Проблема лікування переломів довгих кісток кінцівок (ПДКК) не втрачає актуальності, оскільки серед усіх ушкоджень опорно-рухової системи вони трапляються найчастіше та упроводжуються різноманітними ускладненнями. За даними літератури, у 38 % хворих інвалідність від травм опорно-рухової системи обумовлена її функціональними порушеннями, і в більшості випадків може бути попереджена шляхом дотримання правильних реабілітаційних заходів. Мета роботи - проаналізувати і визначити найвагоміші чинники для формування програми реабілітації хворих із ПДКК та оцінити ефективність цих заходів. Проведено медико-соціальний аналіз результатів лікування 63 пацієнтів (41 чоловік і 22 жінки) із ПДКК, у тому числі й з вогнепальними, які отримали лікування в ДУ "ІПХС ім. проф. М. І. Ситенка НАМН України" у 2020 - 2021 рр. Із них із множинними ушкодженнями було 63,5 %, у 2020 р. - 64,3 %, у 2021 - 62,8 %. Проаналізовано клініко-функціональний стан хворих з урахуванням характеру травми і локалізації переломів, залежно від рівня реабілітаційного потенціалу. Визначені та сформульовані основні організаційні принципи надання медичної допомоги і реабілітації постраждалим із ПДДК. Охарактеризовано реабілітаційні групи пацієнтів, визначені головні чинники, які впливають на реабілітаційний потенціал і реабілітаційний прогноз. Сформульовані основні принципи, які необхідно враховувати під час складання індивідуальної програми реабілітації хворих із ПДКК. Висновки: проведені дослідження показали, що запропоновані принципи створення програми медичної реабілітації для хворих із переломами довгих кісток кінцівок дозволили об'єктивніше обгрунтувати обсяг і терміни відновного лікування на всіх етапах реабілітації та конкретизувати в кожному випадку структуру реабілітаційних заходів, що, насамкінець, дозволило розробити індивідуальні програми реабілітації для цих хворих і покращити результати їх лікування.

Ендопротезування колінного суглоба (КС) дозволяє значно поліпшити якість життя пацієнтів з остеоартритом. Проте близько 20 % із них не задоволені результатами хірургічного лікування. Одним із підходів для зниження відсотка незадовільних результатів є застосування нових технологій реабілітації. Мета роботи - дослідити доцільність та ефективність використання запропонованої системи реабілітації в терміни 2 - 3 міс. після ендопротезування КС. Проведено проспективне дослідження пацієнтів після ендопротезування КС з приводу остеоартриту. До групи БР увійшли 28 пацієнтів без курсу реабілітації в умовах стаціонару; Р - 30 осіб, які пройшли його через 2 - 3 міс. після операції. Групи були порівнянні за віком та індексом маси тіла. Оцінено показники кута згинання та розгинання в оперованому КС через 2 - 3 і 5 - 6 міс. після операції. Курс реабілітаційного лікування включав: масаж м'язів попереку, сідниць, стегна, гомілки та стопи на оперованій стороні; спеціальні фізичні вправи двічі на день протягом двох тижнів. Для опрацювання результатів використано методи непараметричної статистики. Для визначення статистичної значущості відмінностей незв'язаних вибірок застосовано критерій Манна-Уїтні (КМУ), пов'язаних - Вілкоксона (КВ). Висновки: використання запропонованої системи реабілітаційного лікування в терміни 2 - 3 міс. після операції ендопротезування КС дає змогу ефективно відновити обсяг рухів у прооперованому суглобі, знизити ризик виникнення контрактури (особливо на розгинання) та відновити нормальний стереотип ходьби.

