Розглянуто проблему збереження традиційного для України архітектурного середовища за умов сучасного будівництва. Виявлено, що традиційні для української народної архітектури екологічний підхід та інтеграція з ландшафтом, які могли б стати базою для збереження її ідентичності в майбутньому, в багатьох напрямах збігаються з концепцією сучасної органічної архітектури і сучасним розумінням відносин суспільства та природи. Одним із шляхів продовження української ідентичності середовища є застосування принципів органічної архітектури в процесі сучасного будівництва.

Розглянуто феномен палладіанізму в архітектурі в аспекті факторів та обставин, що сприяли його виникненню, поширенню та особливій популярності в східноєвропейському регіоні.

Мета роботи - дослідження впливу особистісних характеристик на напрям розвитку та якісні особливості фахової архітектурної освіти в окремому університеті та вивчення впливу особи на формування архітектурного середовища міста в довгостроковій перспективі. Проаналізовано діяльність доктора архітектури, професора А. Рудницького, що працював у Львівській політехніці з 1951 р., у різний час завідував трьома кафедрами, дві з яких було створено за його ініціативи, був деканом Архітектурного факультету, Головою львівської організації САУ, та мав ряд інших професійних обов'язків. Досліджено методику його роботи в сферах архітектурної науки, творчості й освіти; визначено характерні риси особистості в контексті суспільно-культурних передумов та історичних обставин; вивчено вплив його професійної та громадянської позиції на формування архітектурного середовища Львова збереження історичної міської забудови, на розвиток львівської архітектурної школи, і у підсумку - на сучасний європейський статус Львова в складі всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Зокрема виявлено значення для збереження традицій львівської архітектурної освіти факту навчання А. Рудницького у професора І. Багенського, представника довоєнної архітектурної школи; обгрунтовано вплив, який мала позиція А. Рудницького щодо питань охорони історичної спадщини, його науково доведені висновки про давньоруське походження регулярного львівського середмістя, пропагування ідеї міських пішохідних просторів, та ін., - на усвідомлення громадськістю та керівництвом міста необхідності збереження львівського історичного центру. Досліджено роль особистості та тезаурусу А. Рудницького у формуванні міжнародних контактів львівської архітектурної школи з провідними університетами Європи. Дослідження підтверджує наявність великого потенціалу впливу особистості на напрям розвитку та якість професійної освіти в архітектурній сфері.

В останні століття візуальний образ архітектурного середовища історичних міст Польщі та України суттєво відрізняється. Архітектурна організація історичних осередків польських міст, що базується на застосуванні візуально закритих просторів, виявляє ознаки характерні для західноєвропейської урбаністичної традиції, тоді як більшість українських міст аж до XIX ст. розбудовувалися за принципом візуальної відкритості та інтеграції з ландшафтом. Складається враження, що ця істотна концептуальна відмінність архітектурного середовища існувала завжди, хоча обидві країни розташовані поруч на карті Європи. Але спосіб заснування польських та українських міст у період раннього середньовіччя (до XIII ст.), а також наукові бібліографічні джерела, надають підстави говорити про наявність у тогочасних містах ряду подібних композиційних характеристик. Це, зокрема, залежність містобудівної структури архітектурного образу та загальної композиції архітектурного ансамблю міста від місцевого ландшафту, візуальна відкритість міського простору на околиці, розміщення основних домінант так, щоб вони добре сприймались з різної віддалі, а також формування міських осередків із кількох містобудівних елементів, різних за функціональним призначенням, розміром і потребами до розміщення в ландшафті. Таким чином, інтеграція з ландшафтом, яка аж до XIX ст. характеризувала забудову українських міст може бути продовженням застосування тієї самої давньої концепції формування архітектурного середовища, яка в період раннього середньовіччя, до часу інтенсивного поширення на європейський схід процесів нової локації міст застосовувалась також у Польщі, і яка щойно в XIII - XIV ст., через історичні обставини, була здебільшого втрачена. В долокаційному розвитку польських та українських міст проявилися дуже давні регіональні урбаністичні традиції, і їх дослідження є необхідним для належної оцінки спільного внеску обох країн в загальносвітову культуру.

