Індекс рубрикатора НБУВ: С5*32

Рубрики:

Соціологія

Шифр НБУВ: Ж16127 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Ф.я54(4УКР) + С5г(4ФРА) + С5*332.121.5

Рубрики:

Продовжувані видання < Політика. Політичні науки >

Соціологія

Шифр НБУВ: Ж16127 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Розроблено теоретичну модель творчих здібностей, уточнено поняття "творчі здібності". Визначено критерії та рівні їх сформованості в учнів (високий, середній, низький). Подано індивідуально-типологічні характеристики за виявами цих здібностей (пасивні, критики, інтелектуали та реформатори, а також визначено шляхи та умови формування цих здібностей в учнів V - IX класів за трьома ієрархічно співвіднесеними рівнями: загальнопедагогічні та педагогічні умови, специфічні для позаурочної виховної діяльності, а також педагогічні, пов'язані з віковими особливостями учнів-підлітків. Розроблено й експериментально перевірено методику формування творчих здібностей, яка складається з п'яти етапів: цільового, аналітичного, проектувального, технологічно-процесуального та контрольно-оцінного. За результатами дослідження доведено, що процес даного формування, структурований відповідно до спеціально розробленої методики з використанням засобів музичного мистецтва, сприяє позитивним змінам та духовно-творчому зростанню особистості.

Досліджено суспільно-політичні уявлення й ідеї козацьких інтелектуалів з кінця 1680-х рр. до кінця 1760-х рр. Проаналізовано протистояння між шляхетськими й абсолютистськими уявленнями й ідеями у Центральній Європі, що визначало поведінку еліт макрорегіону. З'ясовано, що козацькі інтелектуали створили "схему" історії своєї Батьківщини, що базується на обгрунтуванні витоків і розвитку "малоросійських вольностей" з часів існування Русі, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої до періоду до кінця XVII ст. - середини XVIII ст. Проаналізовано проекти Глухівської ради, твори світських інтелектуалів, накази депутатів до Законодавчої комісії та їх роботу у ній. Зроблено висновок, що козацькими інтелектуалами були обгрунтовані уявлення про Гетьманщину як фактично окрему державу у межах Російської імперії.

Розглянуто формування символічної колективної автобіографії "покоління" в середовищі молодих інтелектуалів, переважно Львова. Досвід розпаду Радянського Союзу слугує відправною точкою цієї колективної самоідентифікації, яка є формою протиставлення себе іншим учасникам культурного поля у боротьбі за символічний капітал інтелектуала.

Проаналізовано процес формування бізнес-еліти в країнах Центральної Європи. Допущення іноземних інвесторів до масової приватизації державної власності зумовило феномен "капіталізму без капіталістів". Рушійними силами реформування економіки стали технократи та інтелектуали, оскільки вплив номенклатури був обмеженим. Нечисленна верства місцевих власників великого капіталу сформувалася внаслідок підприємницької діяльності, розвиваючи переважно нові для постсоціалістичних економік сектори.

Досліджено українофільський етап національно-визвольного руху. Проаналізовано народницький національно-демократичний напрям. Висвітлено ідеї автономізму-федералізму, окремішності в українській суспільній думці другої половини XIX - початку ХХ ст. Охарактеризовано національно-демократичний консервативний напрям (Є. Чикаленко і В. Леонтович). Розкрито особливості українського соціалізму.

Проаналізовано загальні психологічні підходи до вивчення взаємозв’язку інтелекту та творчості з метою виявлення психолого-педагогічних умов ефективного формування інтелектуальної діяльності в навчанні. Виокремлено фактори, які тісно пов’язані з інтелектуальною активністю – цілезаснування та самостійність суб’єкта в процесі розв’язання проблемних завдань. Зауважено, що креативність не є тотожною високому рівню інтелектуального розвитку, адже індивід може досягати успіхів у навчанні і бути при цьому безпорадним у самостійній діяльності, творчості. Наголошено, що творчі здібності обов’язково передбачають підвищений рівень інтелектуального розвитку, але інтелектуали можуть зовсім не мати творчих здібностей.

