Простийпошук |
Розширенийпошук |
Покажчики
|
Професійний пошук |
Рубрикатор НБУВ |
Розподілений пошук |
Бази даних
Наукова періодика України - результати пошуку
Книжкові видання та компакт-дискиЖурнали та продовжувані виданняАвтореферати дисертаційРеферативна база данихНаукова періодика УкраїниТематичний навігаторАвторитетний файл імен осіб
 |
Для швидкої роботи та реалізації всіх функціональних можливостей пошукової системи використовуйте браузер "Mozilla Firefox" |
|
|
Повнотекстовий пошук
| Знайдено в інших БД: | Книжкові видання та компакт-диски (2) | Реферативна база даних (12) |
Список видань за алфавітом назв: Авторський покажчик Покажчик назв публікацій  |
Пошуковий запит: (<.>A=Бець І$<.>) | |||
|
Загальна кількість знайдених документів : 12 Представлено документи з 1 до 12 |
|||
| 1. | 
Бець І. Г. Гнійно-септичні ускладнення хірургічного лікування метаепіфізарних переломів довгих кісток [Електронний ресурс] / І. Г. Бець, А. В. Логвін, О. Г. Малясов // Ортопедия, травматология и протезирование. - 2017. - № 4. - С. 62-66. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/OpTlP_2017_4_11 В последние десятилетия для лечения переломов костей применяют металлоостеосинтез (МОС), показания к которому стремительно расширяются, чему способствует распространение разработок Международной ассоциации остеосинтеза (АО). Вместе с этим отмечается значительное количество осложнений МОС, в первую очередь, гнойно-воспалительных. Принято считать, что осложнения при использовании всемирно признанных технологий АО связаны только с низкой профессиональной подготовкой хирургов, с чем трудно согласиться полностью. Цель работы - провести ретроспективный анализ причин возникновения гнойно-септических осложнений (ГСО) после МОС переломов дистальных метаэпифизов длинных костей (ДМЭДК) и на его основе определить тактико-технологические меры для снижения их количества. Использован клинический материал отделения костно-гнойной инфекции КУОЗ "Харьковской городской многопрофильной больницы N 18". В группу исследования вошло 78 пациентов с гнойно-септическими осложнениями после остеосинтеза переломов ДМЭДК. Прослежена взаимозависимость между ГСО и выбраной тактикой хирургического лечения. Среди наиболее вероятных причин ГСО после МОС переломов типа pilon названы либо тактические, либо ошибки предоперационного планирования. В случае открытых и высокоэнергетических повреждений ДМЭДК рекомендовано отдавать предпочтение внеочаговым методам остеосинтеза. Сделаны выводы, что для профилактики ГСО необходимо глубокое осмысление технологий АО в свете биологических принципов остеосинтеза, тщательное предоперационное планирование, технологическое обеспечение операций, подготовка хирургов, расширенное использование методов внеочаговой фиксации при открытых и высокоэнергетических повреждениях. | ||
| 2. | 
Бець І. Г. Тактико-технологічні особливості лікування ушкодження дистального метаепіфіза стегнової кістки [Електронний ресурс] / І. Г. Бець // Травма. - 2018. - Т. 19, № 2. - С. 81-87. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Travma_2018_19_2_14 Відомо, що тяжкі ушкодження дистального метаепіфіза стегнової кістки (СК) частіше виникають у двох категорій постраждалих: у молодих чоловіків внаслідок високоенергетичної травми або у жінок старших вікових груп на тлі остеопоротичних змін кісткової структури, при падінні на коліно з висоти зросту. Незважаючи на інтенсивний розвиток травматології та новітні розробки АО, аналіз інформаційних джерел свідчить про відсутність єдиної концепції лікування ушкоджень дистального метаепіфіза СК, оскільки рекомендації щодо тактики і технологій лікування мають суперечливий характер. Ідеальні умови для одержання високих результатів лікування переломів дистального відділу стегна можуть бути створені методами внутрішньої фіксації, за умови відсутності в подальшому необхідності додаткової іммобілізації і створення умов для ранньої мобілізації колінного суглоба. Однак на практиці можливості для виконання ідеально оптимального і надійного заглибного остеосинтезу є далеко не завжди: тяжка травматична деформація суглобового кінця стегнової кістки (перелому типу С) і остеопоротичні зміни структурного стану кісткової тканини можуть істотно впливати на якість фіксації та вимагають використання більш гнучкоїй адаптивної тактики лікування в кожному