Дотепер залишається високим відсоток незадовільних результатів ампутацій. При цьому особливе місце займає загоєння кісткового залишку - основного опорного елемента кукси. Мета роботи - вивчити вплив післяампутаційного больового синдрому та внутрішньокісткових магістральних судин на характер репаративних процесів у куксі кістки. На 45 кролях проведено три серії дослідів по 15 у кожній з ампутацією стегнової кістки в середній третині та м'язовою пластикою. У 1-й і 2-й серіях під час ампутації до сідничного нерва кукси підводили периневральний катетер. За допомогою нього тваринам протягом 20 днів щодня здійснювали: 1-ша серія - механічне подразнення нерва, 20 хв; 2-га - введення в оточення нерва двічі на добу 0,3 мл 1 % лідокаїну. Тварини 3-ї серії були контролем. Через 1, 3, 6 міс. виконано гістологічне дослідження з наливанням у судини туші (желатинової суміші). У 1-й серії відбулося різке порушення репаративного процесу: зміна форми та розсмоктування коркової діафізарної пластинки, надломи і деформації кукси, значне розширення живильної артерії та її гілок із перфорацією ендостального регенерату, відсутність формування кісткової замикальної пластинки, порушення мікроциркуляції. У тварин 2-ї серії здебільшого кукси зберігали характерну для діафіза форму і структуру з нормалізацією макро- та мікроциркуляції. У 3-й серії результати формування кукси були кращими, ніж у 1-й, проте гіршими, ніж у 2-й. Висновки: за умови купірування больового синдрому після ампутації формується кукса кістки з характерною для діафіза органотиповою формою і структурою, нормалізацією стану кістковомозкових тканин і кровообігу. Швидке та повноцінне формування кісткової замикальної пластинки сприяє редукції гілок живильної артерії та попереджує функціональну розгерметизацію кістковомозкової порожнини. За наявності післяампутаційного больового синдрому виникають значні порушення репаративного процесу з формуванням неповноцінної кісткової замикальної пластинки, пенетрацією її гілками живильної артерії без органо-типового формоутворення кукси.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р569.481-59

Рубрики:

Пухлини кісток

Шифр НБУВ: Ж26813 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Останнім часом спостерігається тенденція до високих статистичних показників кількості переломів кісток нижніх кінцівок (47,3 %), із яких діафізарні переломи кісток гомілки становлять 45 - 56 %. Мета роботи - провести порівняльний аналіз напружено-деформованого стану моделей гомілки з переломом великогомілкової кістки під впливом навантаження на кручення за різних варіантів остеосинтезу та залежно від ваги пацієнта. Моделювали перелом у середній третині діафіза великогомілкової кістки та три види остеосинтезу - за допомогою апарата зовнішньої фіксації (АЗФ), накісткової пластини й інтрамедулярного стрижня. До великогомілкового плато кістки прикладали крутний момент величиною 7 Нм та 12 Нм. Визначено, що зміни величин напружень у кістковій тканині лінійно залежать від ваги пацієнта. За умов моделювання стабілізації перелому за допомогою АЗФ та інтрамедулярного стрижня напруження в ділянці перелому виявилися значно нижчими за рівень показників неушкодженої кістки. У цій самій зоні в моделі з накістковою пластиною значення рівня напружень були меншими за модель із неушкодженою кісткою, але зі збільшенням ваги пацієнта до 120 кг ці показники майже вирівнялися. У дистальному відділі великогомілкової кістки найвищий рівень напружень зафіксовано в моделі з остеосинтезом інтрамедулярним стрижнем, а в проксимальному - напруження, які перевищили показники моделі з неушкодженою кісткою, визначено за умов використання АЗФ. У металевих конструкціях найбільші напруження виявлено в накістковій пластині. Висновки: найбільші напруження в зоні перелому (5,8 - 9,9 МПа) та на металевій конструкції (360,0 - 617,0 МПа) зафіксовано в моделі з накістковою пластиною. У моделі з АЗФ у зоні перелому напруження були на рівні 0,1 - 0,2 МПа, у проксимальному відділі великогомілкової кістки - 6,3 - 10,8 МПа, у моделі з інтрамедулярним стрижнем - 0,1 - 0,2 та 0,5 - 0,9 МПа відповідно. У дистальному відділі напруження в останній моделі залишилися високими - 11,7 - 20,1 МПа.

