці чинники сприяють поглибленню процесів дезінтеурації суспільства й опосередковано розхитують підвалини державності.

Наведено результати дослідження і теоретичного осмислення посткомуністичної трансформації культури України у контексті Центральної та Східної Європи; процесу декомунізації культури та пов’язаних із ним змін у політиці пам’яті та суспільній свідомості; рецепції культурної спадщини ХІХ - ХХ ст. в сучасній Україні. Висвітлено особливості європеїзації культури пам'яті в Україні через осмислення гуманітарних катастроф XX ст.

На основі широкого кола джерел, а також здобутків української та зарубіжної історіографії здійснено комплексне дослідження місць національної пам’яті українців та поляків, що знаходяться по обидва боки українсько-польського кордону. Проаналізовано стан збереження місць національної пам’яті, їх кількість, а також особливості національних законодавств України та Республіки Польща щодо їх облаштування та збереження. Досліджено вплив місць національної пам’яті на міжнаціональні українсько-польські відносини зокрема та міждержавні взаємини України та Польщі загалом. Прослідковано науковий та суспільний дискурс в українському та польському суспільствах навколо складних сторінок спільної історії, суспільно-історичних стереотипів, пов’язаних із суперечливими моментами спільної історії та простежено, який вплив історична пам’ять сусідніх народів має на місця національної пам’яті.