конкретному випадку. Мета роботи - оптимізація тактики лікування переломів дистального метаепіфіза СК. Матеріалом для дослідження є результати лікування 44 пацієнтів із переломами дистальних відділів стегна, обох статей і різних вікових груп. У лікуванні використано внутрішню фіксацію (16 випадків), позавогнищевий остеосинтез (14 випадків), скелетне витягування (9 випадків) і фіксаційний метод (5 випадків). Результати оцінено за бальною системою, розробленою професором С. Д. Тумяном. Аналіз результатів привів до висновків про те, що в низці клінічних ситуацій (тяжкі травматичні деструкції суглобового кінця стегна й остеопороз) відсутні перспективи одержання добрих анатомічних і функціональних результатів використання внутрішньої фіксації, при високому ризику тяжких необоротних ускладнень. Методи позавогнищевого остеосинтезу значною мірою можуть бути альтернативою внутрішньої фіксації. Висновки: архаїчні технології скелетного витягування та гіпсової іммобілізації до цього часу є затребуваними і знаходять своє місце в лікуванні переломів дистального метаепіфіза стегна на медичному просторі України. | ||
| 3. |
Бець І. Г. Критерії вибору технологій лікування ушкоджень дистальних метаепіфізів кісток передпліччя [Електронний ресурс] / І. Г. Бець // Травма. - 2018. - Т. 19, № 3. - С. 89-96. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Travma_2018_19_3_15 Пошкодження дистальних метаепіфізів кісток передпліччя становлять 15 % переломів кісток у дорослих. Близько 53,3 % вимагають репозиції кісткових уламків; серед них половина (26,6 %) - це тяжкі нестабільні переломи типу В і С (за класифікацією АО), лікування яких здебільшого пов'язане з хірургічними втручаннями. Решта 46,7 % ушкоджень дистальних метаепіфізів кісток передпліччя - це переломи без зміщення уламків або при яких величина зсувів не перевищує допустимих параметрів (за критеріями якості репозиції); такі пошкодження лікують іммобілізаційним методом амбулаторно. Однак практика надання травматологічної допомоги на амбулаторному етапі свідчить про те, що спроби репозиції уламків при пошкодженнях даної локалізації робляться в більшості пацієнтів без урахування класифікаційних ознак переломів, і тільки їх безуспішність або вторинне зміщення є причиною для направлення пацієнта в стаціонар (на жаль, у терміни 2 - 4 тижні і більше). Мета роботи - на підставі клінічних досліджень уточнити й об'єктивізувати критерії вибору технологій лікування пошкоджень дистальних метаепіфізів кісток передпліччя. Проаналізовані результати лікування 100 пацієнтів, направлених у стаціонар після невдалих спроб амбулаторного лікування. 38 пацієнтам були виконані повторні спроби закритої репозиції і консервативного лікування за умов стаціонару, 45 пацієнтам проведено позавогнищевий дистракційний остеосинтез, 17 пацієнтам - відкрита репозиція і накістковий остеосинтез. Аналіз отриманих результатів лікування дозволив зробити висновки про те, що при пошкодженнях дистальних метаепіфізів кісток передпліччя доцільно вдаватися до повторної репозиції з подальшим консервативним лікуванням у стаціонарі, що дає позитивні результати лікування у 84 % випадків за умови, що показник ризику вторинного зміщення не перевищує 3 балів. При ризику вторинного зміщення 4 - 5 балів показані або відкрита репозиція уламків і накістковий остеосинтез, або позавогнищевий дистракційний остеосинтез. При переломах типу А, В і С, де величина уламків дозволяла фіксувати їх за допомогою пластин і гвинтів діаметром 3,5 мм (і за відсутності імпресійної деформації), існує можливість реалізації завдань накісткового остеосинтезу (анатомічна репозиція, надійна фіксація без додаткової іммобілізації, рання функція). Тільки такий результат погружної фіксації може виправдати травматичність і високий ризик ускладнень даної технології. Висновки: позавогнищевий остеосинтез відрізняється універсальністю і відповідністю біологічним принципам, при цьому дає стабільно позитивні результати лікування переломів дистальних метаепіфізів кісток передпліччя і мінімальну кількість ускладнень. | ||
| 4. |