Архітектурна композиція міського простору й окремих його складових елементів під впливом об'єктивних обставин, починаючи з XIX ст., в цілому світі демонструє тенденцію до взаємного образного зближення. В Україні цілеспрямоване перепланування міст на "європейський" лад призвело до втрати більшості традиційних для українських міст характеристик, основою яких був композиційний і візуальний зв'язок архітектури з ландшафтом. Вважається, що це стало наслідком авторитарних адміністративних впливів за умов відсутності власної державності, адже тоді відкидали проекти, зроблені українськими архітекторами згідно з місцевими містобудівними традиціями, а перевагу надавали класичним пропозиціям архітекторів тз Москви та Петербурга. В той час західноєвропейські країни мали можливість розвивати архітектурний простір міст без стороннього тиску, згідно зі своїми власними поглядами та традиціями. Але, незважаючи на такі сприятливі обставини, в кінці XIX ст. міське середовище тогочасної Європи часто піддавалось критиці за втрату місцевої ідентичності. Якщо простір українського міста трансформувався у напрямі ущільнення забудови і втрати візуальних зв'язків із ландшафтом, то простір західноєвропейського міста змінювався у протилежному напрямі - через впровадження відкритих озеленених територій і втрату візуальної закритості міського простору - основної ознаки його архітектурної ідентичності. Отже, йдеться про загальну тенденцію до уніфікації композиції міського простору, яка почала проявлятися в XIX ст. і триває дотепер. Незалежно від первісних композиційних характеристик середовища, їх поступово доповнюють їхні антиподи, наближаючи місто до певного середньостатистичного рівня, де жодна з характеристик не є настільки яскраво вираженою, щоб стати основою архітектурної ідентичності. У підсумку за сучасних умов для архітектурного простору міста будь-якої країни існує спільна загроза - втрата традиційної ідентичності через відсутність індивідуальності.

Мета роботи - дослідження впливу особистісних характеристик на напрям розвитку та якісні особливості фахової архітектурної освіти в окремому університеті та вивчення впливу особи на формування архітектурного середовища міста в довгостроковій перспективі. Проаналізовано діяльність доктора архітектури, професора А. Рудницького, що працював у Львівській політехніці з 1951 р., у різний час завідував трьома кафедрами, дві з яких було створено за його ініціативи, був деканом Архітектурного факультету, Головою львівської організації САУ, та мав ряд інших професійних обов'язків. Досліджено методику його роботи в сферах архітектурної науки, творчості й освіти; визначено характерні риси особистості в контексті суспільно-культурних передумов та історичних обставин; вивчено вплив його професійної та громадянської позиції на формування архітектурного середовища Львова збереження історичної міської забудови, на розвиток львівської архітектурної школи, і у підсумку - на сучасний європейський статус Львова в складі всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Зокрема виявлено значення для збереження традицій львівської архітектурної освіти факту навчання А. Рудницького у професора І. Багенського, представника довоєнної архітектурної школи; обгрунтовано вплив, який мала позиція А. Рудницького щодо питань охорони історичної спадщини, його науково доведені висновки про давньоруське походження регулярного львівського середмістя, пропагування ідеї міських пішохідних просторів, та ін., - на усвідомлення громадськістю та керівництвом міста необхідності збереження львівського історичного центру. Досліджено роль особистості та тезаурусу А. Рудницького у формуванні міжнародних контактів львівської архітектурної школи з провідними університетами Європи. Дослідження підтверджує наявність великого потенціалу впливу особистості на напрям розвитку та якість професійної освіти в архітектурній сфері.

В останні століття візуальний образ архітектурного середовища історичних міст Польщі та України суттєво відрізняється. Архітектурна організація історичних осередків польських міст, що базується на застосуванні візуально закритих просторів, виявляє ознаки характерні для західноєвропейської урбаністичної традиції, тоді як більшість українських міст аж до XIX ст. розбудовувалися за принципом візуальної відкритості та інтеграції з ландшафтом. Складається враження, що ця істотна концептуальна відмінність архітектурного середовища існувала завжди, хоча обидві країни розташовані поруч на карті Європи. Але спосіб заснування польських та українських міст у період раннього середньовіччя (до XIII ст.), а також наукові бібліографічні джерела, надають підстави говорити про наявність у тогочасних містах ряду подібних композиційних характеристик. Це, зокрема, залежність містобудівної структури архітектурного образу та загальної композиції архітектурного ансамблю міста від місцевого ландшафту, візуальна відкритість міського простору на околиці, розміщення основних домінант так, щоб вони добре сприймались з різної віддалі, а також формування міських осередків із кількох містобудівних елементів, різних за функціональним призначенням, розміром і потребами до розміщення в ландшафті. Таким чином, інтеграція з ландшафтом, яка аж до XIX ст. характеризувала забудову українських міст може бути продовженням застосування тієї самої давньої концепції формування архітектурного середовища, яка в період раннього середньовіччя, до часу інтенсивного поширення на європейський схід процесів нової локації міст застосовувалась також у Польщі, і яка щойно в XIII - XIV ст., через історичні обставини, була здебільшого втрачена. В долокаційному розвитку польських та українських міст проявилися дуже давні регіональні урбаністичні традиції, і їх дослідження є необхідним для належної оцінки спільного внеску обох країн в загальносвітову культуру.

