Проаналізовано перші роки хрущовської "відлиги" у контексті відновлення законності та правопорядку, реформування суду, юстиції і прокуратури в СРСР (1953 - 1955). Приділено увагу подальшому впливу КПРС на ці органи - виробленню противаг та зміні їхніх повноважень.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ф02 + Ф085 + Х2(4СОЮ)6-52

Рубрики:

Теорія політичних систем

Політична історія

Історія держави і права

Шифр НБУВ: Ж69395 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Здійснено аналіз проблем судової діяльності на початку встановлення сталінського режиму в Україні в контексті дослідження ролі суду та правосуддя у політичній та правовій думці 1920 - 1930 рр. Проведено вивчення архівних документів, що збереглись в особливих папках із протоколами засідань Політбюро ЦК КП(б)У в 1924 - 1925 рр. Визначено чинники, що мали велике значення для побудови лінії впливу на судову діяльність, стан правосуддя та, як наслідок, роль суду та правосуддя в Україні радянського періоду 1920 - 1930 рр. Сформовано пропозицїї з удосконалення теоретичних засад щодо зазначеної проблеми.

Вперше в українській історіографії комплексно досліджено концептуальні засади відносин між РСФРР і УСРР у 1920-х рр. Виявлено чинники, що мали визначальний вплив на формування та діяльність органів влади радянських республік. Показано особливості формуванняя та діяльності повноважних і постійних представництв, інституту уповноважених та їх вплив на характер російсько-українських відносин. Досліджено особливості процесу становлення російсько-українського кордону, статус УСРР у системі союзної держави, способи та методи російської радянської централізаторської політики.

Обгрунтовано концептуальні засади формування та функціонування державних кордонів як політичних інститутів, поглиблено методологічні та методичні основи їх дослідження. Виділено й охарактеризовано етапи формування та функціонування радянсько-польського кордону впродовж 1921 - 1939 рр., з'ясовано політичні особливості, інституційно-правові засади та функціональну складову кожного етапу. Проаналізовано ставлення політичної еліти міжвоєнної Польщі до "українського питання" та вплив радянсько-польського кордону на розвиток взаємин між українцями та поляками. Виокремлено позитивні напрацювання у функціонуванні кордону між СРСР (УРСР) та ПР й екстрапольовано їх на кордон сучасної України з метою розробки рекомендацій із трансформації управління функціональною складовою кордону.

Розглянуто нормативно-правові засоби підтримання боєздатності загальновійськових і штрафних частин і підрозділів Червоної армії в роки Другої світової війни (1939 - 1945 рр.). Катастрофічні невдачі перших місяців т. зв. Великої вітчизняної війни змусили радянське політичне та військове керівництво прискорено шукати екстраординарні, незвичні для мирного життя в СРСР методи збереження бойових якостей армійських підрозділів і частин. Поруч зі звичними для доби війни "законами воєнного часу", себто правового терору щодо "зрадників, дезертирів і панікерів", радянські політичні власті багато у чому вимушено вдалися до політики "пряника", поєднуваного зі звичним для радянської довоєнної дійсності "батогом". Йдеться передусім про нормативно-правове оформлення порядку матеріальної стимуляції учасників бойових дій (премій за знищену техніку та ін.), видачі військовим на передовій спиртних напоїв, а також практику відбуття кримінальної відповідальності військовими за карані законом дії у прискореному (до трьох календарних місяців) порядку - через службу у штрафних ротах і батальйонах. Держава, зокрема, пішла й на те, щоб уже засуджені цивільні злочинці у тому ж таки прискореному порядку "змивали кров'ю" не відбуті ними судимості. Після завершення Другої світової війни, коли потреба в "масовому героїзмі радянського народу" дещо зменшилася, скоротилися й засоби правового (та позаправового) заохочення військових, включаючи й найбільш потребуючі категорії - зокрема, інвалідів, ВОВ. Так, штрафні підрозділи Червоної армії були скасовані уже в червні 1945 р., тобто ще до завершення ДСВ на Сході з Японією. У вересні 1947 р. законодавчо відмінили й виплати за орденами та медалями Союзу РСР (з 1 січня 1948 р.). Постійно скорочувалася державна матеріальна допомога інвалідам ВОВ (продуктові пайки, паливо на зиму тощо). Надано оцінку діям вищого радянського політичного керівництва з розробки та застосування правових механізмів стимуляції радянського гарматного м'яса в розрізі потреб оборони держави, з одного боку, та загальнолюдської моралі, з іншого. Запропоновано наукову концепцію комуністичної тоталітарної держави як антигуманної за самою своєю суттю, де інтереси рядового члена суспільства, підпорядковуються загальнодержавним інтересам (так, як їх розуміє вище державне керівництво), а особисті заслуги, включаючи й втрату здоров'я та працездатності на фронтах війни, скільки-небудь адекватно оцінюються державними структурами виключно з огляду на утилітарні міркування.