Бець І. Г. Дискусійні питання хірургічного лікування переломів pilon [Електронний ресурс] / І. Г. Бець // Травма. - 2018. - Т. 19, № 4. - С. 58-64. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Travma_2018_19_4_11 Однією з ознак сучасного розвитку травматології є значне поширення технологій заглибного остеосинтезу, і розробки АО вже набули світового значення. Але з ряду об'єктивних причин цей процес має не тільки позитивні, але й негативні наслідки. Велика кількість ранніх гнійно-некротичних ускладнень і пізніх порушень регенерації пов'язана зі значною травматичністю відкритої репозиції кісткових відламків і накістковим (внутрішньокістковим) остеосинтезом, коли ушкодження тканини внаслідок операційної травми ставляться на межу виживання. Особливо наочно це проявляється при високоенергетичній травмі дистального відділу гомілки (pilon), де ускладнення досягають 54 %. Переваги заглибного остеосинтезу можна вважати реалізованими тільки в тому випадку, коли досягнуто анатомічну репозицію і надійну фіксацію кісткових відламків, що виключають необхідність додаткової іммобілізації, що передбачає раннє функціональне лікування без ризику вторинного зміщення. Однак такі результати при ушкодженнях pilon (зокрема, при багатоосколкових імпресійних деструкціях дистального метаепіфіза гомілки) застосуванням накісткового остеосинтезу технічно не можуть бути досягнуті. Такі ситуації необхідно прогнозувати на етапі передопераційного планування і приймати оперативні рішення, оскільки сумнівний результат занурювальної фіксації не виправдовує високого ризику ускладнень і значних матеріально-технічних зусиль. Альтернативою накісткового остеосинтезу значною мірою може бути позаосередковий остеосинтез, що характеризується універсальністю, малоінвазивністю, відповідністю біологічних принципів, а тому не має тяжких незворотних ускладнень. Відносна обмеженість репонуючих можливостей цих технологій може бути значною мірою обумовлена використанням функціонального ремоделювання суглобових поверхонь на підставі застосування сучасних методів функціонального ортезування. Мета дослідження - підвищити ефективність та зменшити кількість ускладнень хірургічного лікування переломів pilon шляхом використання фізіологічних малотравматичних технологій. Матеріал для роботи є аналіз результатів лікування 42 хворих із відкритими та закритими ушкодженнями pilon всіх основних типів у постраждалих обох статей і різних вікових груп. Передопераційне планування та подальша тактика хірургічного лікування залежали від наявності або відсутності відкритого ушкодження, результатів дистракційного рентгенологічного тесту, характеру ушкодження малогомілкової кістки. Основним методом фіксації був позаосередковий остеосинтез за допомогою односторонніх стрижневих апаратів різних типів, що використовуються в необхідних схемах монтажу. Внаслідок лікування отримано 31 % відмінних, 36 % добрих, 28 % задовільних і 5 % незадовільних результатів. Результати лікування вказують на надійність технології щодо профілактики тяжких інвалідизуючих ускладнень завдяки її відповідності біологічним принципам. | ||
| 5. |
Бець І. Г. Особливості лікування ушкоджень дистального метаепіфізу плечової кістки [Електронний ресурс] / І. Г. Бець // Травма. - 2018. - Т. 19, № 5. - С. 118-124. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Travma_2018_19_5_17 Серед ушкоджень дистальних метаепіфізів довгих кісток переломи дистальних відділів плечової кістки займають особливе місце, являючи одне з найбільш складних завдань лікування переломів. Становлячи досить значну частину всіх внутрішньосуглобових переломів (19 %), вони часто призводять до неможливості самообслуговування через вельми скромні функціональні результати лікування та високе число ускладнень, яких, за різними даними, налічувалося до 67 %. Ще в 50-х роках минулого століття спроби хірургичного відновлення анатомії дистального суглобового кінця плечової кістки при його багатоосколкових ушкодженнях вважалися приреченими на невдачу; функціональні результати лікування відповідали анатомічним. Значні зміни в цьому питанні пов'язані з явищем технологій накісткового остеосинтезу, розроблених АО: малоконтактні премодельовані пластини та гвинти з кутовою стабільністю радикально змінили прогнози хірургічного лікування в кращу сторону. Однак технології залишаються досить агресивними і травматичними, їх важко пов'язати з біологічними принципами лікування переломів, яким останніми роками приділяється так багато уваги тими ж розробниками АО. З цієї причини має місце значна кількість ускладнень, як ранніх (гнійно-некротичних), так і пізніх (пов'язаних із