Дисертацію присвячено визначенню основних характеристик еволюції поняття досвіду в західних філософських системах, що під впливом перетворення філософської думки у німецькому ідеалізмі постали у ХІХ–ХХ століттях. На основі історико-філософського топологічного аналізу ключових положень про досвід, висунутих у межах західної філософії від Античності до ХХ століття, відтворено цілісну картину передісторії та історії філософського поняття досвіду. Докладно проаналізовано особливості філософського аналізу досвіду у Канта та Геґеля, що заклали рамки подальшої еволюції змісту поняття досвіду, визначені напруженням між епістемологічним та герменевтичним підходами. Було встановлено, що еволюція поняття досвіду відбувалася як діалектичний процес визначення досвіду в термінах фактичності та історичності в основних течіях філософії Заходу ХІХ–ХХ ст. На основі аналізу основних рис історії поняття досвіду в західній філософії ХІХ–ХХ ст. в дисертації в систематичному вигляді було представлено цілісну концепцію еволюції поняття досвіду в західній філософії ХІХ–ХХ ст., яка узагальнює специфіку підходів до аналізу досвіду в філософських позиціях неокантіанства, прагматизму, аналітичної філософії мови, феноменології і герменевтики, та особливості впливу цих підходів на формуванням завдань сучасної епістемології, філософії мови та філософії науки.

У монографії розкривається специфіка історіософських та епістемологічно-історичних поглядів українських інтелектуалів кінця ХІХ – середини ХХ століття. У широкому світоглядно-ідеологічному і філософсько- науковому контексті аналізуються два найзагальніші типи філософсько- історичного знання: емпірично-раціональне, яке пов’язується з позитивізмом і неокантіанством, та ірраціональне, в якому на перше місце виходять волюнтаристські концепції й почасти екзистенціальні мотиви. Для наукових працівників, викладачів, студентів гуманітарних спеціальностей, всіх, хто цікавиться теоріями історичного процесу та історичного пізнання в українській філософії.