Представлено професійний та науковий шлях професора Володимира Сергійовича Земскова - видатного українського хірурга, засновника Київського центра хірургії печінки, жовчовивідних шляхів та підшлункової залози, який сьогодні функціонує на базі Київської міської клінічної лікарні N 10. Наведено спогади учнів та сучасників, факти щодо професійної біографії та кар'єрного становлення. Також описано основні наукові інтереси Володимира Земскова, його здобутки та наукові роботи.

Лапароскопічне дослідження (ЛД) загальної жовчної протоки (ЗЖП), яке виконують холедохоскопом крізь міхурову протоку або безпосередньо шляхом розсічення ЗЖП, є поширеним методом відновлення функції пасажу жовчі у пацієнтів з холедохолітіазом. Хоча цей метод відіграє вирішальну роль при черезміхуровому доступі, останній може бути виконаний різними способами. Однак через високу вартість цей метод не часто застосовують. Мета рооти - повідомити про ефективність черезпротокового лапароскопічного дослідження загальної жовчної протоки без лапароскопічної холедохоскопії. Проведено проспективне дослідження 77 терміново госпіталізованих пацієнтів, яким було виконано черезпротокове ЛД ЗЖП з приводу підтвердженого холедохолітіазу. Під час лапароскопії видалення конкрементів ЗЖП проводили за двома способами: з використанням холедохоскопії (група CS+, n = 43) та без неї (група CS-, n = 34). У групах дослідження порівняно демографічні показники, характер та частоту супутніх захворювань, результати операцій і летальність. За ускладненнями та супутніми захворюваннями, пов'язаними з жовчнокам'яною хворобою, групи не відрізнялися. Операцію проводили через 4 дні після госпіталізації в обох групах Медіана тривалості операції була статистично значущо (p = 0,036) меншою в групі CS- (93 та 120 хв відповідно). Не виявлено різниці за частотою конверсії та ускладнень. Кліренс був суттєво високим в обох групах. Висновки: черезпротокове ЛД ЗПЖ без холедохоскопії - це економний, безпечний та ефективний спосіб видалення конкрементів ЗЖП без додаткового обладнання.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р415.202.1-5 + Р457.445.22

Рубрики:

Ожиріння

Операції на шлунку і дванадцятипалій кишці

Шифр НБУВ: Ж101925 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Р457.465.808

Шифр НБУВ: Ж101925 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Пахова грижа виникає у чоловіків у 27 - 43 % випадків. Хірургічне втручання - найбільш прийнятний метод лікування, що надає змогу уникнути розвитку ускладнень. Лапароскопічна пластика пахової грижі набула популярності у світі завдяки лапароскопічному встановленню сітки за дефектом. Мета дослідження - оцінити переваги тотальної екстраперитонеальної пластики пахових гриж у порівнянні з операцією Ліхтенштейна в інтраопераційний період і протягом 1 року після операції у пацієнтів чоловічої статі з первинною однобічною паховою грижею. Випадковим чином 53 пацієнти було розподілено на дві групи залежно від способу лікування: 1-ша (n = 27) - тотальна екстраперитонеальна пластика з використанням полегшеної сітки, яка самофіксується, 2-га (n = 26) - операція Ліхтенштейна з використанням полегшеної сітки. Обидві групи були однорідні за середнім віком, типом грижі, індексом маси тіла та розподілом пацієнтів за Європейською класифікацією герніологів. Тривалість виконання тотальної екстраперитонеальної пластики пахових гриж в середньому була статистично незначущо дещо меншою у порівнянні з операцією Ліхтенштейна. Середнє значення за візуальною аналоговою шкалою для оцінки болю протягом перших 24 год. після операції, а також протягом наступних 24 год. було статистично значущо менше в 1-й групі. Середня тривалість відновлення працездатності в 2-й групі була в 2,15 разу статистично значущо більшою, ніж у 1-й. Висновки: потенційні переваги тотальної екстраперитонеальної пластики у порівнянні з операцією Ліхтенштейна в хірургії первинних однобічних пахових гриж полягають у меншій інтенсивності післяопераційного болю і швидшому відновленні працездатності.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р41,23 + Р415.12