ненадійністю фіксації уламків і порушеннями регенерації). Ці обставини викликають необхідність ще раз переглянути можливості традиційних технологій (скелетного витягнення, іммобілізаційного методу та позавогнищевого остеосинтезу), чітко визначити їх роль і місце в лікуванні переломів дистального суглобового кінця плеча, тим більше, що, незважаючи на їх позірну архаїчність, вони і сьогодні реально застосовуються для цих цілей. Мета роботи - порівняльний аналіз ефективності реально застосовуваних технологій консервативного та хірургічного лікування і на його основі - уточнення тактико-технологічних принципів лікування переломів дистального метаепіфіза плечової кістки. Матеріал дослідження - результати лікування 37 пацієнтів різної статі та різних вікових груп, при лікуванні яких застосовано відкриту репозицію і накістковий остеосинтез (n = 15), позавогнищевий остеосинтез (n = 11), скелетне витягнення (n = 5), фіксаційний метод (n = 6). Аналіз даних показав, що відмінних анатомічних і функціональних результатів можна досягти переважно методом накісткового остеосинтезу. Але використання відкритої репозиції із заднього хірургічного доступу з перетином ліктьового відростка та фіксація уламків за допомогою малоконтактних премодельованих пластин і гвинтів із кутовою стійкістю виправдані тільки тоді, коли цим реально досягається відновлення анатомії ушкодженого сегмента і можливість ранньої функції ліктьового суглоба за відсутності необхідної зовнішньої іммобілізації. Висновки: позавогнищевий остеосинтез, скелетне витягнення та фіксаційний метод, незважаючи на гадану застарілість, можуть бути методами вибору при лікуванні ушкоджень дистального метаепіфіза плечової кістки за умови їх уважного і мотивованого використання. | ||
| 6. |
Бець І. Г. Особливості регенерації кісткової та хрящової тканини після травматичних внутрішньосуглобових ушкоджень (експериментальне дослідження) [Електронний ресурс] / І. Г. Бець, Н. О. Ашукіна, В. Є. Мальцева, О. А. Нікольченко // Травма. - 2018. - Т. 19, № 6. - С. 80-86. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Travma_2018_19_6_13 На сьогодні в лікуванні внутрішньосуглобових переломів домінують технології відкритої репозиції і заглибного остеосинтезу. За наявності безлічі позитивних якостей, характерних для цих технологій, об'єктивним негативним чинником є їх висока травматичність, що обумовлює значну кількість ранніх гнійно-некротичних ускладнень і пізніх порушень регенерації. Ці обставини змушують знову загострити увагу на об'єктивізації свідчень щодо відкритих хірургічних втручань при тяжких внутрішньосуглобових травматичних ушкодженнях. Закриті технології лікування внутрішньосуглобових переломів не викликають питань стосовно травматичности і ризику гнійно-некротичних ускладнень, але репозиційні можливості позавогнищевого остеосинтезу і фіксаційного методу вважаються обмеженими. Один із шляхів поліпшення функціональних результатів закритих технологій - використання ефекту функціонального ремоделювання. Це явище помічено в клінічній практиці, коли первинні сумнівні результати закритої репозиції відламків істотно поліпшувалися в процесі функціонального лікування і наступні функціональні результати лікування виявлялися цілком прийнятними. Такі позитивні перспективи зажадали поглибленого вивчення і визначення умов, необхідних для реалізації ефекту функціонального ремоделювання, і в першу чергу - оптимальних термінів для початку функціонального лікування. Питання про терміни виникло не випадково, тому що існуюча теза "чим раніше, тим краще" на практиці має сумнівний вигляд і, крім того, не має ніякої доказової бази. Мета роботи - на підставі вивчення структурних змін у повношаровому дефекті суглобової поверхні встановити оптимальні тимчасові параметри проведення реабілітаційного лікування для реалізації ефекту функціонального ремоделювання. Виконано експериментальне дослідження на 28 статевозрілих щурах, яким після артротомії колінного суглоба наносили стандартні травматичні ушкодження зовнішнього виростка стегнової кістки. Для стандартизації механізму травми розроблено спеціальний пристрій. Піддослідних тварин об'єднали в 4 групи по 7 особин, яких виводили з експерименту в терміни 3, 7, 14, 28 днів після травми, і виконували гістоморфологічне дослідження препаратів із зони ушкодження. Встановлено, що протягом перших