Лікування статичних деформацій переднього відділу стопи з вальгусною деформацією першого пальця стопи залишається і на сьогодні актуальним. Мета роботи - проаналізувати результати хірургічного втручання пацієнтів із hallux valgus важкого ступеня з використанням коригувальної проксимальної клиноподібної остеотомії I плеснової кістки та коригувального Lapidus артродезу. Оцінено результати хірургічного втручання в 104 жінок (147 стоп) із hallux valgus важкого ступеня за класифікацією Mann. Вік - 27 - 65 років, час спостереження в післяопераційному періоді - від 10 міс. до 5 років. Проведено: 65 (56,0 %) випадків - коригувальна проксимальна клиноподібна остеотомія I плеснової кістки з фіксацією LCP-пластиною або гвинтами; 51 (44,0 %) - коригувальний артродез I плесноклиноподібного суглоба з фіксацією LCP-пластиною. Усім пацієнтам виконано операцію Шеде та латеральний реліз капсули I плеснофалангового суглоба з теноаддукторотомією. Оцінено результати лікування на підставі даних рентгенографії та за бальною шкалою AOFAS. Висновки: за умов хірургічного лікування hallux valgus проксимальну коригувальну клиноподібну остеотомію I плеснової кістки в деяких випадках слід поєднувати з дистальною коригувальною остеотомією I плеснової кістки, що обумовлено збільшенням кута PASA. Методика Lapidus артродезу дає змогу мінімізувати можливі рецидиви деформації на відміну від традиційних коригувальних остеотомій I плеснової кістки завдяки формуванню анкілозу I плесноклиноподібного суглоба, але має довші терміни консолідації та ризики незрощення.

Уроджений псевдоартроз кісток гомілки супроводжується її вкороченням і деформацією. Питання щодо вибору оптимальної методики хірургічного лікування залишається відкритим. Мета роботи - на математичній моделі вивчити відносні деформації регенерату (ВДР) у зоні псевдоартрозу кісток гомілки за різних варіантів остеосинтезу. Моделювали зону незрощення кісток гомілки в нижній третині та 4 варіанти остеосинтезу: інтрамедулярним стрижнем і спицею (1); стрижнем, спицею та кістковим трансплантатом у вигляді блока на великогомілкову (2) або на обидві (3) кістки; стрижнем, спицею та кістковим трансплантатом на обидві кістки гомілки з обгорненням титановою сіткою (4). Використано ротаційно стабільний і нестабільний стрижні. Під дією навантаження на стискання та кручення визначали величини ВДР у зоні псевдоартрозу. У разі остеосинтезу варіанта 1 інтрамедулярні стрижні обох типів (через осьову рухомість їх елементів) не забезпечують мінімальну деформацію регенератів обох кісток, тому виникає можливість їхнього зростання в процесі росту пацієнта. Блоки кісткових трансплантатів (варіант 2 і 3) приймають на себе частину стискального навантаження та рівень ВДР кісток знижується до 20 разів. Ротаційно стабільний стрижень є кращим за умов навантажень на кручення, оскільки ВДР великогомілкової кістки знижується в 20 разів. Проте блоки з кісткових трансплантатів нівелюють цю перевагу, забезпечуючи ротаційну стабільність фрагментів кісток гомілки. Використання титанової сітки надає додаткову міцність фіксації фрагментів обох кісток гомілки та рівень ВДР кісток знижується на 10 % відносно моделей остеосинтезу з блоком трансплантатів за обох варіантів навантаження. Висновки: застосування лише інтрамедулярних стрижнів, які "зростають" призводить до найбільших деформацій регенератів. Стрижень із ротаційною стабільністю є кращим за умов навантаження на кручення. Блоки з кісткових трансплантатів знижують рівень ВДР кісток гомілки до рівня менш ніж 0,1 % за обох варіантів навантаження, а титанова сітка - додатково на 10 %.