Проведено наукове дослідження на стику історії, теорії та філософії права, а також політології, соціальної психології й етики. Розглянуто нормативно-правові засоби підтримання боєздатності загальновійськових і штрафних частин і підрозділів Червоної армії в роки Другої світової війни (1939 - 1945 рр.). Катастрофічні невдачі перших місяців т. зв. Великої вітчизняної війни змусили радянське політичне та військове керівництво прискорено шукати екстраординарні, незвичні для мирного життя в СРСР методи збереження бойових якостей армійських підрозділів і частин. Поруч зі звичними для доби війни "законами воєнного часу", себто правового терору щодо "зрадників, дезертирів і панікерів", радянська політична влада багато у чому вимушено вдалася до політики "пряника", поєднуваного зі звичним для радянської довоєнної дійсності "батогом". Йдеться передусім про нормативно-правове оформлення порядку матеріальної стимуляції учасників бойових дій (премій за знищену техніку та ін.), видачі військовим на передовій спиртних напоїв, а також практику відбуття кримінальної відповідальності військовими за карані законом дії у прискореному (до трьох календарних місяців) порядку - через службу у штрафних ротах і батальйонах. Держава, зокрема, пішла й на те, щоб уже засуджені цивільні злочинці у тому ж таки прискореному порядку "змивали кров'ю" невідбуті ними судимості. Після завершення Другої світової війни, коли потреба в "масовому героїзмі радянського народу" дещо зменшилася, відповідно скоротилися й засоби правового (та позаправового) заохочення військових, включаючи й найбільш потребуючі категорії - зокрема, інвалідів, ВОВ. Так, штрафні підрозділи Червоної армії були скасовані уже в червні 1945 р., тобто ще до завершення ДСВ на Сході з Японією. У вересні 1947 р. законодавчо відмінили та виплати за орденами та медалями Союзу РСР (з 1 січня 1948 р.). Постійно скорочувалася державна матеріальна допомога інвалідам ВОВ (продуктові пайки, паливо на зиму тощо). Надано оцінку діям вищого радянського політичного керівництва з розробки та застосування правових механізмів стимуляції радянського гарматного м'яса в розрізі потреб оборони держави, з одного боку, та загальнолюдської моралі, з іншого. Запропоновано наукову концепція комуністичної тоталітарної держави як антигуманної за самою своєю суттю, де інтереси рядового члена суспільства, підпорядковуються загальнодержавним інтересам (так, як вони розуміються вищим державним керівництвом), а особисті заслуги, включаючи й втрату здоров'я та працездатності та фронтах війни, скільки-небудь адекватно оцінюються державними структурами виключно з огляду на утилітарні міркування.