Рубрики:

Внутрішні хвороби

Хвороби щитовидної залози

Шифр НБУВ: Ж101925 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Взаємозв'язок між коронавірусною хворобою-19 (COVID-19) та гострим панкреатитом (ГП) широко обговорюється у дослідницьких та оглядових публікаціях. У більшості праць ГП розглядають як ускладнення COVID-19 та/або позалегеневий вияв захворювання. Значно менше уваги приділяється випадкам панкреатиту з наступним розвитком COVID-19. Мета звіту - опис протоколу та клінічних результатів лікування пацієнта з гострим некротичним панкреатитом, у якого розвинулася внутрішньолікарняна COVID-19. Пацієнт С. (чоловік, 42 роки) госпіталізований з попереднім діагнозом ГП у відділення інтенсивної терапії Київської міської клінічної лікарні швидкої допомоги у жовтні 2020 р. Протокол дослідження було розглянуто та схвалено місцевим комітетом з біоетики (протокол N 25-15-60). Письмову інформовану згоду одержано від пацієнта після пояснення змісту дослідження. У пацієнта з первинним діагнозом ГП, якому на момент госпіталізації не проводили виявлення за допомогою полімеразної ланцюгової реакції коронавірусу тяжкого гострого респіраторного синдрому-2 (Severe acute respiratory syndrome coronavirus-2 (SARS-CoV-2)), через 21 день після надходження до лікарні було діагностовано COVID-19. Прогресування ГП (до тяжкої форми з інфікованим некрозом, синдромом системної запальної реакції та поліорганною недостатністю) потребувало панкреатонекрсеквестректомії, яку було відкладено через тяжку гостру дихальну недостатність. Операцію проведено на 45-ту добу перебування у лікарні після усунення пневмонії, пов'язаної з COVID-19. Післяопераційний період перебігав відповідно до тяжкості захворювання та об'єму операції і був ускладнений зовнішніми панкреатичною та товстокишковою норицями. Пацієнт перебував у лікарні впродовж 115 діб, з них 20 діб був під наглядом у відділенні інтенсивної терапії, призначеному для випадків пневмонії. Його було виписано після поліпшення симптомів у задовільному стані. Висновки: на момент госпіталізації пацієнтів з попереднім діагнозом ГП слід проводити скринінг на наявність SARS-CoV-2 з метою уникнення помилкового діагнозу й оптимізації стратегії лікування, з огляду на подібність симптомокомплексу ГП і абдомптальних симптомів позалегеневої маніфестації COVID-19. Глибокого вивчення у контексті існуючої коморбідності потребують механізми ураження підшлункової залози SARS-CoV-2.