Хребет посідає особливе місце в складній анатомічній конструкції людського організму та є, з одного боку, центром статики та руху, із іншого - захисним каркасом для нервових корінців і спинного мозку. Широкі зв'язки структур хребтового каналу з іншими органами обумовлюють їх участь у формуванні безлічі різних синдромів. Можна впевнено констатувати, що афоризм "усі хвороби - від нервів" поступився першістю тезі "всі хвороби - від хребта". Проте важливо чітко диференціювати вертеброгенно обумовлені синдроми від соматоневрологічних проявів різноманітних захворювань. Мета роботи - звернути увагу широкого лікарського загалу на проблему гіпердіагностики вертебогенно обумовлених синдромів. Проаналізовано релевантну літературу в спеціалізованих джерелах за останні 10 років і власний 25-річний досвід у ДУ "ІПХС ім. проф. М. І. Ситенка НАМН України". Опублікована інформація вказує на поліморфізм скарг, з якими пацієнти звертаються до вертебролога. Розглянуто синдроми, асоційовані зі змінами у шийному, грудному та поперековому відділах хребта. Акцентовано увагу на їх анатомічних особливостях. Указано на необхідні дослідження для диференційної діагностики вертеброгенного походження клінічних проявів від інших захворювань залежно від рівня хребта. Висновки: не слід плутати діагноз вертеброгенні порушення та захворювання, які не мають прямого відношення ані до хребта, ані взагалі до опорнорухової системи. Таке ставлення може позбавити лікаря можливості діагностувати наявне "невертеброгенне захворювання". Лише комплексний і ретельний аналіз клінічних і параклінічних даних, злагоджена й узгоджена робота лікарів усіх спеціальностей дають змогу встановити точний діагноз, який забезпечить патогенетично обумовлене лікування.

Регулярний перегляд менеджменту остеоартриту світовими асоціаціями зумовлений не лише епідеміологічними особливостями поширення хвороби у 80 % населення віком понад 55 років, а й наявними в них коморбідними захворюваннями. Ця вікова група суспільства має найбільший ризик сприйнятливості та важкий перебіг COVID-19. Мета роботи - виявити особливості покрокового алгоритму лікування хворих на остеоартрит в умовах пандемії СOVID-19. Проаналізовано інформацію про особливості нефармакологічних і фармакологічних призначень за покроковим алгоритмом лікування хворих на остеоартрит із 227 опублікованих наукових джерел, із яких обрано 54 видання з достовірною доказовою базою. Лікування хворих на остеоартрит в умовах пандемії потребує корекції, що зумовлено використанням препаратів із певними фармакокінетичними та фармакодинамічними властивостями, які можуть нетипово чи негативно вплинути на системи організму. Проаналізовано кожний із 4 кроків алгоритмів лікування пацієнтів із остеоартритом з урахуванням патофізіологічних особливостей перебігу хронічного захворювання суглобів і гострого вірусного ураження респіраторного відділу легень. Відмічено, що попри високу варіативність методів лікування хворих на остеоартрит, рішення щодо тактики слід приймати зважаючи на індивідуальні особливості організму та коморбідні захворювання. Зауважено на зваженості прийняття рішення щодо призначення кортикостероїдів та нестероїдних протизапальних препаратів. Запропоновано корекцію комплексу лікувальних заходів на кожному кроці алгоритму, що дозволить запобігти загостренню хронічного враження суглобів у несприятливій ситуації пандемії COVID-19. Висновки: ретельний пошук в опублікованих доказових джерелах особливостей впливу нефармакологічних і фармакологічних засобів лікування хворих на остеоартрит дозволить ефективно використовувати їх дію за покроковим алгоритмом під час небезпечної пандемічної ситуації.

Тотальне ендопротезування кульшового суглоба (ТЕКС) є одним із найпоширеніших і клінічно успішних хірургічних утручань для усунення болю та покращення функції ходьби у хворих на остеоартроз III - IV стадій. Низька мінеральна щільність кісткової тканини (МЩКТ) впливає на виживаність імплантатів після ТЕКС та є причиною подовшення термінів відновлення. Мета роботи - проаналізувати результати ТЕКС у пацієнтів із нормальною та зниженою МЩКТ протягом року після операції. Обстежено 49 пацієнтів (вік 30 - 75 років) до та після безцементного ТЕКС. За результатами двофотонної рентгенівської абсорбціометрії до операції їх розподілили на дві групи: I, нормальна МЩКТ - 27 (55,1 %) хворих, T-критерій на рівні проксимального відділу неураженої стегнової кістки -1 та більше; II, знижена МЩКТ - 22 (44,9 %), T-критерій менший за -1. МЩКТ, біль за ВАШ і функцію оперованої кінцівки за шкалою Харріса оцінювали до ТЕКС та через тиждень; 2, 6, 12 міс. Біомеханічні обстеження опороспроможності кінцівки виконані до операції та через 6 міс. після неї. На всіх термінах спостереження показник за ВАШ у пацієнтів II групи виявився статистично значущо гіршим, проте больовий синдром паралельно знижувався. Суттєво менший бал за шкалою Харріса у хворих II групи визначено до операції та після неї до 2 міс. спостереження, через 6 міс. показники стали статистично близькими. За результатами статографії незалежно від МЩКТ до лікування опора на хвору кінцівку в середньому була на (12,7 +- 9,2) % меншою, ніж на здорову (p = 0,019). Через 6 міс. після ТЕКС різниця навантаження на стопи була несуттєвою (р = 0,675). Висновки: через рік після ТЕКС відновлення функції за шкалою Харріса встановлено в обох групах. Проте цей процес у пацієнтів зі зниженою МЩКТ відбувався повільніше: лише через 6 міс. після хірургічного втручання показник вирівнявся з групою з нормальною МЩКТ. Через 6 міс. після хірургічного втручання в пацієнтів обох груп зафіксовано відновлення опори на прооперовану кінцівку під час двохопорного стояння.