Поставлено за мету простеження процесу формування та кар'єрного зростання представника радянської каральної інституції - слідчого наркомату внутрішніх справ УРСР С. С. Брука та висвітлено корпоративну поведінку співробітників секретно-політичного відділу НКВС УРСР у добу Великого терору. Під час дослідження автори опиралися на історико-генетичний, історико-порівняльний методи та інструментарій соціальної психології. Висновки: особова та архівно-кримінальна справа слідчого НКВС Соломона Соломоновича Брука, а також інші архівні документи радянських органів держбезпеки дозволяють проаналізувати кількісні та якісні характеристики кадрового потенціалу ВЧК-ДПУ-НКВС. З моменту створення більшовицької таємної поліції існували труднощі підбору в силове відомство осіб, які мали бодай середню освіту. Поповнення чекістських структур в 1920 - 1930-ті роки відбувалося за рахунок демобілізованих військовослужбовців, комсомольських та профспілкових активістів, партійно-радянських активістів. На діяльність співробітника радянських органів держбезпеки в 1920 - 1930-ті роки негативно впливали правовий нігілізм, внутрівідомчі регуляторні акти, наявність владних повноважень, перевантаження на роботі (стислість термінів, що відводилися на розслідування кримінальної справи), напруженість пов'язана з великими фізичними і психічними навантаженнями. За 17 років Соломон Брук пройшов шлях від непідготовленого чекіста з числа комсомольських активістів до навченого співробітника секретно-політичного відділу НКВС УРСР зі спеціалізацією слідчого та фахівця агентурно-оперативних комбінацій. Основою слідчої діяльності капітана держбезпеки С. Брука, залученого до масових каральних акцій радянської влади (справа "СВУ", "Весна", "Українська військова організація", "Польська військова організація", Справа Об'єднаного троцькістсько-націоналістичного блоку (бойової організації) в Україні), було не поєднання права та моралі, а провокаційна робота з агентурою, адміністративно-управлінська поведінка з перевищенням службового становища, шантаж, участь в розправі над засудженими.

Розглянуто та узагальнено тактику адвокатського захисту на найбільш гучних політичних процесах в Союзі РСР 1930-х - 1980-х рр. Особливості радянського процесуального права передбачали, що участь державного обвинувачення (прокурора) у судовому процесі обов'язково має супроводжуватися участю адвоката, підшуканого особисто чи надаваного державою. Втім, обвинувачені зберігали за собою "право" й відмовитися від послуг адвоката. У певних випадках (якщо не більшості з них) підсудний розумів безглуздість залучення адвоката, за чиї послуги мала платити родина з небагатого сімейного бюджету. Так, на найвідомішому з політичних процесів кінця 1930-х рр. - "У справі антирадянського право-троцькістського блоку", який проходив у Москві 2 - 12 березня 1938 р., усі підсудні, за винятком лікарів - Л. Левіна, Д. Плетньова та І. Казакова (на двох останніх був один захисник - Н. В. Коммодов) - ще перед початком процесу відмовилися від послуг адвоката. За 11 днів процесу слово було надане лише двом адвокатам - Н. Д. Брауде та Н. В. Коммодову (засідання 11 березня). Обидва повністю визнавали всі пункти обвинувачення та лише просили про співчуття до окремих "злочинців". На відміну від жертв політичних репресій сталінської доби, обвинувачені на процесах дисидентів 1960-х - 1980-х рр. могли розраховувати на адвокатську допомогу. Однак, коло адвокатів, допущених радянською владою до політичних процесів, було доволі вузьким. Більшість з них - із різних міркувань - з цією владою співпрацювали у той чи інший спосіб. Разом із тим окремі адвокати пізньої радянської доби з честю виконували непросте (а часто й небезпечне для власної адвокатської кар'єри) завдання захисту жертв комуністичних політичних репресій. Розглянуто адвокатську джіяльність С. В. Каллістратової, Д. І. Камінської, Ю. Б. Поздєєва, В. Б. Ромма та Н. А. Монахова. Діяльність адвокатів-правозахисників спеціально обговорювалася вищим політичним керівництвом Союзу РСР. 10 липня 1970 р. тогочасний голова КДБ (в майбутньому керівник держави) Ю. В. Андропов звернувся до ЦК КПРС із "закритим "листом про "неправильну поведінку" на судових процесах окремих адвокатів, передусім Д. І. Камінської та С. В. Каллістратової. Серед українських адвокатів, які виступали захисниками політичних обвинувачуваних на процесах 1960-х - 1980-х рр., доброго слова у нині живих (колишніх) дисидентів та їх родичів заслуговує хіба що С. Макарович Мартиш із Дарницької колегії адвокатів.