Кульова емболія легеневої артерії - це рідкісне та непередбачуване ускладнення вогнепальних та мінно-вибухових поранень. Діагностика кульової емболії залишається значним лікувально-діагностичним викликом як для невідкладних, так і для військових хірургів. У літературі трапляються поодинокі повідомлення про таке ускладнення вогнепальних поранень і немає жодних системних спостережень цієї патології. Незважаючи на те, що кульова емболія є рідкісним клінічним феноменом, його наслідки можуть бути катастрофічними для життя та здоров'я пораненого. Чоловік віком 34 років отримав тяжке поєднане скелетно-абдомінальне мінно-вибухове поранення з вогнепальними пораненнями внутрішніх органів (дванадцятипала і поперечна ободова кишка), нижньої порожнистої вени та обох нижніх кінцівок. Масивну заочеревинну кровотечу з нижньої порожнистої вени зупинено крайовим ушиванням судини неперервним швом. Проведено первинну хірургічну обробку поранень дванадцятипалої та товстої кишок з первинним ушиванням ранових дефектів. Множинні багатоуламкові переломи нижніх кінцівок стабілізовано за допомогою апаратів зовнішньої фіксації. З огляду на наявність множинного багатоуламкового вогнепального поранення пацієнтові було проведено комп'ютерну томографіїо всього тіла, за результатами якої у правій середній дольовій гілці легеневої артерії виявлено фіксований уламок-ембол. У ранній післятравматичний період у пораненого не було жодних клінічних виявів кульової емболії легеневої артерії, а тяжкість його стану була зумовлена поєднаною множинної торако-абдомінальною травмою. У післятравматичний період у хворого виникла низка ускладнень: множинні некрози та перфорації поперечної ободової кишки, що спричинили каловий перитоніт, неспроможність швів дванадцятипалої кишки, що призвело до формування зовнішньої дуоденальної нориці, множинні рани м'яких тканин нижніх кінцівок ускладнилися рановою інфекцією. Зазначені ускладнення потребували проведення етапних хірургічних втручань. Після стабілізації стану хворого спроб ендоваскулярної ретракції уламка-ембола з легеневої артерії не здійснювали через наявність тяжких поєднаних скелетно-абдомінальних поранень, їх ускладнення та безсимптомний перебіг кульової емболії легеневої артерії. Успішне видалення уламка-ембола проведено на 80-ту добу після поранення: виконано торакотомію, видалення уламка із середньої дольової артерії, накладено судинний шов, через відсутність явищ склерозу чи інфаркту легені резекції легеневої паренхіми не проводили. Пацієнта у задовільному стані було виписано зі стаціонару на 168-му добу після мінно-вибухового поранення для амбулаторної психосоматичної реабілітації. Висновки: пацієнтам зі сліпими множинними уламковими проникаючими вогнепальними пораненнями показано проведення комп'ютерної томографії всього тіла для виявлення потенційної внутрішньосу-динної міграції уламків з током крові. У пацієнтів із безсимптомною кульовою емболією видалення уламка-ембола може бути відстрочено до завершення хірургічного лікування провідного поранення та його ускладнень. При розвитку клінічних виявів кульової емболії легеневої артерії доцільно розглянути можливість виконання відкритої торакальної операції.

Ожиріння та надмірна маса тіла вже протягом багатьох років є важливою суспільною проблемою. За даними ВООЗ, близько 1,9 млрд людей старше 18 років мають надмірну масу тіла. Близько 4,7 млн людей в 2017 р. померли передчасно внаслідок ожиріння. Глобально смертність від ожиріння зросла з 4,5 % в 1990 р. до 8 % в 2017 р. Баріатричну хірургію на сьогодні визнано найбільш ефективним методом лікування морбідного ожиріння. Серед баріатричних оперативних втручань за останніх 10 років, шлункове шунтування підтвердило свою ефективність через оптимальний метаболічний ефект. Мета огляду - провести аналіз даних літератури для визначення основних ускладнень після шлункового шунтування у хворих з ожирінням. За даними огляду літератури, кількість ускладнень після баріатричних операцій зменшилась з 10,5 % в 1993 до 7,6 % в 2006. Рівень смертності після баріатричних втручань становить 0,08 % в перші 30 днів після операції, і 0,31 % після 30 днів. За результатами дослідження BOLD (2010) серед 57 918 баріатричних втручань рівень ускладнень становив 6240 (10,77 %), а рівень летальності - 78 (0,135 %), протягом 30 днів після втручання - 0,089 %, протягом 90 днів - 0,112 %. Для гастрошунтування за Ру (30 864 втручання) рівень ускладнень був 4588 (14,87 %). До ранніх ускладнень належать і неспроможність анастомозу (0 - 5,6 % для лапароскопічного доступу, та 1,6 - 2,6 % для лапаротомічного), обтураційна кишкова непрохідність кров'яним згустком (0 - 0,5 %), кровотеча з ділянки швів (1,5 %), тромбемболічні ускладнення (0,2 - 5 %). До пізніх ускладнень - стеноз ділянки шлунково-кишкового тракту (3 - 27 %), маргінальна виразка - 0,6 - 16 %, защемлена внутрішня грижа (грижа Петерсена) - 2,51 %, перфорація стінки шлунка та тонкої кишки (1 - 2 %), шлунково-шлункова нориця - 1,5 - 6,0 %, рецидив морбідного ожиріння (до 17,1 %). Таким чином, враховуючи світову тенденцію збільшення кількості баріатричних операцій, на часі і вирішення питання можливих їх ускладнень. Через це, необхідним є пошук нових ефективних методів профілактики та лікування ускладнень після хірургічного лікування пацієнтів з ожирінням.