Лікування пацієнтів із переломами кульшової западини (КЗ) залишається складним завданням для ортопедів-травматологів. Такі переломи відомі своїми небезпечними ускладненнями та наслідками, які призводять до інвалідизації. Мета роботи - проаналізувати результати лікування пацієнтів із переломами КЗ та ускладнення, які виникають залежно від характеру травми і способу лікування, оцінити ефективність наявних методів запобігання розвитку цих ускладнень. Ретроспективне дослідження здійснено на підставі аналізу історій хвороби 89 пацієнтів (вік 17 - 75 років, 22 жінки та 67 чоловіків) із переломами КЗ у різні терміни після травми. Первинне лікування більшість осіб одержала в інших установах. Діагностичні заходи: клінічне обстеження; оглядова рентгенографія таза, яку за умов гострої травми доповнювали КТ-обстеженням; за показаннями - УЗД черевної порожнини, рентгенографія грудної клітки, МРТ головного мозку, електронейроміографія кінцівок. Більшість переломів КЗ виникло внас-лідок ДТП. Найпоширеніші типи - А1 і В1 за класифікацією АО/ASIF. Систему скелетного витягнення застосовано частіше на етапі первинного лікування. Під час хірургічного втручання використано переважно доступ Кохера-Лангенбека й остеосинтез для стабілізації задньої стінки та колони КЗ. Незважаючи на обрану лікувальну тактику, виявлено типові для переломів КЗ ускладнення - коксартроз, асептичний некроз головки стегнової кістки. Їх клінічна маніфестація з порушенням функції кульшового суглоба відбувалася протягом року після травми. Визначені ускладнення привели до необхідності ендопротезування в 67 (75,3 %) випадках із 89. У 8 пацієнтів проведено первинне ендопротезування в гострому періоді травми, що дозволило швидше відновити функцію суглоба з ліпшими функціональними результатами порівняно з рештою постраждалих. Висновки: первинне ендопротезування в разі переломів КЗ є ефективним лікувальним заходом, який дає змогу відновити функцію кульшового суглоба в найкоротший термін і попередити розвиток типових ускладнень.

Неправильне зрощення та незрощення кісток таза є ускладненням лікування його ушкоджень, які переважно виникають за переломів 61С за класифікацією АО/OTA. Мета роботи - проаналізувати результати хірургічного лікування перелому таза, що зрісся зі залишковою деформацією, та довести важливість ретельного планування реконструктивних операцій зі застосуванням 3D-моделювання. Описано клінічний випадок лікування хворої, яку прооперовано з використанням трьохетапної корекції на пізніх термінах. Ефект лікування оцінено за шкалою IPS. Під час обстеження виявлено множинні переломи кісток таза та вивихи (тип 61 С3 за АО/OTA). Виконано хірургічне втручання в три етапи. Перший: перкутанно проведено 2 спиці через ліве крижово-клубове зчленування на рівні SI-SII до зони запланованої остеотомії крижової кістки; через парамедіанний доступ справа виконано повздовжню остеотомію крижової кістки через зону попереднього перелому, мобілізація латерального фрагмента. Другий: пересічення симфізу, остеотомія лобкової кістки по місцю неправильного зрощення, репозиція, фіксація модельованою реконструктивною пластиною та стандартними гвинтами; репозиція правого тазового напівкільця. Третій: адекватне закриття задньої рани. Для контролю здійснено КТ таза та порівняльне оцінювання основних проєкцій і зображень на 3D-реконструкції та фронтальних зрізах. Через 4 міс. після операції пацієнтка здійснює повне осьове навантаження, продовжує реабілітацію. Больовий синдром відсутній. Функціональний результат - 90 балів за шкалою IPS. Висновки: пізня хірургічна корекція ускладнень після переломів таза складна під час виконання та пов'язана з великою кількістю важких ускладнень. Ключем до лікування переломів таза та їх наслідків є ретельне передопераційне планування. Найкращою профілактикою пізніх реконструкцій є правильне первинне лікування. Це потребує наявності спеціалізованих медичних центрів з експертами-фахівцями, необхідним обладнанням і визначеним протоколом.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р458.284.1 + Р458.286.4

