Зазначено, що період національного державотворення в Україні на початку XX ст., зокрема в 1917 - 1921 рр., від часу проголошення Незалежності України викликає значне зацікавлення серед науковців, політичних і державних діячів. Проаналізовано особливості військово-політичної стратегії керівництва УНР щодо продовження антибільшовицької боротьби після остаточної втрати території України восени 1920 р. Актуальністю цієї проблеми є, безперечно, необхідність об'єктивного висвітлення історичного минулого України для виховання підростаючого покоління, для культивування у його середовищі національних військових традицій визвольних змагань 1917 - 1921 рр., особливо сьогодні, коли знову дуже гостро стоїть питання територіальної цілісності та державності України. Аналізуючи військово-політичне становище в Україні восени 1920 р., необхідно відмітити, що його зумовлювали три найважливіші фактори. Перший - зовнішньополітичний, пов'язаний із спробами уряду УНР включити українське питання у польсько-радянські переговори у Ризі щодо визнання радянською Росією легітимності останнього та формального визнання незалежності УНР. Другий фактор безпосередньо випливав із першого щодо військово-стратегічної ситуації Армії УНР на польсько-радянському фронті та можливостей продовження боротьби українськими військами проти Червоної армії за звільнення від неї території України. Третій - щодо внутрішнього становища України - наявності організованого антибільшовицького руху, спираючись на який і координуючи із ним дії, військове та державне керівництво УНР сподівалося відновити свою владу в Україні. У зв'язку з докорінними змінами, що настали після втрати території країни, її керівництво розробило нову концепцію боротьби. Як і раніше, головним засобом досягнення поставленої мети - відновлення УНР - розглядалася збройна боротьба. Вона повинна була поєднувати як військові акції повстанського руху на території України, так і підготовку регулярних частин, інтернованих на території Польщі та почасти Румунії, до рейду в Україну. Поєднанням зусиль регулярних частин армії та повстанчих відділів передбачалося досягти успіху у звільненні території України від більшовицької влади. Підставою, що спонукала українське керівництво до такого висновку був аналіз ним ситуації, яка склалася в Україні наприкінці 1920 р.: слабкість радянського режиму, несприйняття його загалом населенням, а прелімінарний Ризький мирний договір від 18 жовтня 1920 р. здавався для нього нетривким і таким, що в недалекій перспективі закінчиться початком чергового польсько-радянського конфлікту, який Україна використає у своїх інтересах. До того ж вже наприкінці 1920 р. стало очевидно, що концепція орієнтації УНР на Польщу, як єдиного гаранта відновлення її незалежності, себе не виправдала. Остання була слабкою, щоб конкурувати на рівні з радянською Росією, до того ж в кінцевому рахунку будувала з нею свої відносини українським коштом. Тому спроба у перспективі створити у цій країні базу для підготовки звільнення України від більшовицької окупації для уряду УНР видавалася проблематичною. Однак у той час для нього, по суті, альтернативи не було.

  Повний текст PDF - 145.288 Kb    Зміст випуску     Цитування публікації

  Якщо, ви не знайшли інформацію про автора(ів) публікації, маєте бажання виправити або відобразити більш докладну інформацію про науковців України запрошуємо заповнити "Анкету науковця"