Хронічний запор є поширеною гетерогенною патологією, що трапляється та значно погіршує якість життя в усіх групах населення. Її частота збільшується з віком. Це зумовлено малорухливим способом життя, недостатньою кількістю харчових волокон і рідини в раціоні, широким спектром захворювань, які безпосередньо призводять до розвитку хронічного запору, інтеркурентних захворювань, зловживанням проносними або комбінацією зазначених чинників. Хронічні запори уражають приблизно 10 - 15 % дорослого населення, значно погіршуючи якість життя. Оскільки є велика кількість розладів, що призводять до запорів, існують численні класифікації останніх, заснованих, зазвичай, на їх етіології або механізмах. Для точної класифікації запорів використовуються різні критерії, але все ще важко знайти одну класифікацію, яка б охоплювала всі типи. Римські критерії IV класифікували розлади хронічного запору на чотири підгрупи. Лікування залежить від підтипу. Незважаючи на наявність публікацій, присвячених повільнотранзитним запорам, останні є предметом вивчення для багатьох фахівців у різних наукових галузях. Останніми роками багато наукових праць було присвячено імуногістохімічним дослідженням інтерстиціальних пейсмейкерних клітин. Виявлено маркери, які вони експресують. Головною метою сучасних вчених є розробка та впровадження нових лабораторних методів, які б остаточно визначили показання до хірургічного втручання з урахуванням виявлених порушень нейрофізіології кишечника і надали змогу диференційовано відбирати хворих для оперативного лікування. Поетапний підхід до діагностики хронічного запора надає змогу вибрати адекватний метод лікування з метою поліпшення симптомів та якості життя і підвищення задоволеності пацієнтів. Підсумовуючи огляд літератури з цієї проблеми, можна дійти висновку, що хірургічне втручання залишається найбільш радикальним методом лікування пацієнтів із повільнотранзитними запорами.

Висвітлено професійний та науковий шлях професора Володимира Опанасовича Караваєва - першого професора хірургії, першого керівника кафедри факультетської хірургічної клініки, першого організатора і першого декана медичного факультету університету Св. Володимира в м. Київ. Заснував університетську клініку (нині - Київська міська клінічна лікарня N 18).

Індекс рубрикатора НБУВ: Р454.3 г(5ТУЕ)

Рубрики:

Трансплантологія

Шифр НБУВ: Ж101925 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Р457.74 + Р457.445.23

Рубрики:

Операції на кишечнику

Шифр НБУВ: Ж101925 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Р569.433.2-5

Рубрики:

Пухлини шлунку і дванадцятипалої кишки

Шифр НБУВ: Ж101925 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Р413.51-32 + Р457.465.520.56

Рубрики:

Хвороби печінки

Хірургічне лікування обтураційних жовтяниць

Шифр НБУВ: Ж101925 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Рак легені залишається основною причиною смерті від раку. Він посідає перше місце за захворюваністю на рак у світі. За даними Європейської асоціації онкологів, захворюваність на рак легені зростає. Щороку у світі реєструють близько 1,8 млн нових випадків раку легені. Чоловіки хворіють частіше, ніж жінки (відповідно 33,8 і 13,5 випадку на 100 тис. населення). Більшість діагностованих випадків припадає на III - IV стадії, для яких характерна медіастинальна лімфаденопатія. Рання діагностика надає змогу розпочати своєчасне лікування. Основним завданням діагностики раку легені є визначення локалізації, розмірів, поширення та морфологічна верифікації пухлини. Мета роботи - визначити найточніші інвазивні та неінвазивні методи верифікації і діагностики медіастинальної лімфаденопатії та поліпшити результати діагностики і лікування раку легені шляхом широкого застосування шийної медіастиноскопії та створення алгоритму її оптимального використання. У дослідження було залучено 146 пацієнтів. Використано загальноклінічні, лабораторні, ендоскопічні (ендобронхіальна ультразвукова трансбронхіальна голчаста аспірація (EBUS-TBNA), шийна медіастиноскопія), рентгенографічні (комп'ютерна томографія, позитронно-емісійна томографія), морфологічні, імуногістохімічні та статистичні методи дослідження. Для аналізу статистичних даних застосовували програму Statistics for Windows Version 10.0 (Stat Soft Inc., США). Усім хворим виконано медіастиноскопію. У 98 діагностовано рак легені. Решта випадків було представлено іншими патологами. Найчастіше виявляли колоректальний рак і рак шлунка. В одному випадку у пацієнта була супутня хвороба, поєднання раку легені та колоректального раку. Висновки: медіастиноскопія є найефективнішим методом діагностики лімфаденопатії середостіння, особливо для хворих на рак легені.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р457.44

Рубрики:

Прийоми та методи абдомінальної хірургії. Топографіча анатомія

Шифр НБУВ: Ж101925 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Необхідність вивчення особливостей перебігу, діагностики та лікування хворих на цироз печінки (ЦП) зумовлена розвитком тяжких ускладнень, високою летальністю і частою інвалідизацією хворих. Принцип поетапного усунення патологічних синдромів є основним у лікуванні ЦП. Комплексна терапія хворих на ЦП потребує застосування лікарських препаратів, які діють на загальні ланки патогенезу. Порушення клітинної структури печінки та інших органів і систем при ЦП є підставою для використання препаратів метаболічної та імуномодулювальної дії. Експерементальні та клінічні результати випробовувань препаратів класу ербісол зумовили необхідність вивчення їх лікувальних властивостей у хворих на ЦП, в яких імуномодуляція, гепатопротекція і гепаторепарація відіграють важливу роль. Мета роботи - дослідити ефективність використання препаратів класу ербісол у комплексному лікуванні хворих на ЦП. Проаналізовано результати лікування 57 хворих на ЦП. Пацієнтів було розподілео на дві групи: основну - 28 пацієнтів (15 чоловіків та 13 жінок) і контрольну - 29 пацієнтів (18 чоловіків та 11 жінок). Усі пацієнти одержували комплексну базисну терапію ЦП. Основна група додатково одержувала внутрішньом'язові ін'єкції препаратів класу ербісол (ербісол екстра, ербісоле ультрафарм) за схемою, рекомендованою виробником (ербіс Україна, erbisol.com.ua). Стадія компенсації хворих на ЦП за системою Чайлда - Пью становила 9 - 11 балів (клас B), відповідно у хворих основної та контрольної груп. Пацієнти в групах були співставними за розподілом статей, віком, тривалістю захворювання, ступенем вираженості основних синдромів. Оцінювали ефективність лікування хворих на ЦП за клінічною симптоматикою, біохімічними показниками, результатами зсувнохвильової еластометрії та допплерофлуометрії. Використання препаратів класу ербісол сприяло значному поліпшенню динаміки клінічного перебігу захворювання та зменшенню астено-вегетативних порушень, надало змогу досягти виразного імунокоригувального ефекту, про що свідчила зміна свіввідношення білкових фракцій сироватки крові. В динаміці лікування хворих основної групи спостерігали помірну регенерацію паренхіми печінки, що підтверджено гемодинамічними показниками та даними еластографії. Комплексне застосування препаратів класу ербісол сприяє уповільненню та регресу фіброзу, що зумовлює сприятливий перебіг захворювання. Висновки: комплексне лікування хворих на цироз печінки, з використанням препаратів класу ербісол, має позитивний ефект на клінічні та біохімічні показники, мембранопротекторну дію, сприяє регресу фіброзу, поліпшує печінковий кровоплин.