Проанализированы общие психологические подходы к изучению взаимосвязи интеллекта и творчества с целью выявления психолого-педагогических условий эффективного формирования интеллектуальной деятельности в обучении. Выделены факторы, которые тесно связаны с интеллектуальной активностью – целеоснование и самостоятельность субъекта в процессе решения проблемных заданий. Отмечено, что креативность не является тождественной высокому уровню интеллектуального развития, потому что индивид может достигать успехов в обучении и быть при этом беспомощным в самостоятельной деятельности, творчестве. Подчеркнуто, что творческие способности обязательно предполагают повышений уровень интеллектуального развития, но интеллектуалы могут вовсе не иметь творческих способностей.

Analyzed common psychological approaches to the study of the relationship of intelligence and creativity in order to identify the psychological and pedagogical conditions for the effective formation of intellectual activity in the training. The factors that are closely associated with intellectual activity - the basis of goals and autonomy of the subject in the process of problem solving tasks. Noted that creativity is not identical to the high level of intellectual development, because the individual can achieve success in training and still be helpless in self-employment, work. Emphasized that creativity necessarily imply increases in the level of intellectual development, but intellectuals can not be creative abilities.

Концептуально та системно розглянуто авторський варіант "московського тексту" російського письменника В. С. Маканіна. Цілісність семантично пов'язаної з Москвою системи уявлень письменника про світ і людину, сформованих у контексті певних, закріплених традицією міфологем, просторових характеристик, конкретної топіки, типів і мотивів, дозволяє розглядати романи В. С. Маканіна як авторський варіант "московського тексту" російської літератури, що багато в чому кардинально трансформував сформовані стереотипи уявлень про Москву, яка є організуючим ядром "московського тексту" в цілому. Створюючи свій авторський міф Москви-Росії, письменник показує столицю як Москву-мачуху, місто-Молох, місто-блудницю, Москву "штучну" і "фальшиву". Ключова просторова опозиція столиця/провінція трансформує важливий міфологізований російською свідомістю знак дому (яким виявляється провінція) у знак антидому, представленого московським топосами "общаги", "психушки", андеграундного підвалу, пивбару. «Московський текст» має свою систему персонажів - це "серединні" люди, учорашні дисиденти-інтелектуали, політики, "новые русские", "стукачи", шарлатани. "Нова" Москва-Росія стала простором гегемонії політиків і "новых русских", де не має місця "поколінню літературному" - дисидентам і "серединним" людям, які шукають порятунку у втечі, що стає програмним мотивом маканінського "московського тексту".

З'ясовано сенс понять "інтелектуал" та "інтелектуальне співтовариство" на українському матеріалі через діяльність на Слобожанщині у кінці XVIII ст. - на початку XIX ст. гуртка дворянської аристократії на чолі з Олександром Паліциним, який виступав носієм просвітницької ідеології. Доведено, що "Попівська академія" фактично являла собою напіввідкриту інтелектуальну комунікативну мережу - "колесо", представлену двома умовними рівнями (інтелектуали професіонали й інтелектуали учні).

Дисертаційна робота присвячена комплексному дослідженню популярної культури ранньомодерних Нідерландів. На основі широкого кола джерел відтворено суспільно-політичні, економічні та релігійні трансформації, в контексті яких формувалася популярна культура, і які спричинили до змін, що їх зазнавали популярні практики протягом XVI ст. Запропоновано нову парадигму аналізу міжкультурної взаємодії, яка проходила в трьох основних вимірах: гіперболізації, інтелектуалізації та естетизації народної культури в наративах і візуальності. Інтелектуалізація виявилась в переосмисленні, даному в "великих наративах" окремих топосів популярної культури як-то образу "корабля дурнів" та "блакитного човна" й образу блазня, які були використані в реформаційній полеміці та гуманістичних практиках. Естетизація популярних практик виявилась у збиранні, публікації та вживанні гуманістами в своїх творах народних прислів’їв та приказок; а також у створенні в середовищі міської еліти образу популярної культури "як місця відпочинку". Гіперболізація помітна у трактуванні популярних святкувань, зокрема дня Св. Мартіна, до якого вдаються гуманісти та міські інтелектуали.

