Кн. 1. - 227с.

Дане видання розглядає українську народну словесність: її історію, вплив на художню літературу тощо. Аналізуються завдання тогочасної історії фольклору, зазначаються найголовніші предмети дослідження української народної творчості. Описуються явища кобзарства та байкарства. Наводяться такі приклади давньої української словесності, як весільні пісні, билини, історичні і величальні пісні, приділяється увага їх значенню та походженню.

Дана публікація є монографією українського фольклориста, етнографа, літературознавця та громадського діяча Миколи Федоровича Сумцова. Видання присвячене Слобожанщині і є своєрідним підсумком його багаторічної плідної роботи з історико-географічного вивчення Слобідської України. Це дослідження — спроба вченого першим зробити історичний огляд життя слобожан, починаючи з їхнього походження і закінчуючи розвитком культури, обрядами і звичаями.

Автор послідовно аналізує походження української мови, її місце серед інших слов'янських мов, досліджує фонетику та морфологію.

Ч. 1. - 356 с.

Олександр Корнійович Мицюк (1883—1943) — український юрист, економіст і соціолог, громадський діяч. У 1906 р. О. Мицюк — один із засновників Української партії соціалістів-революціонерів. Група громадських діячів України — М. Шаповал, П. Христюк, М. Залізняк, О. Мицюк проголосили про її створення, але далі її існування й діяльність до 1917 р. не простежується. У 1915 р. О. Мицюк — один із організаторів Юнацької спілки (ЮС) — безпартійної молодіжної організації у підросійській Україні, яка виступала за автономію України. За Директорії — міністр внутрішніх справ (з 26 грудня 1918 р. по 12 лютого 1919 р.).[1] Після відставки уряду в лютому 1919 р. О. К. Мицюк прибув на Поділля і розпочав плідну організаційну роботу з питань кооперації. Швидко адаптувавшись до місцевих умов, він провів низку організаційних заходів, започаткував Вінницький і Кам'янецький «Господарсоюзи» (головою правління останнього працював до вимушеної еміграції в кінці 1920 р.).[2] В кінці 1920 емігрував до Чехословаччини. Відразу по тому включився в громадську роботу. З 1921 О. Мицюк — дієвий член Українського громадського комітету у Чехословаччині. Згодом займається науковою та просвітницькою роботою. Він — професор Української господарської академії і Українського вільного університету, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Активно співпрацює з українськими виданнями за кордоном. У 1929 р. в місячнику «Розбудова нації» виходить стаття професора Мицюка «Фашизм». В ній він підкреслює невмістність назви «фашизму», якою охрестили український націоналізм його противники. Уже в цій першій статті, присвяченій аналізу фашизму як суспільно-політичної течії, автор доходить висновку про його подібність до більшовизму[

Книжка розповідає про походження й побутування українського національного інструменту — кобзи, про життя відомих кобзарів старих часів, про кобзаряькі братства та їх діяльність, а також про відродження й удосконалення кобзи. В кінці додається список літератури про кобзарські думи й кобзарів. Книжка рассказывает про происхождение и современность украинского национального инструмента - кобзы, про жизнь известных кобзарей старых времен, про кобзарскте братства и их деятельность, а так же про возрождение и усовершенствование кобзы. В конце приложен список литературы про кобзарские думы и кобзарей. Здавалося, що зі збільшенням рядів української національно свідомої інтелігенції становище сліпих кобзарів покращав, здавалося, що вона так люблячи кобзарів прийде Тм на поміч, бодай в найтящі хвилі їхнього життя, але, на великий жаль, за винятком окремих осіб загал інтелігенції був до того байдужний, принаймні так було в недалекім минулім. Найкраще се підтверджує отсей невеликий уривок про одного талановитого, не так давно померлого, молодого кобзаря.

Книга присвячена дослідженню такого предмету побуту, як давній український килим. Розглядається походження українського килимарства, види килимів в Україні, техніка виготовлення та їх орнамент, процес фарбування у гуцулів, галицькі вироби та спроби відродження давнього українського килимарства. Книга містить тематичні ілюстрації — малюнки та знімки.

У книжці розкривається, крок за кроком, історія Канади й історія канадійської нації від найперших поселенців до 20 сторіччя. Автор висловлює думку, що саме ціннісні й світоглядні принципи канадійців є основою державності цієї країни.

Т. 1 : Доба Центральної Ради. - 1932. - 454 с.

Кн. 2 : Баранніков О. П. Українські цигани. - 1931. - 60 с.

Ця праця присвячена дослідженню такої української національної меншини, як цигани. Розповідається про їх територіальне походження (висуваються різні теорії), суспільний устрій, ставлення інших країн до цього народу, промисли, якими займаються цигани, описується їхній спосіб життя. Є розповідь маріупольського цигана (двома мовами — циганською та українською), також народні пісні (теж двома мовами). В кінці міститься коротке резюме матеріалу німецькою мовою.

В книзі міститься дослідження витоків української нації.

Книга містить дослідження походження української нації

Перевидання підпільних матеріалів про ідейне значення творчості великого українського поета.

Т. 1. - 1946. - 453 с.

Т. 1 : Народня поезія. - 1947. - 330 с.

Серія 1 : 1. Олена Пчілка. 2. Старицька-Черняхівська. - 64 с.

Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка) (29 липня 1849 - 4 жовтня 1930) Ольга Косач Ольга Петрівна Косач, у дівоцтві Драгоманова, народилася у червні 1849 року на Полтавщині, місті Гадяч. Вона була донькою Петра Драгоманова, але з роками, ставши відомою письменницею взяла псевдонім Олена Пчілка. Українка за походженням і щира патріотка в душі вона пишалася своїм походженням і привчала дітей шанувати рідну землю, народ і звичаї. Утім, процес "українізації" в родині Олени Пчілки, мати відомої Української поетеси Лесі Українки, відбувався не так уже й просто. Хоча б з огляду на те, що чоловік і батько їхніх шести дітей і в сім'ї і на службі спілкувався російською мовою, щоправда, чисто літературною, а не містечковим суржиком. однак українська мова, українська ідея були йому не чужі. Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (17.08.1868, м. Київ, — 1941) — письменниця, перекладачка, громадська діячка. Дочка письменника М. Старицького. Навчалася в київській приватній гімназії В. Ващенко-Захарченко. У 1888—1893 рр. брала участь у роботі літературного гуртка «Плеяда». З 1908 р. — член ТУП. З 1912 р. разом із сестрою Марією керувала роботою літературно-мистецького клубу «Родина» в Києві. З 1914 р. співробітничала в Київському комітеті для допомоги українцям-біженцям; працювала сестрою милосердя у військовому шпиталі. З квітня 1917 р. — член Української Центральної Ради. З травня 1917 р. — член президії товариства «Український національний театр». З 1919 р. — заступниця голови Національної ради українських жінок (м. Кам’янець-Подільський). З 1920 р. працювала в установах ВУАН. У 1930 р. заарештована у справі «Спілки визволення України» і тимчасово ув’язнена в м. Харкові; того ж року засуджена до умовного 5-річного строку позбавлення волі й вислана до м. Сталіно (нині Донецьк), де займалася перекладацькою діяльністю. У 1936 р. повернулася до Києва. В липні 1941 р. вдруге заарештована НКВС і вислана до Харкова, звідки вивезена під конвоєм до м. Акмолинська (Казахстан); померла в дорозі. У 1989 р. реабілітована посмертно.