двох тижнів після травми в зоні ушкодження проходять регенеративні процеси з утворенням органоспецифічних структур, однак механічні властивості регенерату ще не достатні для первинного знерухомлення країв хрящового дефекту, що, як доведено, є основною умовою для утворення хрящеподібної тканини. З цієї причини функціональне лікування в цей період може тільки сповільнити процес регенерації. Протягом останніх двох тижнів спостерігалося моделювання суглобових поверхонь шляхом замісного заповнення дефектів кістковою тканиною пластинчастої структури і формування волокнистого хряща; відновлення гіалінового хряща не відбувалося. Висновки: обгрунтованими термінами початку функціонального лікування є період із третього і не пізніше кінця четвертого тижня після травми, що є оптимальним для реалізації ефекту функціонального ремоделювання ушкоджених суглобових поверхонь. | ||
| 7. | 
Бець І. Г. Порівняльна оцінка ефективності застосування малоінвазивних технологій лікування чотирьох локалізацій ушкоджень дистальних метаепіфізів довгих кісток [Електронний ресурс] / І. Г. Бець // Міжнародний медичний журнал. - 2019. - Т. 25, № 2. - С. 45-48. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Mmzh_2019_25_2_12 | ||
| 8. | 
Бець І. Г. Клінічні результати застосування тактики малоінвазивного лікування пацієнтів з ушкодженнями дистальних метаепіфізів довгих кісток [Електронний ресурс] / І. Г. Бець // Медицина сьогодні і завтра. - 2018. - № 3. - С. 75-81. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Msiz_2018_3_14 | ||
| 9. |
Бець І. Г. Власний досвід лікування ушкоджень дистальних метаепіфізів кісток передпліччя [Електронний ресурс] / І. Г. Бець // Травма. - 2019. - Т. 20, № 2. - С. 119-125. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Travma_2019_20_2_18 Ушкодження дистальних метаепіфізів кісток передпліччя (ДМЕКП) залишається актуальною медико-соціальною проблемою внаслідок великої кількості (15 % переломів у дорослих) і значного числа ускладнень їх лікування (30 % і понад). Найбільш тяжкі ускладнення (ранні інфекційно-некротичні та пізні порушення регенерації) характерні для технологій відкритої репозиції і накісткового остеосинтезу. Це відбувається через необгрунтоване розширення показань на ті клінічні ситуації (наприклад, масивні внутрішньосуглобові травматичні деструкції), при яких досягнення анатомічної репозиції і надійної фіксації уламків за допомогою пластин і гвинтів видається дуже проблематичним. Для подібних ситуацій методом вибору можуть бути технології позавогнищевої фіксації. Крім того, вимагають уточнення критерії, що розмежовують показання до консервативного і хірургічного лікування. Мета роботи - шляхом аналізу клінічних результатів лікування 93 пацієнтів з ушкодженнями ДМЕКП об'єктивізувати критерії вибору технологій лікування, за рахунок чого поліпшити його результати. Базою для розробки раціональної тактики лікування ушкоджень ДМЕКП можуть бути критерії нестабільності ушкоджень, на підставі яких із достатньою коректністю можливо розмежувати показання до консервативного та хірургічного лікування. Накістковий остеосинтез, як травматичну і небезпечну щодо ускладнень технологію, слід застосовувати лише в тих випадках, коли інші методики видаються неспроможними (наприклад, при ушкодженнях Бартона). Застосовувати їх слід лише після детального клініко-рентгенологічного аналізу конкретної ситуації, за наявності високого ступеня ймовірності досягнення цілей внутрішньої фіксації. В результаті застосованих технологій консервативного лікування (35 пацієнтів), зовнішньої фіксації (43 пацієнти) і внутрішньої фіксації (15 пацієнтів) отримано 72 % добрих результатів, 22 % задовільних і 6 % незадовільних (отриманих при консервативному лікуванні). Висновки: концентрація уваги на класифікаційних ознаках, критеріях нестабільності та індивідуальних особливостях конкретних ушкоджень призвела до значного звуження показань до накісткового остеосинтезу, одночасно підвищивши його результати, що свідчить про обгрунтованість цієї тенденції. Позавогнищевий остеосинтез, що також показав високу ефективність, видається гідною і біологічно виправданою альтернативою занурювальній фіксації. Наявність відчутної кількості негативних результатів консервативного лікування вимагає розширення показань до позавогнищевого остеосинтезу на ті клінічні ситуації, при яких фіксаційний метод виявився неспроможним. | ||