Процесам мовної асиміляції, які охопили населення Ірландії, Шотландії та Уельсу в ХIХ ст. Зазначено, що повсякденне використання мов корінного населення, зокрема, ірландської та шотландської гельських, валлійської та скотс, не було офіційно заборонене. Разом із тим, правляча еліта Британської імперії заохочувала мовну асиміляцію й усіляко сприяла падінню соціального престижу мов корінного населення. Водночас, інтелектуали та політичні діячі Ірландії, Шотландії та Уельсу не приділяли належної уваги проблемі збереження національних мов до кінця ХIХ ст. Через ці обставини до початку ХХ ст. кількість носіїв мов корінного населення у зазначених країнах істотно скоротилася.

На прикладі виборів до Держдуми Російської імперії в правобережних українських губерніях І - IV скликань наведено ідеологію, соціальну базу й електоральні стратегії російських націоналістів. Встановлено, що незмінними складовими їх доктрини були непорушність приватної власності, прийняття конституційного порядку, заперечення рівноправності для інородців. Російські націоналісти досягли максимального електорального успіху завдяки підтримці імперського уряду та місцевої адміністрації. Остання виключала зі списків потенційно нелояльних виборців, ділила виборчі курії на національні відділення там, де православні становили електоральну меншість, впливала на вибори через організацію процесу. Російські націоналісти мали стабільний електорат серед заможних та освічених прошарків Києва та намагалися розширити вплив на православних дрібних землевласників. Інтелектуали з ККРН виробили комплексну ідеологію, що відкидала окремішність української нації, але представляла малоросійськість як локальну та більш свідому частину великого руського народу.

Обгрунтовано роль інтелектуалів у визначенні суспільної місії університету як невід'ємної складової його функціонування у модерному суспільстві загалом (і зокрема на прикладі французького суспільства кінця XIX - початку XXI ст.). Розкрито взаємовпливи інтелектуальної еліти, культурної богеми, яка наділяється високим соціальним статусом, і традиційної системи університетської освіти, а також суспільні перетворення, викликані появою нових учасників суспільно-політичної гри. Обгрунтовано, що університет виступає посередником між інтелектуальними колами та суспільством, а безпосередні взаємозв'язки університетського й академічного середовища з політично ангажованим класом інтелектуалів концептуалізовано як ускладнені, нелінійні та зворотні. Здійснено періодизацію історичного розвитку інтелектуальних еліт на підставі зміни ступеню та способу їх функціональної імплементації в інституції публічної політики та ЗМІ. Виявлено тенденцію до поступового зменшення ролі університету як головного осередку формування інтелектуалів, їх відчутну суспільну маргіналізацію в сучасних умовах. Уточнено смислове навантаження понять "інтелігенція" та "інтелектуали" у вітчизняному гуманітарному дискурсі. Для кожного виявлено традиційне смислове навантаження, залежне від культурно-історичного контексту. Відповідно до цього запропоновано чітку дистинкцію між розглянутими поняттями, а також явищами, яким вони відповідають. Розвинуто ідею про двоїсту природу студентства - як учнів і як потенційних інтелектуалів, що передбачає підсилення в університетській освіті уваги до розвитку критичного мислення та значення соціальних і гуманітарних дисциплін.

Предметом рефлексії автора статті є вичерпаність постмодернізму - філософської доктрини й естетичної практики. У контексті сучасної української культури, що важко виходить із колоніальної залежності, постмодернізм не став універсальним явищем. Він з'явився в 1986 - 1991 рр. як відповідь на популярний на Заході світогляд. Згасання постмодернізму автор пов'язує з подіями 2013 - 2014 рр., коли українська культура й суспільство перейшли в нову фазу існування. Українські інтелектуали вдаються до критики постмодернізму (Т. Гундорова, О. Забужко). Література повертає собі авторитет як суспільно заангажована інституція.

