Здійснено ретроспективний аналіз поглядів Ф.М.Достоєвського на витоки і еволюцію соціалістичної ідеї, втілення її в поведінці окремих людей (літературних персонажів). Показується, що будь-яка соціальна ідея має гуманістичний зміст у тому разі, коли вона розвивається в контексті духовних пошуків людства.

Проаналізовано погляди видатного українського історика філософії Д. Чижевського на проблему "двійника" в творчості Ф. Достоєвського в контексті критики раціоналістичної етики російського Просвітництва другої половини XIX ст. з її абсолютизацією інтелектуального формалізму щодо безпосередньої чуттєвості та тлумаченням людини як елемента раціонально побудованої соціальної конструкції, позбавленої "онтологічної стійкості" та індивідуальної буттєвої перспективи.

Проаналізовано погляди Ф. Достоєвського та Ф. Ніцше на значення сорому у самореалізації особистості. Надано порівняльну характеристику альтруїстичної та егоїстичної моделей самоствердження. Результати дослідження дають підстави стверджувати, що Ф. Достоєвський стояв біля витоків створення інтерсуб'єктивної картини людини на противагу індивідуалістській, уособленій ідеями Ф. Ніцше.

На базі творів Л. Шестова проведено докладний порівняльний аналіз спорідненості та водночас простежено відмінності ідей філософської спадщини Ф. Достоєвського і Ф. Ніцше. Доведено, що обом мислителям є властивим негативне ставлення до культу раціоналізму як вихідної основи позитивізму.

Розглянуто основні положення та особливості інтерпретації Л. Шестовим ідейної спадщини Ф. Достоєвського. Проаналізовано причини розходжень Л. Шестова з іншими російськими філософами щодо реконструкції "вчення" письменника.

Досліджено проблему "надлюдини" у філософії Ф. Ніцше та Ф. Достоєвського. Вказано спільні та відмінні ознаки в концепціях цих мислителів. Стверджено, що Ф. Достоєвський, пройшовши довгий шлях з Ф. Ніцше, приходить до висновку, що людина власними силами не може піднятися до висоти Бога, що перетворення людини на боголюдину можливе лише в процесі спільної дії людської та божественної сили, яка її перевищує.

Розгорнуто та обгрунтовано тезу: для російського релігійно-філософського ренесансу Ф. М. Достоєвського можна розглядати його парадигмальною основою, задаючи ідеальний прообраз, що має параметри справжнього, первинного та непідробного існування та постає якоюсь мірою як зразкова модель як для постановки проблем, так і для їх певного вирішення.

Розглянуто проблему самореалізації особистості у творчості Ф.М.Достоєвського, самогубство як засіб вирішення конфлікту між особистістю та суспільством. Висвітлено вплив мистецтва на внутрішній світ людини, на встановлення гармонії між особистістю та суспільством. Проаналізовано відмінність розуміння індивідуалізму російським мислителем від його тлумачення М.Штірнером, яке мало принципове значення для художньої творчості письменника. Обгрунтовано тезу про гуманістичний характер творчої спадщини Достоєвського.

Робота присвячена розгляду соціальних ідей та їх протиставленню з християнським світоглядом, що знайшло своє відображення у творах Ф.М.Достоєвського. В дисертації встановлено можливі причини виникнення соціалістичного світосприйняття та основні етапи еволюції соціальної ідеї. Окремо розглядаються питання ролі та можливостей людського розуму як інструменту пізнання істини, проводиться аналогія між головними персонажами творів Ф.М.Достоєвського та образами з книги Іоана Богослова "Апокаліпсис".