Ч. 1. - 36 с.

Ч. 1 : в літах 1835-49. - 1905. - 614 с.

Історичні повісті – найживіші уроки із минулого багатостраждального народу, кращий спосіб пробудження патріотичного духу. В них Іван Григорович настановляв народ до доброчинного життя, навчав всьому доброму і корисному. Повісті дали можливість працювати йому з більш широкою аудиторією. Майже у всіх творах головним героєм є священик, котрий живе одним життям із селянами, є його захисником. Устами пастиря автор прищеплював народу благородство, тверезість, бережливість й ін. Він зображав сцени довірливого ставлення селян до своїх священиків, своїми працями спонукав людей до праці на землі, що є першопричиною матеріального блага населення. І.Наумович пи- сав своєрідним народним стилем, висвітлював справжнє селянське життя: «Він зображав наших галицьких Іванів такими, які вони, насправді, були».

Т. 1 : Життя Пантелеймона Куліша . - 2007. - 501 с.

Документальна розповідь про страждання цивільного населення Німеччини під час Другої світової війни. Автор книжки, католицький священик, був разом з іншими жителями Східної Пруссії депортований в радянські табори примусової праці за Полярним колом. Незважаючи на заборони й приниження, важкохворий Гергард Фітткау спільно зі священнослужителями інших конфесій і за колючим дротом продовжував мужньо нести високу місію пастора. Пережити тяжкі випробування того часу йому допомагала глибока віра. Автор з приязню та співчуттям відгукується про представників інших народів, у тому числі й українського, з якими йому судилось зустрітися на перехрестях невільницьких шляхів. Книжка вперше з'явилася друком 1957 року й відтоді витримала понад десять німецьких видань. її перекладено одинадцятьма мовами, серед них англійською, польською та російською. Спогади Гергарда Фітткау українською мовою, безперечно, посядуть помітне місце серед набутків вітчизняної літератури на таборову тему.

Історика, сходознавця, перекладача, сина священика В. В. Дубровського (1897–1966) не могла не зацікавити малодосліджена історія друкарні при Чернігівському Троїцько-Іллінському монастирі. У своїй науковій праці В. В. Дубровський, вміло оперуючи вузькоспеціальними поліграфічними термінами, характеризує видавничу діяльність монастиря, наводить багато цікавих статистичних даних.

Книжка присвячена Станіславу Оріховському-Роксолану (1513 – 1566) – видатному інтелектуалу, який походив із західних теренів України (Перемишльщина). Вихованець університетів Польщі, Австрії, Німеччини і Італії (де сприйняв чимало модерних ідей європейського Ренесансу) він лишався патріотом Русі, майбутнє якої пов’язував із Польським Королівством (яке якраз за його життя перетворювалося на наднаціональний проект «універ- сальної держави» з високим ступенем громадянських вольностей – «шляхетської імперії» чи то Речі Посполитої багатьох народів). Відтак, Роксолан усіляко намагався зацікавити уряд і співгромадян проблемами України (особливо турецько-татарською загрозою). «Руський досвід» Оріховський охоче привносив до різних інтелектуальних і духовних практик своєї доби – як адепт Реформації і Контрреформації він пробував спертись на православні традиції (шлюбність священиків, причастя мирян «під обома видами» – хлібом і вином і т.д.), прагнув об’єднання усіх християнських церков. Для науковців, викладачів і студентів, усіх, хто цікавиться інтелектуальною традицією України.

Київська Козаччина 1855 — масові сел. виступи в Київській губернії за відновлення козацтва як сусп. стану і військ. формування. Приводом до них стало опублікування під час Кримської війни 1853—1856 маніфесту імп. Миколи I, що передбачав створення рухомого держ. ополчення. По Київщині, де ще свіжими були згадки про запороз. козацтво, почали поширюватися чутки, нібито тих, хто запишеться в ополчення («у козаки»), буде звільнено від кріпосної залежності (див. Кріпацтво) і вони одержать поміщицькі землі та майно. Бажаючі покозачитися примушували священиків та ін. письменних людей складати списки «вільних козаків», а записавшись у ці списки, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місц. адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади») і вибирали собі ватажків (відомі імена окремих з них: Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський, Михайло Гайденко, Корній Захарченко). Почавшись у лют. 1855 у Васильківському повіті, рух за покозачення в берез.—квіт. охопив понад 500 сіл і містечок у 8 із 12 повітах Київ. губернії (Таращанському, Васильківському, Київському, Звенигородському, Черкаському, Уманському, Сквирському, Канівському). На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська і поліцію. У кількох селах і містечках сталися криваві сутички, найзапекліше протистояли військам і поліції покозачені селяни у Биковій Греблі (Васильківський пов.; нині село Білоцерківського р-ну), Березні (Сквирський пов.; нині село Володарського р-ну; обидва Київ. обл.), Корсуні (нині м. Корсунь-Шевченківський) і Таганчі (Канівський пов.; нині село Канівського р-ну Черкас. обл.). Однак сили були нерівними. Селяни змушені були скоритися.