Первинні лімфоми підшлункової залози (ПЗ) зустрічаються вкрай рідко. Клінічно первинні лімфоми ПЗ зазвичай репрезентуються симптомами раку підшлункової залози. Рентгенологічні ознаки лімфоми, такі як локалізована, з чіткими краями пухлина, яка заміщує більшу частину ПЗ, компресія судин, подібні до аденокарциноми ПЗ. У багатьох пацієнтів з первинними панкреатичними лімфомами встановлюють діагноз після радикальної резекції. Це складне клінічне завдання як для лікарів і рентгенологів, так і для патогістологів. Презентовано випадок первинної лімфоми ПЗ, що виникла в тілі ПЗ, що було підтверджено після хірургічної резекції. Жінка віком 60 років звернулася в клініку з 8-тижневим неспецифічним болем у верхній частині живота. Комп'ютерна томографія підтвердила наявність утворення в тілі ПЗ, що залучає верхню брижову артерію та черевний стовбур з регіонарною лімфаденопатією. Виконано ендоскопічну аспіраційну біопсію пухлини тіла ПЗ під ультразвуковим контролем. Морфологічна картина була на користь протокової карциноми. Мультидисциплінарна комісія рекомендувала хворій пройти хіміотерапію. У лікарні пацієнтці було проведено 3 курси хіміотерапії GEMCAP з негативною рентгенологічною динамікою. Схему хіміотерапії було змінено на FOLFIRINOX. Пацієнтка пройшла 6 курсів хіміотерапії за схемою FOLFIRINOX. Контрольна магнітно-резонансна томографія ПЗ показала регрес пухлини більш ніж на 90 % у порівнянні з попереднім дослідженням. Пацієнтці було виконано дистальну панкреатоспленектомію зі стандартною лімфодисекцією. Післяопераційний період перебігав неускладнено. Післяопераційні патогістологічні результати підтвердили діагноз дифузної B-клітинної лімфоми. Висновки: цей випадок показує, що гістологічне дослідження зразка, одержаного за допомогою тонкогольної аспіраційної біопсії, є складним у разі нестачі матеріалу і можуть статися помилки у діагностиці та лікуванні через рідкість первинних лімфом ПЗ.

Щорічно у світі до клінік невідкладної медицини звертаються десятки тисяч постраждалих з приводу укусів як домашніх, так і диких тварин. Дуже часто травмовані пацієнти мають значні за площею та глибиною рани та різний за ступенем тяжкості травматичний шок. Для великих укушених ран часто характерні тяжкі ураження фасцій, м'язів, сухожилок, кісток, магістральних судин і нервових стовбурів. Як наслідок, під час лікування постраждалих від нападу тварин нерідко доводиться усувати небезпечні для життя стани для збереження травмованих ділянок тіла (найчастіше і кінцівок), застосовувати різні техніки і методики реконструктивної пластичної хірургії та їх комбінації. Саме статус глибоких структур ураженої кінцівки найчастіше визначає прогноз у конкретному випадку та найперспективніший спосіб реконструктивного лікування ранового дефекту. Для вибору оптимальної тактики ведення укушених ран доцільно застосовувати "алгоритм реконструктивних сходинок". Його концепція враховує найімовірніші ризики під час оперативних втручань та післяопераційних ускладнень як з боку рани, так і щодо загального стану пацієнта, зумовлені характером ушкодження і актуальним статусом хворого. Зазначений алгоритм надає змогу обрати кращий із методів, розглядаючи їх за пріоритетом (від простішого до складнішого) та з урахуванням "резервних" методів. До останніх відносять простіші способи, які застосовують у разі появи ускладнень у разі використання первинно обраного. Часто менеджмент пацієнта ускладнює дитячий або похилий вік, наявність складної супутньої патології, загострення хронічних захворювань під час лікування ран. Наведено випадок лікування великих глибоких укушених ран у пацієнта з виразною супутньою патологією.