| 10. |
Вирва О. Є. Комбіноване заміщення дефекту в разі комплексного лікування недиференційованої плеоморфної саркоми дистального відділу великогомілкової кістки [Електронний ресурс] / О. Є. Вирва, Я. О. Головіна, Р. В. Малик, І. Г. Бець // Ортопедия, травматология и протезирование. - 2020. - № 3. - С. 93-98. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/OpTlP_2020_3_15 Актуальным вопросом в онкоортопедии остается замещение больших дефектов костей и мягких тканей, образовавшихся после радикального удаления опухоли. Сегодня все большей популярностью пользуются комбинированные методы замещения больших сегментарных дефектов костей и суставов: дистракционный остеосинтез в комбинации с костной аутопластикой, а также аллокомпозитное эндопротезирование (APC - allograft prosthesis composite). Комбинирование методик позволяет свести к минимуму недостатки и использовать преимущества каждой. Для замещения дефектов мягких тканей разработано множество способов первичной мягкотканной пластики в зависимости от локализации и распространения опухолевого процесса. Проблема реконструкции мягких тканей и восстановление функции суставов и конечности является актуальной. Цель работы - представить клинический случай лечения злокачественной опухоли дистального отдела голени с использованием комплексного подхода к восстановлению дефектов костей и мягких тканей. Описан клинический случай недифференцированной плеоморфной саркомы дистального отдела голени T2N0M0, II стадия, II клиническая группа. Пациентке произведено замещение пострезекционного дефекта дистального отдела большеберцовой кости аллокомпозитным имплантатом и кожно-фасциальная пластика дефекта мягких тканей нижней трети голени. Использование методики аллокомпозитного эндопротезирования позволяет уменьшить риск развития осложнений, возникающих при применении отдельно костной аллопластики или эндопротезирования. Применение массивной комплексной пластики дефектов мягких тканей дает возможность получить положительный результат хирургического лечения пациентов со злокачественными опухолями длинных костей. Выводы: комплексный подход к замещению пострезекционных дефектов длинных костей и мягких тканей помогает сохранить конечность пациента при поражении ее злокачественной опухолью. | ||
| 11. |
Бець І. Г. Комбінована пластика м’яких тканин у лікуванні інфекційно-некротичних уражень гомілки [Електронний ресурс] / І. Г. Бець, О. Є. Вирва, Г. В. Бець // Ортопедия, травматология и протезирование. - 2021. - № 2. - С. 51-57. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/OpTlP_2021_2_10 | ||
| 12. |
Вирва О. Є. Лікування вибухових ран кінцівок з використанням негативного тиску [Електронний ресурс] / О. Є. Вирва, Д. О. Міхановський, І. Г. Бець, М. З. Біцадзе, І. В. Шевченко, М. Д. Рикун, М. А. Скіданов // Ортопедія, травматологія та протезування. - 2022. - № 3-4. - С. 5-12. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/OpTlP_2022_3-4_3 Вибухове поранення (ВП) - це бойове багатофакторне ураження внаслідок імпульсної дії комплексу травмувальних чинників вибуху мінного боєприпасу, характеризується взаємопов'язаним і чимраз тяжчим впливом, масивними глибокими ушкодженнями тканин і розвитком загального контузійно-комоційного синдрому. За важких ВП із великими дефектами шкіри та м'яких тканин, доцільно використовувати лікування ран негативним тиском (ЛРНТ). Мета роботи - проаналізувати ефективність використання системи ЛРНТ у пацієнтів із вибуховими пораненнями. Проведено пошук публікацій в електронних системах Google Scholar, PubMed, ScienceDirect, архівах спеціалізованих журналів. Проаналізовано результати лікування з використанням ЛРНТ 134 пацієнтів: 130 (97 %) чоловіків і 4 (3 %) жінки, середній вік 36,6 року (22 - 64). За видами поранень пацієнти розподілилися так: вибухова травма - 128 (95,5 %), кульові - 6 (4,5 %). Висновки: лікування вибухових поранень зі застосуванням вакуумних пов'язок і пристроїв для створення негативного тиску є ефективним підходом, який сприяє зменшенню інфекційних ускладнень, росту грануляційної тканини, полегшує подальшу шкірну пластику дефекту, прискорює час одужання пораненого та його реабілітацію. | ||
Попередній перегляд: 
Реферативна БД
 |
| Відділ наукової організації електронних інформаційних ресурсів |
 Пам`ятка користувача |