У центрі дослідження реальні читачі Шевченка, українські інтелігенти, які зрозуміли поета і його твори, нечитачі - маса селян, котрі Шевченка не могли прочитати, бо були неписьменними, й ті інтелектуали, що поетову творчість прочитали, але не зрозуміли, як сучасники поета, так і представники наступних поколінь, як на Наддніпрянщині, так і в Галичині XIX ст. Розглянуто рецепцію творчості Шевченка на підставі найрепрезентативніших джерел особового походження: листування, щоденників, спогадів, автобіографій, зауважуючи й наступну інтерпретацію - не тільки літературно-критичну, а й словникову, публіцистичну, мистецьку, історичну, політичну. У реконструкції нечитача використано не тільки джерела особового походження, яких обмаль, а й джерела інтерпретаційні: полемічні, наукові праці, що залишаються поза широким науковим обігом, але свідчать про існування малоросійської чи москвофільської, тобто русофільської з нинішньої перспективи рецепції й інтерпретації поета на Наддніпрянщині та в Галичині XIX ст. В основі розуміння-нерозуміння Шевченка лежить культурна й політична ідентичність самого реципієнта й інтерпретатора. Окрему увагу приділено екстремальній літературно-критичній інтерпретації Шевченка, що суперечила "горизонту сподівань" читача. Згадано також російську і польську рецепцію й інтерпретацію, щоб показати: творчість Шевченка долала етнічні межі.

Зазначено, що Франція, яка зазвичай асоціюється з раціоналізмом, свободою і толерантністю, перетворилася наприкінці XIX століття на "алхімічну лабораторію", де інтелектуали невтомно вправлялись із почуттям національного занепаду, спричиненого поразкою у франко-пруській війні та тривогами соціальної модернізації. Сплав, посталий унаслідок цих експерементів, отримав назву доктрини інтегрального націоналізму, що її сенс полягав у критиці культури Модерну та його політичного проекту - демократії. Протистояння інтеґральних націоналістів і ліберального режиму Третьої республіки тривало 70 років, упродовж яких зерна інтелектуальної традиції проросли квітами десятків розмаїтих структур, аж поки за нацистської окупації принесли химерний плід - режим Віші. Зауважено, що тим-то французький досвід інтегрального націоналізму є взірцевим: тут ця ідеологія втілилася в численних організаційних формах і врешті обернулась на основу державної політики. Зазначено, що такий розвиток був би неможливим без маніпулювання страхами занепаду. Акцентовано, що це дослідження має істотно ширший засяг, аніж окремий епізод окремої національної історії, адже вплив інтегрального націоналізму дався взнаки в цілій Европі, не оминувши й українських теренів. Зауважено, що страх занепаду спільноти, який уміло використовували інтегральні націоналісти у Франції, залишається одним із найпотужніших колективних переживань, що до нього охоче вдаються й сучасні політики.

В українському літературознавстві сформувалася думка, що "західній" літературі другої половини ХХ ст. властива естетика постмодернізму. Однак виникає питання: чи однорідний цей процес? Розгалуженість естетики літературних творів другої половини ХХ ст. є науковою проблемою, яка потребує осмислення. Це важливо, оскільки потрібна теоретична база для дослідження окремих персоналій/письменників, ідіостиль яких має спільні точки перетину із загальними світовими художніми орієнтирами. Мета статті - спроба сформувати "систему" напрямів і течій другої половини ХХ ст. Це є першим наближенням до наукової проблеми. Для досягнення мети використано порівняльно-історичний і типологічний методи, системний підхід. У добі постмодерну "2 пол. ХХ ст. "віддзеркалено відчуття безсвідомого страху індивіда перед розвитком наукових технологій, перед атомною загрозою. Напрям "робітничий роман", течія "неореалізм", течія "нова хвиля", угрупування "мінімалізм" сформувалися в літературі 2 пол. ХХ ст., вони не входять в дискурс постмодернізму і поставангардизму, оскільки в цих творах наявний реалістичний хронотоп. Тут утворено новий тип героя та порушено морально-етичні проблеми "пересічної" звичайної особистості, яка не досягає успіху. Свідомість персонажів розпадається, вони не здатні осмислити ані свої ідеї, ані висловлювання інших. У них зовсім немає сил та енергії. Нудьга іноді підштовхує їх до дій, у чому відзеркалюються віяння часу. Інтелектуали представлені як психологічно мертві люди, які ні на що не здатні, порожні, приречені. Індивідуалізм героя порушує проблему відірваності та розрізненості людей у вузькому побутовому та широкому історичному контексті. Соціальна проблематика "робітничого роману", "нової хвилі", мінімалізму та неореалізму сприяла впровадженню та використанню письменниками межі XX - XXI ст. реалістичного хронотопу у напрямі "критичний вимисел".