После присоединения Крыма к России русские и зарубежные путешественники искали здесь прежде всего следы античности, романтически воспринимали его как некий уголок древней Эллады. Между тем южнобережье Крымского полуострова было практически незнакомо грекам из-за «негостеприимства» тавров, неизменно дававших отпор всем чужеземцам. Очевидно, не последнюю роль в этом играла система обороны побережья. Скупые свидетельства о существовании подобной системы, очевидно во многом унаследованной от предыдущих столетий, приносит нам раннее средневековье. К этому времени изменения, связанные с «великим переселением народов» и крушением античного мира, достигли и глухого угла южнобережья: его этнический состав сильно изменился, теперь его населяли тавроскифы, аланы, готы, греки и т. д., происходил определенный сплав местных традиций с традициями, привнесенными извне. Систему укреплений Южнобережья, как ее самую оригинальную черту, едва ли не первым заметил Петр Иванович Кеппен (1793-1864) - замечательный русский ученый, географ и этнограф, собравший обширный материал о древностях Крыма. Поселившись в Крыму, неподалеку от Аю-дага, он подготовил труд «О древностях Южного берега Крыма и гор Таврических», изданный в 1837 году в Петербурге и не утративший научного значения до наших дней. Объехав Южный берег и опросив местных жителей, Кеппен убедился в существовании общей, «систематическим образом устроенной обороны», основанной на точном знании местности. Начиная от Кастель-горы к западу, на каждом мысе находились укрепления, на северных склонах Главной гряды при каждом горном проходе высилась крепость или башня. Там, где этого было недостаточно, по обе стороны Чатыр-дага проведена была стена, которая пересекала ущелье, преграждая путь вторжениям. «Укрепления строены народом образованным и искусным в деле военной обороны», - высказывает мнение Кеппен. Осторожный в выводах, он склонен был отождествить Южнобережье со страной Дори, описанной в середине VI в. Прокопием Кесарийским и населенной в то время готами - союзниками Византийской империи. Император, воздвигший укрепления в Алуште и Гурзуфе, в этом краю «не построил нигде ни города, ни крепости», но зато «укрепил все места, где можно врагам вступить, длинными стенами, и таким образом отвратил от готов беспокойство о вторжении в их страну врагов». Опираясь на собственные исследования линии древних укреплений на перевалах Главной гряды, Кеппен отождествил ее с «длинными стенами»: «Слова Прокопия, кажется, доказывают, что в Готфии (на южном берегу Крыма) укрепления Алуштинское и Гурзуфское были построены (в VI в.) прежде других, с коими они впоследствии времени составили единую цепь, и что нагорная стена, которой слабые следы доныне приметны вдоль по яйле, от дороги, ведущей от Ускюта в Карасубазар, до западной стороны Чатыр-дага, современна сказанным двум крепостцам».

Т. 11, ч.4 : Екатеринославская губерния. - 200 с.

Т. 2 : Д-К. - 1865. - 898 с.

Відомості про офіційні особи (губернатори, чиновники тощо), про всі державні й громадські установи, організації та товариства, що діяли на Поділлі, про стан населення, промисловості, ремесла, сільського господарства, транспорту і зв’язку, торгівлі, культури, освіти, медицини та інших галузей в розрізі губернії та повітів.

Історичні повісті – найживіші уроки із минулого багатостраждального народу, кращий спосіб пробудження патріотичного духу. В них Іван Григорович настановляв народ до доброчинного життя, навчав всьому доброму і корисному. Повісті дали можливість працювати йому з більш широкою аудиторією. Майже у всіх творах головним героєм є священик, котрий живе одним життям із селянами, є його захисником. Устами пастиря автор прищеплював народу благородство, тверезість, бережливість й ін. Він зображав сцени довірливого ставлення селян до своїх священиків, своїми працями спонукав людей до праці на землі, що є першопричиною матеріального блага населення. І.Наумович пи- сав своєрідним народним стилем, висвітлював справжнє селянське життя: «Він зображав наших галицьких Іванів такими, які вони, насправді, були».

Настоящий труд имеет целью дать общее представление о характере и экономическом положении всех 17 еврейских земледельческих колоний Екатеринославской губернии.

Книга містить окремі статті Є. Крижановського з різних проблем українського населення Холмщини і Підляшшя.

Т. 1. - 360 с.

Ініціатором видання двотомної російськомовної енциклопедії (1914–16 рр.) був М. Грушевський, а її авторами – українські та російські вчені. Перша світова війна перешкодила появі двох наступних томів. Головні статті написали: з географії України – С. Рудницький, зі статистики населення – О. Русов, В. Охримович і С. Томашівський, про антропологічні та етнографічні особливості українського народу – Ф. Вовк, з історії української мови – О. Шахматов. Книгу прикрашено численними ілюстраціями.