Рубрики:

Деформації і функціональні порушення плечового суглобу і плеча

Протезування плечового пояса і верхніх кінцівок

Шифр НБУВ: Ж26813 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Останніми роками набуває популярності такий метод консервативного лікування ортопедо-травматологічних захворювань (ОТЗ), як екстракорпоральна ударно-хвильова терапія (ЕУХТ). Мета роботи - огляд сучасних (за останні 5 років) джерел літератури щодо використання ЕУХТ під час лікування ОТЗ верхньої кінцівки. Проаналізовано публікації з пошукової системи Google, баз PubMed, Medline та інших релевантних джерел науково-медичної інформації з вказанням досліджуваного методу та найпоширеніших ОТЗ верхньої кінцівки: "ESWT (Extracorporeal Shockwave Therapy) AND fracture", "ESWT AND tendonitis", "ESWT AND subacromial impingement syndrome", "ESWT AND adhesive capsulitis", "ESWT AND frozen schoulder", "ESWT AND trigger finger", "ESWT OR AND lateral epicondylitis", "ESWT AND medial epicondylitis", "ESWT AND ostheoarthritis", "ESWT AND tendinopathy", "ESWT AND injure". Загалом знайдено 272 наукові статті. Із пошуку виключено роботи, які стосуються гістологічних, біомеханічних та експериментальних досліджень, ран, опіків і післяінсультних змін верхніх кінцівок, захворювань інших локалізацій, а також методик консервативного та хірургічного лікування. Відібрано для аналізу 51 статтю. Визначено, що ЕУХТ використовують у лікуванні латерального епікондиліту; кальцифікуючого тендиніту м'язів плеча; тендинопатій, часткових ушкоджень м'язів обертачів плеча; субакроміального імпінджмент синдрому; адгезивного капсуліту плеча; незрощених переломів і таких, які повільно зростаються; човноподібної кістки зап'ястка; захворювань кисті (синдрому карпального каналу, клацаючого пальця, контрактури Дюпюітрена, тендинопатій); переломів плечової кістки та ключиці; тендинопатії дистального сухожилка двоголового м'яза плеча. Висновки: ЕУХТ є сучасним та ефективним методом консервативного лікування ОТЗ верхньої кінцівки і може бути використаним як самостійно, так і в комбінації зі стандартними способами консервативного лікування.