Архітектурна композиція міського простору й окремих його складових елементів під впливом об'єктивних обставин, починаючи з XIX ст., в цілому світі демонструє тенденцію до взаємного образного зближення. В Україні цілеспрямоване перепланування міст на "європейський" лад призвело до втрати більшості традиційних для українських міст характеристик, основою яких був композиційний і візуальний зв'язок архітектури з ландшафтом. Вважається, що це стало наслідком авторитарних адміністративних впливів за умов відсутності власної державності, адже тоді відкидали проекти, зроблені українськими архітекторами згідно з місцевими містобудівними традиціями, а перевагу надавали класичним пропозиціям архітекторів тз Москви та Петербурга. В той час західноєвропейські країни мали можливість розвивати архітектурний простір міст без стороннього тиску, згідно зі своїми власними поглядами та традиціями. Але, незважаючи на такі сприятливі обставини, в кінці XIX ст. міське середовище тогочасної Європи часто піддавалось критиці за втрату місцевої ідентичності. Якщо простір українського міста трансформувався у напрямі ущільнення забудови і втрати візуальних зв'язків із ландшафтом, то простір західноєвропейського міста змінювався у протилежному напрямі - через впровадження відкритих озеленених територій і втрату візуальної закритості міського простору - основної ознаки його архітектурної ідентичності. Отже, йдеться про загальну тенденцію до уніфікації композиції міського простору, яка почала проявлятися в XIX ст. і триває дотепер. Незалежно від первісних композиційних характеристик середовища, їх поступово доповнюють їхні антиподи, наближаючи місто до певного середньостатистичного рівня, де жодна з характеристик не є настільки яскраво вираженою, щоб стати основою архітектурної ідентичності. У підсумку за сучасних умов для архітектурного простору міста будь-якої країни існує спільна загроза - втрата традиційної ідентичності через відсутність індивідуальності.

Стильове різноманіття архітектурного середовища на початку XX ст. сприяло демонстрації національної ідентичності будинку в його формах і деталях. На відміну від попередніх стилів, український архітектурний модерн став результатом аналізу та узагальнення історичної української архітектурної спадщини. Фірма Левинського розвивала своє бачення та свою методику інтерпретації традиційних рис української архітектури в нових спорудах. Значний вплив на вибір творчих засобів інтерпретації першоджерел мали специфічні місцеві чинники й обставини: споруди для української громади, поряд із традиційними регіональними характеристиками, мали підкреслити етнокультурну єдність Галичини з рештою України, виявити стильову відмінність від "закопанського способу" у будівництві, зазначити культурно-емоційні пріоритети громади - замовника. В цьому контексті, фірма Левинського поряд з інтерпретацією форм народної дерев'яної архітектури, робила акцент на гуцульських регіональних мотивах в орнаментиці та колористиці, та на використанні кераміки в декорі фасадів. Зважаючи, що основу архітектурної ідентичності міста формують будинки з громадською функцією, розглянуто будинки кредитного товариства та банку "Дністер", бурси Педагогічного товариства, Українського музичного товариства ім. Лисенка, в яких проявились індивідуальні підходи до художньо-образного та архітектурного вирішення. Вони в оптимальний спосіб поєднали в собі передові для свого часу функціональні, технологічні та стилістичні вимоги з дуже виразними традиційними візуальними характеристиками. Це стало результатом спільних зусиль архітекторів, будівельників та української громади міста, їх усвідомленого бажання мати якісну архітектуру, що відповідала б світовим стандартам, і, одночасно, - архітектуру українську, здатну в нових умовах розвивати українські культурні традиції. Запроектовані та побудовані для української спільноти Львова споруди є цінним підгрунтям для творчого переосмислення питання української ідентичності в умовах сучасного архітектурного процесу в Україні.