Віктор Григорович Дубровський (7 червня 1876, Фастів — після 1936) — український лексикограф. Псевдоніми та криптоніми — Д-ий, Баламут Юрко, Рудик Хома, Юрко, Roman. Закінчив Університет Святого Володимира в Києві (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). У 1920-х pоках працював редактором в Інституті української наукової мови ВУАН. У 1930 репресований (за сфабрикованою «справою СВУ») і висланий в Алмати (1932-36), де вдруге був заарештований і висланий у північні райони СРСР. Подальша доля невідома (Вікіпедія). Упорядкував: * «Українсько-російський словник» (1909, перевидання — 1914, 1917, 1918 під назвою «Словник українсько-московський», «Словник московсько-український»), * «Російсько-український технічний словник. З додатком сільськогосподарських термінів» (1925, доп. вид. 1926), * «Словник термінів з обсягу культури та технології цукрових буряків» (1920). * Автор праці «Московсько-українська фразеологія. (Практичний підручник до вивчення української мови)» (1917). Пропонований словник є доповненим перевиданням чи не найкращого дореволюційного словника «Українсько-російський словник» (1909). Словник буде корисним як мовцям так і пересічним українцям.

У брошурі українського комуніста головну вагу приділено згортанню суверенітету УСРР та плани перетворення її на частину єдиної радянської Росії.

Автор розглядає єврейські погроми, що здійснювались Добровольчою Армією в Україні 1919 р., крізь призму її ідеології та агітації.

Записки русского путешественника, не относившегося к СССР заранее резко отрицательно. Тем ценней впечатления этого очевидца о жизни в СССР в начале 1920-х годов.

У книзі автор аналізує становище різних частин України, що опинилися у складі СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. Особливу увагу він звертає на розвиток політичних настроїв західних українців та пропонує тактику поведінки, метою якої є незалежна соборна Українська Держава.

Даний збірник досліджень і доповідей є свідченням творчої зрілості етносоціолога, фольклориста, етнографа, культуролога Катерини Грушевської (дочки академіка АН СРСР Михайла Грушевського, згодом репресованої та загиблої в ГУЛАГу). Книга стала результатом досліджень культур первісних народів. Автор вводив у науковий обіг ідеї і досягнення європейської науки, використовуючи новітні методи, що послужили розвитком нового напряму етнології в Україну.

Книга, которую редакция предлагает вниманию читателей, вышла 1927 году. Ее автор Юрий Ларин (псевдоним известного революционного деятеля Александровича Лурье (1882–1932 гг.) — экономист, один из организаторов к слову, тесть Николая Бухарина — был неизменным участником многочисленных комиссий по руководству финансами, по национализации торговли, созданию совхозов и т. п. В середине 20-х годов в стране прошла целая серия процессов над нэпманами, Ларин, собрав по их итогам обширнейший материал, проанализировал его и выделил двенадцать характерных способов перекачки денег из государственного кармана — в частные, (описанные им махинации нэпманов поразительно совпадают с механизмами отъема денег у государства предпринимателями дня сегодняшнего. А еще утверждают, что история не повторяется. В наши времена слово «пирамида» стало нарицательным по отношению к любой афере, связанной с незаконным «экономическим» отъемом денег. Поэтому мы позволили себе вынести его в заголовок публикации: ведь у государства ли воруют или у частных лиц — не столь уж важно. В конечном итоге страдаем все мы — население

Процеси мистецького руху в УССР відбудівного періоду. Шляхи розвитку просторового мистецтва за реконструктивної доби.

Дана публікація присвячена сорокаріччю від дня заснування київського трамваю. Саме столичний трамвай заслуговує окремої уваги, адже за часом заснування він є першим в СРСР і другим в Європі. Його сорокарічна історія є історією формування цієї транспортної галузі загалом. Основним джерелом інформації для цієї праці стала “справа” про викуп Київської Міської Залізниці, видана Міською Думою у 1914, адже інші матеріали, що містилися в архівах КМЗ були знищені під час громадянської війни.

В книге ген. Ашмора излагается история возникновения и развития противовоздушной обороны Великобритании; книга содержит также практические предложения человека с исключительным опытом. В книге немало мыслей о том, как следует оборонять от воздушных нападений Великобританию, потерявшую вследствие появления воздушных сил свой вековой иммунитет от неприятельских вторжений. В настоящее время, когда нападения воздушных сил на города, преимущественно на столицы, на промышленные районы и прочие жизненные центры неприятельской страны стали неотъемлемым элементом ныне действующих доктрин воздушной войны, история зарождения новой тактики и стратегии, воздушного наступления, история возникновения средств и способов обороны от воздушных нападений представляет исключительный интерес и поучительность. Изложенная в этой книге организация ПВО Лондона оказала в свое время громадное влияние на организацию ПВО всех столиц и других важнейших центров. Ген. Ашмор во время мировой войны, до своего назначения начальником воздушной обороны Лондона, командовал артиллерией и затем воздушными силами. Когда в 1917 г. военным кабинетом был решен вопрос о назначении начальником воздушной обороны Лондона особо выдающегося деятеля с большим воздушным опытом, — выбор пал на ген. Ашмора. Он, можно сказать, и создал современную систему обороны крупных населенных центров. Ген. Ашмор командовал «Воздушной обороной Лондонского района» до самого конца войны. После войны он командовал бригадой и дивизией ПВО, был инспектором ПВО, организовал «корпус наблюдателей» за воздушным противником.