Поширеність захворюваності й інвалідності через поперековий біль у світі постійно зростають. Для зменшення соціально-економічних наслідків дегенеративних захворювань хребта проводять масштабні дослідження, зокрема, із використанням моделей in vivo. Мета роботи - з'ясувати переваги та недоліки різних експериментальних моделей in vivo для вивчення механізмів розвитку дегенеративних порушень у складових хребтових рухових сегментах і тестування методик їх лікування. Проведено пошук джерел літератури в наукових базах PubMed, Google Scholar, Base за ключовими словами Spinal Diseases, Spine Disorder, Intervertebral Disc Degeneration (Repair), Facet Joint Degeneration (Repair), Animal Model, Facet (Zygapophyseal) Joint Osteoarthritis, Canine (dog), Swine (Pig), Ovine (sheep), Rabbit, Rat, Mice. Глибина пошуку прийнята 10 років. Для вивчення механізмів розвитку дегенеративних порушень у хребтових рухових сегментах або випробовування лікувальних стратегій використовують лабораторних гризунів, свиней, кіз, собак, овець, приматів. Дослідження на великих тваринах виконують завдяки порівнянним розмірам, анатомії, біомеханіці та гістологічній структурі тіл хребців і міжхребцевих дисків. Через природну дегенерацію з віком привабливими для вивчення механізмів розвитку дегенеративних захворювань хребта є моделі на собаках та альпаках. Проте експерименти на великих тваринах обмежені високою вартістю та вимогами біоетики. Перспективним є використання кролів, щурів, мишей. У них дегенеративні зміни у хребті моделюють шляхом виконання травматичних ушкоджень (порушення цілісності дуговідросткових суглобів, замикальних пластинок, волокнистого кільця чи драглистого ядра, нуклеотомії, дискектомії) і введення хімічних агентів. Висновки: перевагою лабораторних гризунів перед великими тваринами в якості моделей для вивчення механізмів розвитку дегенеративних захворювань хребта і тестування методик їх лікування є простота застосування та легкість відтворювання, економічна й етична виправданість. Проте обирати модель необхідно ретельно відповідно до завдань дослідження.

Пандемія коронавірусу SARS-CoV-2 (COVID-19) спонукала до проведення наукових досліджень. Сформульовано гіпотези щодо його патогенетичних механізмів і лікування, визначено небажані наслідки інфекції. Мета роботи - надати корисну для клініцистів інформацію про можливі ускладнення з боку опорно-рухової системи після перенесеного COVID-19 для вчасного застосовування ефективних методів їх профілактики. Електронні бази даних PMC, PubМed і Scopus використано для пошуку джерел інформації, опублікованих із грудня 2019 до грудня 2021 рр. Переглянуто повний текст статей, щоб підтвердити їх відповідність зазначеній меті огляду. Пацієнти після важкого перебігу SARS-CoV-2 мають високий ризик виникнення таких ускладнень, як остеопороз і аваскулярний остеонекроз, що обумовлено низкою причин. Відмічено, що гіпокальціємію розглядають як показник тяжкості й прогресування перебігу COVID-19. Дефіцит вітаміну D збільшує ризик зараження на COVID-19 і пов'язаний із тяжкістю та зростанням смертності від інфекції. Зменшення проліферації та диференціації остеобластів може спровокувати підвищений рівень цитокінів за умов цитокінового шторму. Гіпоксія, спричинена SARS-CoV-2, є важливим чинником підвищення диференціації й активності остеокластів і, відповідно, посилення остеорезорбції. Установлено взаємозв'язок між розвитком аваскулярного остеонекрозу та тривалим застосовуванням високих доз кортикостероїдів у пацієнтів із тяжким гострим респіраторним синдромом. Висновки: тривають дослідження щодо ускладнень із боку опорно-рухової системи після COVID-19 для коректного прогнозування й ефективної профілактики. Використовувати кортикостероїди в лікуванні пацієнтів із COVID-19 слід зважено. Необхідно приділяти увагу діагностиці остеопорозу, оскільки в госпіталізованих пацієнтів є багато чинників ризику підвищеної крихкості кісток. Хворим із наслідками інфекції COVID-19 знадобиться комплексний план відновлення та реабілітаційного лікування.

Ураження кісток таза пухлинними процесами є складною патологією для лікування й отримання добрих функціональних результатів. Близько 10 - 15 % усіх первинних злоякісних пухлин локалізуються в кістках таза. Мета роботи - вивчити наукову літературу для виявлення ключових історичних науково-практичних досягнень, які вплинули на етапи розвитку хірургії сарком таза. Вивчити публікації з пошукової системи Google, електронних баз PubMed, Google Scholar, архівів спеціалізованих журналів й інших джерел науково-медичної інформації. Історія розвитку та вдосконалення лікування хворих на пухлини кісток таза налічує понад 125 років. Серед важливих етапів становлення цієї галузі онкоортопедії можна виділити: поліпшення методів анестезії та реанімації, вивчення та розуміння біології пухлин мезенхімальної тканини, модернізування методів візуалізації неопластичних процесів, розроблення протоколів поліхіміотерапії та променевої терапії, удосконалення резекцій кісток таза та хірургії органів малого таза, можливість 3D-моделювання хірургічних утручань, створення різноманітних штучних і біоматеріалів для заміщення дефектів кісток, критичний погляд щодо оцінювання результатів та ускладнень лікування. Сьогодні в більшості пацієнтів із локальними саркомами кісток таза є можливість виконати органозбережні хірургічні втручання. Проте залишається не до кінця зрозумілим питання щодо реконструкції дефектів кісток таза після масивних резекцій. Реконструкція часто забезпечує кращий функціональний результат ціною більших ускладнень і це впливає на вибір застосованого методу. Висновки: незважаючи на значні доягнення з моменту першої спроби геміпельвектомії в 1891 р., низка проблемних питань у хірургії пухлин таза залишається невирішеною. Тому продовжуються пошуки адекватнішого, найменш травматичного та функціонально вигідного методу реконструкції післярезекційних дефектів кісток таза з використанням біологічних матеріалів і різноманітних видів індивідуальних/серійних ендопротезів, особливо в разі залучення в процес кульшової западини.

У березні 2022 р. опубліковано нові міжародні рекомендації щодо профілактики венозної тромбоемболії в пацієнтів після великих ортопедичних утручань (Recommendations from the International Consensus Meeting on Venous Thromboembolism). Передумовою для створення цього консенсусу послужила недосконалість наявних даних і рекомендацій щодо профілактики тромбоемболії в періопераційному періоді.

Вибухове поранення (ВП) - це бойове багатофакторне ураження внаслідок імпульсної дії комплексу травмувальних чинників вибуху мінного боєприпасу, характеризується взаємопов'язаним і чимраз тяжчим впливом, масивними глибокими ушкодженнями тканин і розвитком загального контузійно-комоційного синдрому. За важких ВП із великими дефектами шкіри та м'яких тканин, доцільно використовувати лікування ран негативним тиском (ЛРНТ). Мета роботи - проаналізувати ефективність використання системи ЛРНТ у пацієнтів із вибуховими пораненнями. Проведено пошук публікацій в електронних системах Google Scholar, PubMed, ScienceDirect, архівах спеціалізованих журналів. Проаналізовано результати лікування з використанням ЛРНТ 134 пацієнтів: 130 (97 %) чоловіків і 4 (3 %) жінки, середній вік 36,6 року (22 - 64). За видами поранень пацієнти розподілилися так: вибухова травма - 128 (95,5 %), кульові - 6 (4,5 %). Висновки: лікування вибухових поранень зі застосуванням вакуумних пов'язок і пристроїв для створення негативного тиску є ефективним підходом, який сприяє зменшенню інфекційних ускладнень, росту грануляційної тканини, полегшує подальшу шкірну пластику дефекту, прискорює час одужання пораненого та його реабілітацію.

Мета роботи - провести порівняльний ретроспективний аналіз анатомофункціональних результатів хірургічного лікування переломів проксимального відділу плечової кістки (ППВПК) типів AO/OTA 11-B, 11-С із використанням різних методів у пацієнтів старших за 50 років із остеопорозом для обгрунтування диференційного підходу. У дослідження включено 102 пацієнти віком 50 років і старше з остеопорозом і три- та чотирифрагментарними ППВПК за класифікацією Neer або типу AO/OTA 11-B, 11-С. Хворих розподілили на три групи: I - 50 (16 чоловіків, 34 жінки), виконано відкриту репозицію, накістковий металоостеосинтез пластиною PHILOS; II - 44 (8 чоловіків, 36 жінок), застосовано відкриту репозицію та накістковий металоостеосинтез пластиною PHILOS із використанням 3D-імплантатів PLA; III - 8 (2 чоловіки, 6 жінок), первинне RTSA розробленим тотальним реверсивним ендопротезом. Висновки: тотальне реверсивне ендопротезування плечового суглоба в разі незрослих ППВПК, міграції металоконструкції, розвитку аваскулярного некрозу головки плечової кістки на фоні низької мінеральної щільності кістки є ефективним хірургічним утручанням, яке дає змогу досягти задовільних функціональних результатів у термін до 3 років.